Канапа

«Я не був генералом, ані дипломатом, і не письменником. Я один із незнаних вояків, котрий жив через дві світові війни та брав активну участь в обох цих війнах, воюючи за визволення України. Після Першої світової війни, по упадку незалежної України, пішов я у сам для себе створений екзиль, де більше половини свойого життся брав активну участь у політичних змаганнях за визволення нашої поневоленої України. Був цей шлях правильний чи ні - не мені судити. Таке питання слід ставити тим, котрі вказували нам цей шлях чи самі провадили нас ним»22 листопада 1889 р. народився Дмитро ФЕРКУНЯК — старшина УГА, та 14-ї гренадерської дивізії ваффен-СС “Галичина”; учасник битви під Бродами. Нагороджений Залізним хрестом II кляси (1 серпня 1944), орденом «За військові заслуги» II кляси без мечів (26 вересня 1944); друзі-дивізійники звали його «завзятий гуцул». Уродженець Косова на мальовничій Гуцульщині, залишався до кінця тим гордим, „твердим" гуцулом. Дмитро Феркуняк закінчив свій життєвий шлях на еміґрації в таборі.

Утік з ув'язнення в Києві — 1 вояк 3-ї Залізної дивізії (Спартак Грицько).Загинули та зникли безвісти: 47 вояків 3-ї Залізної дивізії.Зі складу 6-ї Січової дивізії добровольцями брали участь у Листопадовому рейді 191 старшина, козак та урядовець (не рахуючи командира бригади полковника Романа Сушка та старшин-січовиків, які працювали у Партизансько-повстанському штабі Тютюнника). З них лише 48 повернулися до таборів інтернованих, усі поранені або обморожені [15]. Більшість зі старшин та стрільців 6-ї Січової дивізії, які вціліли у бою під с. Малі Миньки, також вибиралися до Польщі самостійно. Про цих героїв згодом написав докладні спогади один зі старшин 6-ї дивізії, відомий в еміграції художник та громадський діяч Микола Битинський.Кількість військовослужбовців 2-ї Волинської та 4-ї Київської дивізій, які повернулися з Листопадового рейду, можна простежити на підставі наказів по 2-й Волинській дивізії.— 26-27 листопада 1921 року повернулися з „робіт" 10 старшин, 2 підхорунжих та 11 козаків 2-ї Волинської дивізії.— 28 листопада 1921 року прибули 1 старшина та 1 козак 4-ї Київської дивізії.— 30 листопада 1921 року прибуло 55 старшин, урядовців та козаків 4-ї Київської дивізії. У цій групі були генерал Янченко та підполковник Шраменко.— 5-7 грудня 1921 року прибуло 18 осіб з різних частин, переважно з 4-ї Київської дивізії, у тому числі — сотники Тобілевич та Кузьменко-Титаренко.— 7 грудня 1921 року передано до табору польським довудством 8 старшин та козаків з різних частин, які, очевидно, прийшли на польсько-радянський кордон поодинці.— 8-9 грудня 1921 року прибув 1 старшина, 1 урядовець та 13 козаків. Старшина поранений у бою за Коростень Іван Петренко. Очевидно, решта також поранені, які вже мали змогу самостійно пересуватися.7 та 16 грудня 1921 року передано до табору польським довудством 8 підстаршин та козаків, які, напевно, також діставались до польсько-радянського кордону поодинці [16]. Загалом з 26 листопада по 16 грудня 1921 року до табору Каліш прибуло та було зараховано до 2-ї Волинської дивізії 119 осіб, переважно зі складу 4-ї Київської дивізії. Не поїхали до таборів, а виїхали одразу до Львова Юрій Тютюнник, Юрій Отмарштейн, Олекса Лушненко та інші особи, наближені до штабу. Залишилися також у шпиталях важко поранені та обморожені вояки.Усі вище наведені дані красномовно свідчать, що безпосередньо з групи генерала Тютюнника до Польщі повернулося не менше 300 осіб.

