Канапа

28* серпня 1921 р. був засуджений до розстрілу по справі «ЦУПКОМ» Іван АНДРУХ — підхорунжий УСС, командир 1-го полку Січових Стрільців Армії УНР, співзасновник УВО, член Центрального українського повстанського комітету (ЦУПКом).Друга Київська школа «Червоних Старшин» стала потужним військовим центром ЦУПКом. На її базі народилась Українська Військова Організація (УВО), на яку покладались обов’язки в момент повстання проти більшовиків стати потужним осередком спротиву.Лідером УВО та зв’язковим із ЦУПКомом став Іван Андрух – 25-річний український патріот, досвідчений військовий, відданий справі національного відродження, що бачив в «Червоній гвардії того самого ворога, що і в царській армії», а «кличі Центральної ради поділяв і готовий був віддати життя за її ідеї». Так він написав особисто в письмових показах, написаних ним власноручно, що зберігаються в томі 9 кримінальної справи «ЦУПКом».Іван Андрух входив в десятку керівного складу ЦУПКому. Він працював під фіктивним прізвищем Авраменко .

На світлині уродженець Слов’янська. Учасник Першого і Другого зимових походів – бунчужний (старший сержант) армії УНР Семен Котляревський. Він не просто боровся в складі українського війська з московитами. А був контррозвідником. Очолював загін вільних козаків у Святогірських лісах, який винищував окупантів на рідній землі. Семен залишив спогади. П'ять найважливіших тез із них — до Дня Незалежності:1. «У царських школах про Україну не вчили ні слова. Але був у Слов'янську театр і при ньому таємна група любителів сценічного мистецтва, якої і я був членом. Тут ми потаємно набували українознавчу освіту із Кобзаря, народніх пісень та переказів. Головою цього театрального гуртка, що після революції прибрав назву ім. [Тараса] Шевченка, був диригент і режисер Іван Шевченко».2. «1917 року… [повернувшись із фронту Першої світової війни] у Слов'янську своїх батьків в живих я вже не застав, їх замордував загін "контингентщиків". Я став бійцем Першого кінного полку "Вільного Козацтва" отамана [Павла] Черниці, сформованого на цегельних заводах м. Слов'янське Харківської округи (тепер Донецької області. - Ю.Ю.)».3. «У 1-му кінному полку "Вільного Козацтва"... мені дали рангу чотового, відповідального за контррозвідувальну роботу. Моя чота була складена з цивілів — чоловіків і жінок, переважно молодих віком. Одна з метод: інфільтрація і винищування ворога зсередини. За короткий час ми довели місцеву міліцію і червоні групи до зневіри і страху до тієї міри, що вони боялися один одного, їхні ряди рідшали і вони переставали вбивати та грабувати, бо "хтось" невидимий постійно їх нищив».4. «Наш полк силою 800 шабель вже був зорганізований під командою отамана Черниці. Полковий контррозвідувальний штаб примістився у Святогорських лісах. Тут ми також зорганізували групу партизанів — 300 чоловік, що тепер стала складовою частиною 1-го полку».5. «На Різдво 1918 р. (у грудні - Ю.Ю.) ми дістали наказ пробратись до Павлівки (Павлограду), обняти охорону гарнізону та берегти довколишнє населення перед червоними, що ширили терор…Ми квартирували на станції у вагонах і мені вдалося тут опанцирити наш поїзд з-переду та заосмотрити в кулемети і гармату ("3-дюймовку" (76,2 мм. - Ю.Ю.). У той час наш полк мав уже втрат понад 100 людей, тому дістав наказ їхати для доповнення до Єлисаветграду (тепер — Кропивницький. – Ю.Ю.). Наші позиції перебрав 3-ій Гайдамацький полк [Запорозької дивізії Петра Болбочана]».У подальшому Семен партизанив в околицях Херсону та Олешок. Воював у 2-му кінному Чорноморському полку, Курені смерті імені Кошового Івана Сірка, що сформований в Умані. Машиністом бронепотягів Армії УНР «Вільна Україна» та «Хортиця»,тобто за своїм професійним довоєнним фахом. Наприкінці 1919 року приєднався до 4-ї Київської дивізії Армії УНР, у складі якої брав участь у Першому та Другому Зимових походах. Лицар Залізного Хреста число 1957 (перший на лацкані піджака, далі там емігрантські Хрест Петлюри і Воєнний Хрест).