У постанові від 21.06.2023 у справі № 760/16864/19 ВС у складі колегії суддів КЦС, посилаючись на правовий висновок ВПВС, викладений у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17, зазначив, що боржник пред`явив вимогу про скасування постанови виконавця про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження, тому скарга підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, видано виконавчий документ, що перебував на примусовому виконанні у виконавця. Водночас під час розгляду справи № 640/12384/21 ВС у складі колегії суддів КАС у постанові від 24.03.2023 року дійшов протилежного висновку, зазначивши, що оскарження постанови про визначення розміру додаткових витрат, винесеної у виконавчому провадженні щодо виконання виконавчого документа, виданого у цивільному судочинстві, виключає можливість розгляду цього спору в порядку адміністративного судочинства. Колегія суддів КЦС у складі ВС не погодилася з такими висновками, оскільки вважала, що хоча постанова про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження та постанова про стягнення витрат виконавчого провадження є відмінними процедурними рішеннями виконавця у виконавчому провадженні, проте обидва із зазначених рішень стосуються окремої процедури виконавчого провадження, пов`язаної з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень. Оскільки принцип правовладдя (верховенства права) передбачає наявність правової визначеності, ВПВС 03.07.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426310 про прийняття справи до свого розгляду.
В одній з останніх постанов ВПВС наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість [п. 220 постанови від 03.04.2024 року у справі № 917/1212/21). Зважаючи на це об`єднана палата КЦС вказувала на необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість, оскільки на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. На думку ВС, підхід ВПВС, який викладено у постанові від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, жодним чином не враховує конструкцію «добросовісний іпотекодержатель» та не враховує позовної давності. У цій справі ВПВС дійшла висновку, що позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки є неефективною та є перекваліфікацією вимоги про скасування державної реєстрації обтяження як негаторного позову. Відмовляючи у прийняті справи № 466/3398/21 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/120805524 від 10.07.2024 зауважила, що у справі № 496/1059/18, від висновку у якій об`єднана палата просила відступити, відповідач, передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. Тобто висновки ВПВС у справах № 466/3398/21 та № 496/1059/18 сформульовані за різних фактичних обставин, тому правове регулювання правовідносин у цих справах не є подібним
Правовою підставою вилучення автомобіля є вимоги ч. 5 ст. 41 Конституції України, Закону № 4765-VI, ст. 23 Закону № 389-VIII, які дозволяють примусове відчуження об`єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності в умовах воєнного стану. Оскільки спірне майно перейшло у власність держави відповідно до ч. 3 ст. 353 ЦК України та ст. 23 Закону № 389-VIII, а на момент звернення до суду правовий режим воєнного стану триває - повернення примусово відчуженого майна відповідно до встановленого ст. 12 Закону № 4765-VI порядку є неможливим. Водночас ВС у складі суддів об`єднаної палати КГС в постанові від 16.02.2024 у справі № 910/10009/22 дійшов протилежного висновку та витребував автомобіль у обласної військової адміністрації на користь колишнього власника майна, у якого вилучено транспортний засіб. В обґрунтування було зазначено, що військові адміністрації не наділені повноваженнями ухвалювати рішення (видавати наказ, розпорядження) про примусове відчуження / вилучення майна в умовах правового режиму воєнного стану, оскільки цими повноваженнями закон імперативно наділяє лише військове командування. Проте колегія суддів КЦС у складі ВС вважає, що за наявності законодавчого обмеження щодо можливості повернення реквізованого майна до закінчення правового режиму воєнного стану, вимоги про повернення вилученого майна в умовах воєнного стану є передчасними і такими, що задоволенню не підлягають. Наявність розходжень у судовій практиці касаційних судів зумовило постановлення ВПВС 10.07.2024 ухвали https://reyestr.court.gov.ua/Review/120805523 про прийняття справи № 712/3525/23 до свого розгляду.
Відмовляючи у прийнятті справи № 372/2038/22 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396088 від 10.07.2024 зазначила, що у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19 нею був сформований загальний висновок, що за умови неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання. За висновками, викладеними у постановах ВСУ, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними. Отже, стала практика (як ВПВС, так і ВСУ) свідчить про те, що за умовинеможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку, зокрема якщо такий поділ можливий з дотриманням будівельних норм і правил, або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.