17 листопада 1921 р. відбувся бій під с. Малі Миньки на Житомирщині яким завершився Листопадовий рейд – похід загонів Армії УНР Правобережною Україною з метою підняття збройного повстання проти більшовицької влади та відновлення УНР.В ході бою червоні війська під командуванням колишнього кримінальника Котовського оточили Волинську групу генерал-хорунжого Юрка Тютюнника (близько 900 вояків). Більше 300 українських воїнів загинули в бою, в полон потрапило 537, з них 359 було розстріляно під с. Базар 22-23 листопада 1921 року.Відповідно до задуму організаторів найкращим моментом для наступу був кінець літа, після жнив. Знаючи, що радянська влада практикувала продрозкладку конфіскацію врожаю, фактично пограбування селян, Петлюра розраховував, що наприкінці літа 1921 р. мало відбутись антибільшовицьке повстання. Але підготовка, у тому числі через затримку польською стороною з видачею зброї та амуніції, сильно затягнулась – аж до кінця жовтня. В похід же виступили зі значним запізненням — на початку листопада.

25 жовтня 1992 р. у Києві відмучився 63-річний поет Іван Світличний. Його змучене тіло у вишиванці, подарованій Василем Стусом, упокоїлося на Байковому кладовищі. Страшно правдиво пролунав шепіт Леся Танюка: "Найкраще, що у тебе було, Іване, похорон!".Іван Світличний народився на Донеччині 20 вересня 1929 року. Батьки, хоч мали світле прізвище, були темні, неписьменні та мріяли дати освіту Івасеві та Надійці. Найвиразніший спогад дитинства – голод. Сільська школа, потім війна, 14-літнім намагався розібрати німецьку техніку – і лишився пальців на обох руках. Мати позбирала обрубочки пальчиків, поприкладала до рук сина, пообмотувала їх. Лікар твердо стояв на ампутації, а вона, копійки за душею не маючи, стояла навколішках і благала. Згадував Іван, як оперували руки, пришивали ті п’ять обрубочків, а він мовчав, щоб не ятрити матері душу. Хоч і ручку тримати було ніяк.Іван потрапив під перший покіс – арешти інтелігенції 1965 р. Вісім місяців провів у камері КДБ. Там він уклав збірку перекладів

"Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то вже завтра Львів візьмуть поляки!" 31 жовтня 1918 року цими словами сотник Січових Стрільців Дмитро Вітовський фактично поставив крапку у довгій на військовій нараді.Рішення було ухвалене.1 листопада українці почали швидко захоплювати державні установи у Львові, які покинули австрійські чиновники після капітуляції Австро - Угорщини у Світовій війні. Холодним листопадовим ранком 1918 року Львів проснувся в іншій політичній реальності. На центральній площі міста майорів жовто-блакитний прапор, а по вулицях ходили військові патрулі із блакитно-жовтими пов’язками.Паралельно підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав.Але у відродженої Держави було багато ворогів.Поляки, не сиділи склавши руки. Цього ж вечора розпочались перші бої між поляками та українцями, які обернулись трагічно для молодої ЗУНР.Нова влада, розуміючи що їх вподальшому чекає жорстке протистояння з поляками, звернулась по військову допомогу до Гетьмана СкоропадськогоГетьман дав наказ Січовим Стрільцям Коновальця готуватися до походу на Львів.Стрільці сіли у потяг і замість Львова поїхали штурмувати Київ...Що було далі - відомо. За короткий проміжок часу поляки витіснили українців зі Львову, що стало однією з ключових причин подальшої поразки ЗУНР.Кажуть, Коновалець до кінця життя жалкував, що замість того аби їхати до Львова розвернув багнети проти Гетьмана, підтримуючи повстання Директорії...Але зараз ми не будемо аналізувати героїчно-трагічний 1918 рікСьогодні віддамо шану українським воякам, які у цей день відновили Державність на західно-українських землях! Зі святом!

Канадські хокеїсти з тризубами. 1976 рік.Підтвердження- стаття газети «Свобода» за 21 лютого 1976 року. Чоловіки на фото – це гравці студентської хокейної команди, яка іменувала себе “Козаки”. Команда базувалася у місті Вінніпег провінції Манітоба (Канада) й відома тим, що виграла університетську лігу у трьох сезонах поспіль у 1974/75, 1975/76 та 1976/77.Саме про дві товариські гри 14 та 15 лютого 1976 року у місті Ньюарк між «Козаками» та ще однією українською студентською командою “Чорноморська Січ” написали в діаспорівській пресі. Тоді на виїзді «Козаки» здобули перемогу над суперниками з рахунком 5:2 та 9:0. Їх хокейну форму прикрашала українська геральдика. Завдяки матеріалу журналістів відомо склад команди. Прізвища гравців підтверджують їх українське походження: Й. Когут; Нестор Будик (воротар); П. Пиробик; М. Давидовський; П. Базан; С. Головка; Роман Грабович (капітан); Мирослав Затварницький; Д. Лега; М. Кузик; З. Романюк; Більше чверті його жителів володіють українською мовою

