Telegram statistics channel - @VasylMulikVirshi

І може краще було цим двом не знатися і не знати -Та пішла ланцюгова реакція - атом за атомом -Невідворотно та стрімко - як катаклізм біблійний -Так починається, зазвичай, любов, детективи та війни.І було все між ними - гарячіше Карибської кризи -Наче "Декамерон" під обкладинкою катехизиса.І Ерос разом з Танатосом - курили нервово десь збоку:Розбирайтеся, типу, самі - як вас "плавить" отак нівроку...І друзі та подружки головами хитали: "Та ви, бляха, крейзі!"А вони спліталися - ніби в небі - сліди-інверсії,А вони сміялися щиро - мовчки заздріть, мовляв -І обертали цю Землю, а не їх - обертала Земля.І було невимовно солодко, і було невимовно гірко.І вони горіли тільки лише удвох - надновою зіркою.І вони забували легко - про місця, події і дати.І було в них усе - і розкішні готелі, і каремати,І вечірні істерики, і ранкова кава десь на заправці.І вони й самі не знали - чому воно так відбувається.І вони й самі не могли осягнути - що ж воно все-таки сталося.І вони знову сварилися, а потім - знову кохалися.Він - діяв завжди за планом, вона - діяла імпульсивно.І як їй бракувало сили - він ділився своєю силою.І вони безліч разів розходилися - без надії на прощення - Розбиті серця одне одному надсилали "Новою поштою".І були в них інші, звичайно - коханці й коханки,Та вони - раз по разу - знов прокидалися поруч зранку.Одне одного пили до дна. І до краю наповнювали.І лютнева північ - розквітала серпневим полуднем.Вони часто втрачали - спокій, терпіння та друзів.Позбавляючись одягу - позбавлялися від ілюзій.І носило її континентами, і його обпікало війнами -Та вони зустрічалися - і знову робилися божевільними.Його - цілували кулі, вона - зривала овації,Вона посміхалася у об'єктив, він - хрипів у майже розряджену рацію.Вона - вміло тягнула час, він - затягував турнікети.Він писав бойові донесення, вона - вигадувала сюжети...З їх переписки - можна було б створювати романи.Їх повсякчас розділяли - вороги, обставини, океани...Та попри відстані, і хто з них і де б не був -Все починалося знову - у точці неминучого рандеву.І все навкруги оберталося драмою чи дитячою казкою.І шампанське било фонтаном, і повітря різали трасери,І були літні зіркові ночі, і були зимові розбиті дороги,І нестримний секс на балконі під час повітряної тривоги,І нестримний секс у машині під час ракетної небезпеки,І блукали вони вокзалами, лазаретами та бібліотеками.І були обійми при зустрічі, і взаємні обвинувачення,І все, що втрачало значення - знов набувало значення.І за ними слідом повзли засудження і пересуди -Та що вже поробиш - люди - всього лише люди.Їх ненавиділи, їм жалілись, про них пліткували...У них було стільки всього - і їм завжди було цього мало.І, можливо, їм не судилося разом зустріти старість...Та, яка вже різниця, зрештою? Адже старіти вони не збираються.24.09.2024#мулікпише

І ось вона тут - викроковує впевнено поряд -Ніби велика кішка з вогкого тропічного лісу -Посміхається злегка, дихає та говорить -І протинає твої обладунки, і плавить твоє залізо.Ти не втримав щитів, і горять твої запобіжники -Цих очей раптом став добровільним заручником.Ненав'язливо, легко, десь навіть - ніжно так - А вона ж підібрала до тебе - паролі, і коди, і ключики.Кожен погляд - як постріл. І ти - в перехресті прицілуЦих бездонних зіниць. Зупиняються солодко миті.Все, не сіпайся, зайчик - дарма тільки витратиш сили -Ти в полоні грайливих та лагідних кігтів.І оте - скам'яніле в тобі, сотні разів перелатане -Міддю, кевларом, іржавими грубими скобами -Серпокрильцем тріпоче - щасливе, смішне і налякане -Ніби Фенікс - обтрушує залишки сірого попелу.Переплетення вулиць, вечірнє місто навколо -Для тебе - пастка, для неї - відьомське лігво.Власноруч розриваєш мальоване крейдою коло -Щоб якомога ближче бачити її білі ікла.І рогатий бешкетник - спеціаліст з поганих порад -Всівся на ліве плече і нашіптує наполегливо:"Не опирайся своїм інстинктам - хапай її, брате!Нападай! Атакуй! Не жалій свої спалені нерви!Вона вся - наче полум'я, лава - невпинна, розпечена,Це на неї розвернуті стрілки твого Веґвізира.Біля тебе - хижачка. Первісна і небезпечна.Отже й ти - не тримай, відпускай свого звіра!"І, можливо, правий - цей надокучливий демон -Він був поруч з тобою в пригодах та авантюрах,На тісних від металу стежинах лютневого небаВін зберіг від дірок твою ніжну драконячу шкуру.Тож дослухайся, хлопче, напевно і зараз до нього -Нароби вже дурниць - теплих, щемких та неспішних.Тут і зараз - вас двоє - і більше немає нікого...Та й вона ж, таки, відьма - за визначенням - не безгрішна.Але ви йдете далі. І прогулянку час вже завершити.І ти відвезеш її - знову. І знову вона говоритиме.І волосся її - пітьми обважніле мереживо -Буде пекти ароматом, ламаючи кардіо-ритми.І зривається щось у тобі - крихке, кришталеве.І секунди пливуть тектонічними сивими плитами.І чергове прощання - таке нескінченно-миттєве.І ти знову один - знову згадуєш слово "горіти".Потім - траса нічна. Кава - в якості анестетика.Із туману назустріч проростатимуть фар метастази.Від невагомих уривків-лез її пряної енергетикиЗбивається дихання, ти млієш і трошки казишся.І маленький демон якось так безнадійно закурить,На плечі зручно всядеться, помовчить і скаже:"Ну як й же ти, брате, який же ти все-таки дурень..."Точно. Дурень - що знов не наважився.16.03.2023#мулікпише#базальт