Після таборів інтернованих українських вояків у Польщі (спершу у Вадовицях біля Кракова, а далі в Олександрові-Куявському) осів у місті Торунь. Одружився, став батьком. Виїхав з родиною до Німеччини, а у 1951 році до Канади. Мав власний дім. Брав активну участь в українському ветеранському русі. На світлині, зробленій у 1966 році, святкував своє 80-ліття. Помер у 93 роки — 17 лютого 1979 року. Похований разом з дружиною на цвинтарі міста Аврора, що за 40 кілометрів на північ від Торонто.Колись в Слов’янську знайдуть і опублікують досі невидані його спогади про рідне місто (більше 40 сторінок рукопису; загалом рукопис більший). Про те, яким воно було, як там формуваались українські характери — попри московську окупацію. Буде у місті вулиця і пам’ятник славному воїну Семену Котляревському. І кожен учень міста та Донецької області знатиме бойовий та життєвий шлях Лицаря-Героя. Слава Україні!

Запоріжжя, центральний проспект, друга половина 1950-х роківДві листівки, на яких зображено місто за дніпровськими порогами в другій половині п'ятдесятих років двадцятого століття, виявлено на популярному Інтернет-аукціоні «Мешок». В оригіналі обидві - чорно-білі. В об'єктиві фотографа - центральний запорізький проспект у новій частині міста, яка на той час, сімдесят років тому, активно забудовувалася.Перша листівка підписана так: «Запоріжжя, нові будинки на проспекті Леніна. Державне видавництво «Мистецтво», 1955 рік». Проспект, як можна зрозуміти, був досить велелюдним, а от транспорту на ньому (включно з громадським) було не дуже багато.На другій листівці, де можна побачити «бульвар на проспекті Леніна», позначена точна дата її виготовлення: 5 липня 1958 року. І вказано авторство: Георгій Угринович. Що за білий прямокутник опинився на листівці, розібрати не вдалося.Третій знімок - це не листівка, а кадр з улюбленої всіма запорожцями картини «Весна на Зарічній вулиці» (1956 рік). Центральний проспект знято з боку Дніпрогесу - зі шлагбаумом і застережливим знаком: «Стережися поїзда» (у фільмі водій Юра пригальмує свій самоскид перед шлагбаумом, пропустивши паровозик, що поспішає на Правий берег).

Він дуже любив страчувати власноруч. У тому числі дітей. Його улюблена зброя - радянський пістолет Стєчкіна. У себе в службовому кабінеті він наказав прорізати вікно у глухій стіні, яка виходила у внутрішній двір в`язниці, аби милуватися на розстріли. Він від такого спостереження отримував фізичну насолоду. Він хвалився, що фабрикував кримінальні справи й заявляв: "Мені не потрібні докази, аби відправити людину на розстріл, мені треба лише знати, що її треба розстріляти".За це усе він отримав прізвисько "El Loco" (Божевільний).А ще він був насильником. Особливо любив гвалтувати служанок. Ага, у них в усіх - борців за загальну рівність та справедливість - була прислуга. При цьому страшенно смердів, бо мився рідко й цим пишався. Бувало, казав: минуло 25 тижнів як я прав цю сорочку. За це отримав ще одне прізвисько - "Chancho" (Свиня).Коли його оточив болівійський спецназ, здався з криками "Не стріляйте, я Че Гевара, я вам ще стану в нагоді".Та болівійці все ж вирішили, що El Loco Chancho не має права на життя.Тому я не розумію прагнення деяких українців носити футболки з його зображенням, або портретом Тараса Шевченка стилізованим під цього психічно хворого маніяка. Відколи ця тварина стала символом свободи? Це те саме, як символом свободи зробити голову пітерського ЧК Соломона Урицького. Той теж принципово не мився в очікуванні Світової революції, смердів мов цілий свинарник, але так само не пропускав жодної спідниці і - якщо на те пішло - штанів теж.