ФотоПодорож у минулеДо Бердянська прибув пароплав з Німеччини, 1903 рік Цю ФотоІсторію з далекого минулого, що відноситься до початку двадцятого століття, можна назвати так: «Історія невдалого залицяння придворного фотографа, яка почалася в Ялті, продовжилася в Бердянську, але так нічим і не закінчилася». У дусі оповідань лицарських часів вийде. Моїх скромних здібностей, однак, не вистачить для викладу відомих мені фактів у подібному романтичному дусі, тому обмежуся звичним мені газетним стилем.Три з чотирьох запропонованих увазі читачів архівних знімків дійсно належать придворному фотографу Миколі Вечерському. У 1903 році, в черговий раз приїхавши до Ялти, до Лівадії, зокрема (з новим, стереоскопічним фотоапаратом), він закохався в дочку доглядача малого Лівадійського палацу Яна Савицького Олександру. Поляк за національністю, пан Ян прийняв православ'я з ім'ям Іван, проте, домашні продовжували називати його отриманим при народженні ім'ям. Та й сам він завжди залишався в душі католиком.

30 вересня 1930 р. від куль польських поліцаїв загинув Юліан ГОЛОВІНСЬКИЙ — сотник УГА, командант VІ (Равської) бригади, потім ІІ бригади Червоної Української Галицької Армії, співорганізатор Української Військової Організації, бойовий референт, крайовий командант УВО (1926-27 рр.), крайовий провідник ОУН (1930 р.). Загинув під Бібркою 30 вересня 1930 р. Похований у Великих Глібовичах.Історик Української Військової Організації (УВО) Зиновій Книш писав про Юліана Головінського, що бойовики вважали його «леґендарним героєм, напівбогом. Багато його не знали, ніколи не бачили на очі, не знали навіть його назвища. Але його рука, його відважний і підприємливий дух давався відчувати на кожному кроці, повітря, здавалося, насичене було його волею і кожен уважав собі за честь працювати під його командою…». Членство УВО та ОУН називало його просто «Юлько» і додавало, що «є Бог на небі і Юлько на землі».Юліан Головінський мав складну долю революціонера. Колишній сотник Української Галицької Армії .

22 вересня 1939-го року червона армія вступила у Львів.День цей вартий уваги хоча б тим, що місто європейської цивілізації вперше зустрілось з большевицьким світом, який до того часу був герметично ізольований від Європи.Отець Гавриїл Костельник, що тоді служив у Преображенській церкві згадував цю подію :«...Це був історичний день: п’ятниця 22 вересня. Соняшний день, сам південь. «Доблесна» червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці... Їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами......Наступного дня ми стрічалися з красноармійцями вже віч-на-віч на вулиці. Перше, що нас вразило, це пролетарський вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у командирів, дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя .

Фалеристика: Невідомі проекти Січових відзнак Олекси НоваківськогоСтворенню на початку Першої світової війни самостійної української військової частини в лавах австро-угорської армії сприяло велике піднесення національної свідомості серед галицьких і буковинських українців. Уже з кінця ХІХ століття українські громадські й політичні діячі намагалися заснувати парамілітарну організацію. Так, 1894 року у Львові постало перше українське спортивно-просвітнє товариство „Сокіл", а в травні 1900 р. виник перший осередок товариства „Січ", які в майбутньому дали кадри для добровільної військової формації Легіону Українських Січових Стрільців.На самих початках творення військових підрозділів січових стрільців одразу виникло питання про відрізнення їх од інших вояків австро-угорської армії. Як згадував Володимир Старосольський у промові, виголошеній 1935 р. на святі стрілецької пісні у Львові: «Чи тямите відхід перших сотень у поле? Чи тямите ті гонведські вишивані штани, що їх мусили надягати стрільці?