Я написав це три роки тому. Один з найбільш болісних моїх текстів.За ці три роки... та нічого не змінилося. Майже нічого. Побільшало могил друзів, сивини і телефонних номерів, яких ніколи не видалиш вже і ніколи вже не набереш. В іншому - все так само. Хіба що - стало ще більше ненависті. Втім, любові також стало більше.Боротьба триває.***Справедливість загинула. Торік. У Бучі.Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.Після пологів - варто було б відразу закопувати...Польовою дорогою, вночі, під обстріломТисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий..."Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -Майже порожній офіс у середмісті Львова.Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",Лікує тривогу канабінольними смолами.Віра - майже осліпла від хлорпікрину -Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.Вірі так само болять її незагоєні стигми -Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари - Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -Ненависть та Гнів польоти виконують парою.Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.07.05.2023#мулікпише#базальт

Вигин її ключиць - як кімерійський лук -Зблискує хижо золота нещадна стріла.І злий кучерявий бешкетник вкотре вже натягнув тятиву.І солодко стогне мій беззахисний міокард.І губи її - мескалін з ароматом гріха -Мій персональний наркотик, життєдайний мій ціанід.М'ята й мигдаль - в п'янкій отруті її язика,Пристрастний біль - у вологій звабливості ікл.Шкіра її - ніби в дельфіна - прохолодна й гладка,Лавовий оксамит, інеєм вкрита бронза,Тендітний кевлар кольору пряженого молока,Шовк і метал, сплавлені літніми грозами.Уламок зоряного ядра - гаряче серце її -Гуде та палає, не береже свій ресурс,Рветься назовні, обпікає долоні мої -Коли я сухими губами слухаю її пульс,Коли знову зриваюсь в безодню її очей,Коли зігріває мене слів її теплота,Коли її злість мене крає, наче іржавим мечем,Коли я ховаю обличчя в пряній м'якості її живота.Попіл спалених синапсів злітає з мене, мов сніг,Мої кістяні бронеплити сіткою тріщин йдуть,І тисне мене гравітація сплетених ніг,І плавить мене її ніжна звіряча лють.Відьомські кігті в'яжуть шрамів орнамент,Протинають, як масло, кольчужних кілець залізо.І стомлені демони моляться стиха над нами,Наш ешафот сухим обкладаючи хмизом.І в черешневих обіймах цієї нічної пітьмиСпікається спраглих душ нелогічний контур.І я огортаю її своїми спаленими крильми -Ламаними, неначе східна лінія горизонту.03.06.2021#мулікпише#базальт