А де ж українське мистецтво, скажімо, 20-х років?Ось воно.Практично всі розстріляні , були репресовані або до кінця днів були позбавлені можливості вільно творити.Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко Московити спочатку знищували цвіт української нації, а потім казали, що їхня культура найвища, найкраща, світова і т.д., а Україна нічого немає свого... А скільки вони нашого вкрали ??? Бо якщо хтось з письменників жив у них, то мусив писати російською... І тоді його друкували і називали своїм, як це зробили з Гоголем... Композитор Чайковський походить з козацького роду Чайки, художник Рєпін- це українець Ріпин і т.д. Одних знищували фізично, а інших присвоювали собі... І так триває до сьогодні...

5 серпня (24 липня) 1873 р. народився Олександр ОСЕЦЬКИЙ — отаман Окремого корпусу залізничної охорони, Наказний отаман (15.11.1918 — 26.07.1919), генерал-хорунжий Армії УНР.Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу»А Всеволод Петрів писав про Осецького у спогадах так:«Генерал Осецький, що закінчив російську академію Генерального штабу, був добре вишколений керовник, що не тратив голови в ніяких випадках, але політично не вироблений; думав, що певними гаслами можливо скермувати народні рухи в інше русло, а тоді, коли це не вдалося, коли політичне положення ускладнювалося, тоді радо переходив на невтральні посади, які не вимагали займати виразне становище».

4 серпня 1968 р. в Нью-Йорку помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ — командир 2-ї Волинської дивізії, учасник Зимового походу, генерал-полковник Армії УНР (в еміграції).У критичні моменти він був серед тих, хто відкидав будь-який союз із денікінцями й червоними. За безкомпромісну позицію Олександр Загродський отримав від колишнього підполковника Генштабу УНР Я. Макогона, який перебіг до білогвардійців, таку характеристику: „лівий есер, палкий противник росіян“.Після того, як 21 листопада 1920 року Армія УНР перетнула західний кордон, генерал Загродський разом із 316 старшинами та 1444 козаками, перебував у Каліші. Зібрані тут Волинська та Залізна дивізії, а також залізнична сотня й охорона Головного Отамана були зведені в одну групу, названу „Калішським обозом інтернованих українських вояків“. Спочатку начальником групи був командувач Залізної дивізії генерал-хорунжий О. Удовиченко, а згодом – генерал-хорунжий О. Загродський.Українські козаки мешкали в дощаних бараках за дерев’яною загорожею з колючим дротом. Поруч були організовані ними ж церква, театр, офіцерське зібрання, кухня, лазня, госпіталь та не бачене в інших таборах електричне освітлення. Загродський та Удовиченко постійно дбали про „добрий вигляд та здоровий моральний стан“ інтернованих в Каліші. З ініціативи генерала Загродського було організовано табірну гімназію імені Тараса Шевченка, а 8 вересня 1921 року його стараннями при 2-й Волинській дивізії відкрилися технічні курси, які згодом переросли у військово-технічну школу.Дбало головне командування і про підняття духу. Адже не секрет, що козацтво болісно переживало поразку. Влітку 1921 року в Каліші почали діяти псалтирські курси, головною метою яких було збільшення кількості військового духовенства. Керівником курсів став начальник управління душпастирства Армії УНР в чині генерал-хорунжого, уродженець с.Великі Пицьки Канівського повіту (тепер Кагарлицького району Київської області) протоієрей Павло Пащевський, а опікуном – генерал Олександр Загродський.Щоб хоч якось відзначити мужність, незламність і особистий внесок вояків у здобуття державності України, Симоном Петлюрою ще 18 жовтня 1920 року були затверджені статути орденів „Визволення“ та „Залізного Хреста“. Втім, через бездержавність і брак коштів, виготовили лише орден „Залізного Хреста“, яким нагороджували виключно учасників Першого Зимового походу. Ця обставина багатьох не задовольняла, бо поза увагою залишилися причетні до тих подій повстанці, цивільні, священики. Змінити, або доповнити статут міг лише скликаний 27–28 квітня 1921 року з’їзд Великої Ради ордена „Залізного Хреста“. Головував на ньому генерал-хорунжий Олександр Загродський, що мав нагороду за номером три.