Я люблю цих трьох - хоча і дивні вони -Не відчувають запахів й ходять на задніх лапах...Двоє - дивних великих, один - дивний малий.Хай і дивні, зате - мої. І я буду їх захищати.У мене є миска - і у неї тричі на деньВелика дивна насипає хрусткі смаколики.Великий дивний - щоранку кудись іде,Щовечора повертається - іноді трохи втомлений.А дивний малий - із ним найвеселіше.Він пахне, чомусь, молоком і солодким печивом.Він мені дозволяє спати в своєму ліжку.Ми граємось - з ранку - і до самого вечора.Ці троє дивних разом живуть у будинку,Поруч - маленький садок і дорога з калюжами.У садку є ящірки, їжаки та невловимі білки...Ще приходить сусідський кіт (впіймаю - точно придушу!)Аж раптом сьогодні - їжак знахабнів остаточно -Прийшов до моєї миски - й хрумтить моє.Ще й сопе задоволено... Що ж, як ти хочеш -Зараз я тобі продемонструю - хто тут хазяїном є!Загнав його в кут паркану - негідного крадія -А він не хоче битися чесно - згорнувся кулею голок.Я до крові сколов собі ніс і лапи - та все ніякНе можу його дістати - цю хитру колючу потвору...Аж тут - спалах у небі нічному... І грім... Наче ж зовсім не пахне дощем? Що за диво?А потім позаду мене - туди, де стояв мій дім -Щось впало - огорнуте полум'ям й димом...Гарячим ударом вибиває з легень повітря...Жаром - у очі... Щось болем впивається в бік...Ще раз. І ще. І ще... Злі та пекучі вістряРвуть мої ребра та легко збивають з ніг...Падаю. Підіймаюся. Боляче. Верещу...На місці будинку - чадно горить та димиться...А де ж мої троє дивних? Біжу та кричу:Скоріше! Виходьте! Та де ж ви?! Ну, відгукніться!Потім - сталеві коробки - зі спалахами та виттям...Багато двоногих дивних - ні, не моїх - інших -Бігають, заливать водою, щось тягнуть, кричать...Відійду вбік. Ляжу. Боляче ворушитись...Аж тут - цей запах - молока і солодкого печива!Мій дивний малий - він тут, він десь поруч!Біжу стрімголов... І нехай - з боку рясно тече -Я біжу - і мені вже майже не боляче!Зубами та кігтями - місиво грунту та каменю -Рвати та дерти. Я чую маленьке серце -Воно - налякане та невпинне - на мене чекає,Воно мене кличе, воно пташиною б'ється...Рию. Немає болю... Та й сил - вже майже немає...Мій дивний малий - вже близько - я впевнений.Ще трохи. Ще трохи. Не можу. Не можу. Падаю....Запах молока і солодкого печива... Темрява...Рожевий світанок уперто встає понад згарищем.Рятувальник до лікаря - стомлено, гірко та важко:"Шахед"... Добре, малого дістали - живого ще...Пес показав. Поранений, рив - там і здох, бідолашний..."Літо виштовхує сонце в бездонну небесну гладь - Промені по руїнах - сотнями жовтих лез...Поруч із тим, що було їхнім домом, лежатьДва чорних мішки. І мертвий скривавлений пес...Напевно, найвище мірило вірності та любові -Віддавати усе, що маєш - заради життя своїх,Без сумнівів, без вагань - жертвувати собою...Та навчитися цьому, нажаль, можна тільки у псів.12.08.2024#мулікпише

Хотів би він більше не мати із нею ніяких справ.Жити у різних країнах, чи - щонайменше - у різних містах.Не пам'ятати адрес, не пригадувати імен і дат,Населених пунктів, доріг, під'їздів, географічних координат.І хай вона не має мобільного, хай не веде соцмереж -Та замість неї це роблять інші - відтак, і він робить теж.Пам'ять - надто вкарбована, вперта - не згасне хоч би на мить -Коли намагається вижити, коли стріляє, однаково - коли спить.І як ввечері роздягатиме чергову-іншу - неспішно та впевнено -Проти своєї волі згадає погляд кольору березневого неба,Кольору стиглого агрусу, кольору східного присмерку,І гострих ординських вилиць гірко-солоний присмак,І голос - богами створений для шепоту - не для крику,І прохолодні пальці, і солодкі ключиці, і прикриті повіки.Прагне не знати більше ніколи - її потворності і краси -Та пити з її долонь йому ще довго - такі вже буремні часи.І таких як він - не втрачених, але зачерствілих -Легіони - твердих, наче сталь, наче гранітні брили -Їм засинати із нею поряд - в сотнях квартир, номерів, кімнат.Не взявши нічого взамін - усе що є поспіхом віддавати.Вона їх годує тілом своїм, одягає в лаковане дерево,Вкриває м'якою землею, теплим весняним дерном.Співає їм колискових - мовою стріл, вітрил та вітрів -І в тій колисковій є безліч сенсів - та зовсім немає слів.Вона їх вкладає спати - наче камінь вкладають у пращу.Вона не вірна жодному з них - і жодного з них не зраджує.І кожен із тих - залізних - божевільний або закоханий,Знає її напам'ять - як молитву - але чи до Бога?Як нічне намовляння відьми - гадюче, отруйне,Як вірш з випускного, як інструкцію по фарбуванню трун...І кожен із тисяч - не хоче мати із нею справ,Жити у різних країнах. Щонайменше - у різних містах.#мулікпише