За два дні напруженої роботи лицарі-делегати добряче попрацювали: вирішили нагородити панотців наперсними хрестами на орденській стрічці; конкретизували право на отримання ордена й т.д. Тоді ж (як виняток) ухвалили нагородити орденом Головного Отамана, який участі в поході не брав, і, водночас, відхилили пропозицію нагороджувати повстанців та тодішнього Голову Ради Народних Міністрів Ісаака Мазепу, що активно співпрацював зі штабом командувача Зимового походу. Втім, 1921 року „складений на основі бажань армії“ статут так і не був затверджений українським Урядом. Натомість 22 грудня того ж року Військове міністерство УНР створило власну комісію для остаточної розробки проекту статуту. ЇЇ роботою керував член Вищої Військової Ради Олександр Загродський. Він ретельно обмірковував кожний пункт, обговорював його з іншими членами комісії, аж поки в листопаді 1922 року не представив статут військовому міністерству.Вдруге Рада лицарів „Залізного Хреста“ зібралася через десятиріччя – 21 травня 1932 року. Делегати вирішили нагальні питання й залишили О. Загродського ще на один термін Головою орденської Ради. Того ж року було засновано „Хрест Симона Петлюри“, який, щоправда, почали видавати лише через чотири роки.

В ніч з 30 на 31 липня 1945 р. зник безвісти генерал-хоружий Антон ПУЗИЦЬКИЙ — командир 1-го полку 1-ї Сірожупанної дивізії (1918); начальник 17-ї пішої дивізії Армії УНР (1919); командувач 5-ї Херсонської дивізії в Шипйорно.Походив з селян м. Ставище Таращанського повіту Київської губернії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1902), служив у 5-му піхотному Калузькому полку (м. Біла). Брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Офіцерську стрілецьку школу (1912), офіцерські кулеметні курси у м. Оранієнбаум. На фронт Першої світової війни вирушив штабс-капітаном, командиром кулеметної роти. Був одним із десяти офіцерів, що вцілили після цілковитого розгрому 5-го Калузького полку під час загибелі 2-ї російської армії генерала Самсонова у Східній Прусії. У 1915 р. – командир батальйону відновленого 5-го Калузького полку. З 1916 р. – помічник командира полку. У листопаді 1916 р. через поганий стан здоров'я (мав на той час 5 поранень та 2 контузії) перевівся командиром батальйону до 1-го Кулеметного запасного полку. З січня 1917 р — помічник командира цього полку. У вересні 1917 р. був призначений командиром 2-го пішого прикордонного полку. З 25.10.1917 р. – полковник. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Св. Анни II ступеня з мечами, Георгіївською зброєю.У серпні 1917 р. зголосився до розпорядження Українського генерального військового секретаріату. У жовтні 1917 р. був призначений уповноваженим з українізації 6-го армійського корпусу (незабаром перетворений на 2-й Січовий Запорізький). З вояків-українців 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу створив 4-ту Січову дивізію та 4-ту Січову артилерійську бригаду. Був начальником штабу 4-ї Січової дивізії військ Центральної Ради. З січня 1918 р. – начальник 4-ї Січової дивізії. У березні 1918 р. у зв'язку з загальною демобілізацією, оголошеною Центральною Радою, розформував рештки дивізії у Києві. З 12.04.1918 р. – помічник губернського комісара Таврії. З 22.06.1918 р. командир 43-го пішого Гайворонського полку Армії Української Держави. З серпня 1918 р. – командир 1-го Сірожупанного полку армії Української Держави. З грудня 1918 р. – командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії. З 27.02.1919 р. – начальник 17-ї пішої дивізії Армії УНР. 06.05.1919 р. (фактично – раніше) був усунутий з посади начальника дивізії за співчуття Оскілківському заколоту. 26.05.1919 р. потрапив до польського полону у Дубно. 02.10.1919 р. повернувся з полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. – начальник 1-ї дивізії Залізничної охорони Дієвої армії УНР (перебувала у стадії формування).З кінця липня 1920 р. – помічник командира 2-ї збірної запасової бригади (згодом – 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії). З 01.08.1920 р. – начальник штабу 7-ї запасової бригади Армії УНР. З кінця вересня 1920 р. – командир окремого загону 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З 04.11.1920 р. – в ранзі полковника заступник начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.У листопаді 1920 р., в складі Армії УНР, перейшов на західний берег Збруча та був інтернований на території, підконтрольній полякам.З червня 1921 р. – начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР в Шипйорно. З 02.08.1921 р. – генерал-хорунжий.З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.У 1944 р. виїхав до Німеччини. Зник безвісті вночі з 30 на 31 липня 1945 р. – відстав від потягу з українськими біженцями між ст. Герсфельд та Фульда. За даними історика О. Колянчука помер у 1945 р. у Польщі, похований у Польщі, м. Каліш, цвинтар на вул. Ґурношльонській, 8.

Візит військової місії Антанти в Кам'янець-Подільський, 31 липня 1919 року. Делегація, прибувши в Україну з ознайомчою метою, зустрілася з командуванням української армії. Також було влаштовано урочистий парад Житомирської юнацької школи, що становила залогу міста.Про подію писала газета „Украинское слово”:«Миссія Антанты въ Каменцѣ.Въ Каменецъ-Подольскъ прибыла военная миссія въ составѣ представителей Англіи, Америки и Франціи для ознакомленія на мѣстѣ съ украинской арміей. Вчера миссія посѣтила и исп. об. военнаго министра полковника Петрова и бесѣдовала съ нимъ 1,5 часа.Около 4 часов дня состоялся парад смотръ гарнизона г. Каменца съ цѣлью ознакомленія миссіи съ тыловыми частями.Парад войскам.На Комисаріатской площади в 4 часа дня состоялся парадъ Республиканскихъ войскъ мѣстного гарнизона в честь закордоныхъ представителей Америки и Франціи.Войска были построены в колоны по сотнямъ. На парадѣ присутствовали: военный министръ со своимъ штабомъ, генеральный штабъ, чины штаба Верховнаго Главнокомандующаго, представители гарнизона и другіе военные чины. Принималъ парадъ начальникъ штаба Главнокомандующаго атаманъ Тютюникъ.Представителей иностранныхъ державъ встрѣтили марсельезой исполненной военнымъ оркестромъ. При обходѣ войскъ оркестръ игралъ Украинскій Національный гимнъ „ще не вмерла Украіна”, затѣмъ одна изъ артилерійскихъ частей продемонстрировала артилерійск. Ученіе, каковое было прекрасно исполнено согласно послѣдней техники.Бесѣда съ представителями миссіи Антанты.Сотрудникъ газеты „Украинское слово” бесѣдовалъ съ членами миссіи, которая прибыла 31 іюля въ Каменецъ. Миссія эта ни въ какомъ случаѣ не носитъ характеръ политическаго, или дипломатическаго, а является миссіей информаціонной. В будущемъ имѣють сорганизовать на Украинѣ постоянную миссію изъ представителей Антанты, которая будутъ носить характеръ военнаго представительства Антанты на Украинѣ. Между прочимъ этотъ вопросъ тѣсно связанъ съ тѣмъ полнымъ отсутствіемъ информаціи, которая и сейчасъ чувствуется на западѣ по отношенію Украинского вопроса. Изъ разговора выяснилось, что въ общемъ среди гражданъ державъ Антанты замѣчается полная неосвѣдомленность о томъ, что такое Украина, за что и съ кѣмъ она воюетъ. Украинская дипломатическая миссія в странах Антанты не проявила достаточно энергіи для разьясненія гражданамъ и правительственнымъ сферамъ сущность событій на Украинѣ и значенія ея какъ найболѣе упорнаго врага большевицкой власти.Очередная задача Украинской власти по словамъ представителей — организація въ дипломатическомъ центрѣ Европы — Парижѣ, гдѣ сейчасъ центръ тяжести политческой работы по ликвидаціи послѣдствій всемірной войны, цѣлаго ряда прессъ-бюро».