Ця весна - надто рання й сповнена дивних див - Наче вона спішить - відбуяти, відбутися остаточно -Наче ніякого "після" немає, наче - ось він - кінець часів,Що просипається попелом й лавою мироточить.Наче ця заметіль вишневого цвіту - остання,Наче літо - не прийде вже... і календар завершено,Наче ці теплі дні - час для прощення і прощання,Наче далі - смола та сірка - містами, венами, стежками...Наче сім печаток на Одкровенні - зірвані передчасно,І сім ангелів сваряться вже - у короткій черзі за трубами...Ця весна відбувається - ніби задля фінального щастя.Весна так спішить - ніби знає, що червня не буде...І квітнева ця ніч - невимовно щемка і солодка,Розм'якла, спітніла, жадібна, сповнена хижої хіті -Пий її - наче жінку - хай кричить та ридає - від насолоди -Хай в напружені плечі твої впиваються пристрасно кігті...Гончі Пси - й далі мчать по Чумацькому Шляху,І шепочуть молитву за горизонтом потяги опівнічні,Крутять свій пілотаж кажани - поміж снами та ліхтарями...Дихай. Бийся. Кохай. Ти - не вічний.14.04.2024#мулікпише

І поки вона не прокинулася - щоб мовчки дивитися у вікно - Що за ним - знову жовтень, чи знову дощ, чи знову плавиться сталь -В ім'я її тихого дихання - ти готовий лінкором іти на дно,Ти ладен спалити усі рукописи, всі мости і усі міста.Ти готовий стріляти - у тих малих нерозумних птахів,Що своїм щебетанням перервуть ці миті солодкого сну.За блакитну жилку на скроні, за присмак нічних гріхів -Ти здатен взірвати стару планету чи розпочати нову війну.Ти мовчиш. І благаєш подумки: Боже, хай вона спить,Хай - ще трошки хоча б - не відкриє цих вбивчих очей -Ще хвилину... Секунду ще... Ще б одну тільки мить -Хай цей спокійний подих її - обпікає твоє плече.Час - зі швидкістю потяга, з байдужістю гробаря -Як лускатий отруйний гад - у навічно-минуле повзе.І вона врешті прокинеться. І ти згадаєш її справжнє ім'я.І цього разу - ви навряд чи обійдетеся без сцен.І вона врешті скаже - спокійна, мов стародавній бог -Що їй вже, напевно, час... і було б непогано піти...Місто ранкове - сіре, мов камінь, і тихе, неначе морг.І вона розчиниться в ньому. На хвилину. На день. Назавжди.Але поки що - ти, наче лютий та відданий Цербер,Від всього, що існує стережеш її вранішній сон.Ти - завмерлий іржавим мечем, напружений спаленим нервом -Закриваєш її від буття, що звивається за вікном.І нехай поза ним - ростуть ешафоти і діти,А інверсії білими лезами краять ранкову блакить,Хай падає сніг та дрони, хай згасають метеорити -Хай би що не було - та нехай вона поки ще спить.#мулікпише

Справедливість загинула. Торік. У Бучі.Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.Після пологів - варто було б відразу закопувати...Польовою дорогою, вночі, під обстріломТисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий..."Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -Майже порожній офіс у середмісті Львова.Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",Лікує тривогу канабінольними смолами.Віра - майже осліпла від хлорпікрину -Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.Вірі так само болять її незагоєні стигми -Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари - Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -Ненависть та Гнів польоти виконують парою.Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.#мулікпише#базальт07.05.2023

Таке воно зараз усе - весною цією покраяне -І сонце - як березневий кіт - нервове, худе і хтиве...Цунамі її феромонів планету з-під ніг вибиває -"Метелики у животі", гарячі сироти шкірою...Хоч - де там "метелики" - там зграя археоптериксів,Чи ескадрилья "Зеро" понад Перлинною Гаванню -Спробуй вгамуй їх, авжеж... І годі шукати вже сенсу -Весна завжди діє швидко... і ніколи не "навмання".У степу верещать фазани - їм байдуже до фази місяця.Спідниці коротшають - у зворотній пропорції дням.І то - б'ється за ребрами дикою хижою птицею,То - муркоче тихенько грайливим рудим кошеням.На місто падають дрони, на долоні - сідають "сонечка",І ластовиння на ніс - так по-дитячому щемко.Ми дожили до весни. Доживем і до літа (втім, це не точно...) -Збираймо докупи цей Всесвіт - війною розбитий вщент.Тримаєшся цих контрастів - обіймами міцно-судомними.Це - "Ренесанс" всього - календарний, біохімічний.Ось тобі вихор весни - так несподівано подарований,Такий невимовно-короткий, що зараз здається вічним.28.03.2025#мулікпише