30(18) липня 1886 р. на Кубані в станиці Калниболотська (сучасний Краснодарський край Росії) народився Омелян ВОЛОХ — командира куреня Червоних гайдамаків і 3-го Гайдамацького полку Армії УНР«За хвилину в канцелярію зайшов чоловік, який по першому побаченню зробив на мене неприємне враження. Вік як тільки зайшов до канцелярії зложив рапорт: сотник Омелько Волох, бувший курінний коша Слобідської України, був у всіх боях від Користишева до Київа. В російській армії служив в сибірській арт. бригаді прапорщиком. Як бої у Київі закінчились, я поїхав в Харків до своєї дружини, а тепер почув, що гайдамаки знова ідуть в похід та прошу і мене зачислити на службу, на яку хочете посаду. Я приняв його до полку і призначив на стару посаду курінного першого куріня і відпустив до своєї частини. Людина ця була доволі висока, кремезна, маленькі, вузкі, сині очі під рудими віками і бровами, рябий, лице побите віспою, голений, лисий, на голові папаха з випливчатим червоним шликом, в чимарці на груді з обох боків приміщення для набоїв, підперезаний кавказьким срібним очкурем, через плече висить дорога срібна крива шаблюка з юріївською відзнакою, за плечем карабін, за очкуром встромлені дві пістолі і довгий кавказький ніж. На лівій стороні висять дві бомби, на ногах підтоптані великі чоботи, в які запхані червоні з плямами штани. На грудях Юріївський хрест. — Це та сама людина, яка звела зо світа багато людей, які з ним не погоджувались. Він є головний виноватець, що гайдамаки у 1919 році під Уманем перейшли до червоних. Він винний в арешті і смерті Балбачана, в смерті полковника Сельванського [1], якого його бандити живим закопали в землю; про це мені говорив очевидець, джура сотника Новікова. — Він винний в смерті Виноградова [2], який багато знав про нього, сотника Лисневського, Савелева [3]. Дякуючи тому, що Петлюра мало його знав, а він удавав себе нібито запоріжця, представника селян і робітників, йому давали великі аванси і посилали на лівоберіжжа підготовляти повстання. Він мав великі впливи на козаків, як своею демагогією, так і застрашуванням і то не тільки на словах, а і на ділі. Мрії його були великі, але не маючи на це ніяких даних. В бою був відважний і маленькими частинами зручно доводив. Але це була людина, за якою треба було слідкувати обома очима. За мого командування гайдамаками він все був на свойому місці. Я мав багато донесень про його вчинки і зв'язки з підозрілими елементами».(В. Сікевич, полковник генерального штабу, з березня 1918 року - командир 3-го Гайдамацького полку Запорізької дивізії, посол УНР в Угорщині, генерал-поручник Армії УНР в еміграції).