ВПВС в постанові від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17 зазначено, що з огляду на приписи статей 92, 237-239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені. Такі висновки ВПВС фактично покладають на кожну сторону договору обов`язок витребовувати та вивчати статутні документи контрагента (принаймні в частині повноважень діяти від його імені без довіреності) з метою уникнення можливості визнання сторони недобросовісною. Такий підхід, на думку ВС у складі колегії суддів Обʼєднаної палати КГС, призведе до ускладнення та сповільнення господарської діяльності у виді укладення правочинів, а тому є підстави для відступу від зазначеного висновку ВПВС. Відмовляючи у прийняті справи до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/120512746 від 17.07.2024 у справі № 904/2465/21 зазначила, що з моменту формулювання правового висновку (13.03.2024) пройшов незначний період часу. Відповідно ні суспільні відносини, ні їх правове регулювання в державі не змінилися. Жодних свідчень того, що рішення Великої Палати призвело до вад правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого висновку, - немає.
КЦС у складі ВС вказав, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1173 ЦК України. Протокол фіксує обставини та факти виявлених порушень законодавства, не є рішенням, що створює правові наслідки, і не змінює стан суб`єктивних прав особи, оскільки таким рішенням є постанова, яка приймається на підставі протоколу. Сам факт складання протоколу, якщо справа закрита за відсутності складу злочину, не є підставою вважати, що з моменту його складення особі завдано моральної шкоди. На працівників патрульної поліції під час складення протоколу не покладено функцію встановлення та оцінки всіх обставин події, яка фіксується у протоколі, не надано повноважень проводити експертизу чи залучати спеціалістів, які володіють достатніми професійними знаннями для встановлення та оцінки специфічних обставин, фактично на них покладається обмежена функція збирання доказової бази, оцінку якої вони не проводять, і яку здійснює суд під час судового розгляду, зокрема, із залученням експерта, спеціаліста. Тому у разі відповідності протоколу вимогам закону та вчинення працівниками патрульної поліції під час складання протоколу всіх дій згідно із законом та в межах їхніх повноважень, навіть у разі подальшого закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення за відсутністю складу правопорушення, сам факт складення такого протоколу патрульними поліцейськими не може бути підставою для відшкодування шкоди, завданої складенням цього протоколу. ВПВС 17/07/2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/120485513 про прийняття справи № 335/6977/22 для формулювання висновку про те, чи можна вважити дії працівників патрульної поліції зі складання протоколу такими, що підпадають під дію статті 1176 ЦК України і Закону № 266/94-ВР, та чи може сам факт складання протоколу у разі подальшого закриття провадження в адміністративній справі у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України.
КАС ВС вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові ВПВС у справі № 580/4531/23 від 29.02.2024 щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу ДПС України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства. Стверджував, що приписи процесуального закону, які відповідають змісту спірних правовідносин, мають превалюючу дію під час розв`язання колізій щодо обрання належної судової юрисдикції з метою досягнення завдань правової держави і створення умов для реалізації конституційного принципу гарантування економічної безпеки держави. У п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, що до юрисдикції господарських судів належать спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Водночас приписами п. 2 ч. 1 ст. 4, п. 5 ч. 1 ст. 19 КАС України прямо встановлено непоширення господарської юрисдикції на спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Посилаючись на постанови ВПВС від 28.08.2019 у справі № 752/8287/18, від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 суд зазначав, що такі спори виникають у сфері публічно-правових відносин, що унеможливлює розгляд справи в порядку господарського судочинства. Сфера виникнення таких спорів зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Погоджуючись з таким обґрунтуванням ВПВС 17.07.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/120485509 про прийняття справи № 420/12471/22 до свого розгляду.
Обґрунтовуючи своє рішення тим, що з моменту скасування Указу Президента України про звільнення позивачки з посади судді рішення ВККС про припинення первинного кваліфікаційного оцінювання втратило свої юридичні підстави. Тож процедура первинного кваліфікаційного оцінювання стосовно позивачки не була завершена в передбачений законодавством спосіб. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396084 від 27.06.2024 у справі № 990/305/23 погодилась з наведеними висновками суду першої інстанції з таких міркувань. Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовний орган у разі неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта. Отже, у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права. У такої особи не повинні виникати нові додаткові зобов`язання через помилки, допущені суб`єктами владних повноважень. Відповідно, враховуючи існування в законодавстві певної прогалини у спірних правовідносинах, ВККС зобов`язана була застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи - завершити розпочату стосовно неї процедуру первинного кваліфікаційного оцінювання відповідно до вимог п. 21 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а не призначати нове оцінювання з повторним проходженням суддею всіх етапів кваліфікаційного оцінювання. Невизначення в законодавстві можливості відновити процедуру оцінювання, припинену рішенням ВККС, не може слугувати перешкодою для відновлення і завершення процедури оцінювання щодо позивачки в порядку, передбаченому Законом № 2453-VI.…
ЄСПЛ у рішенні від 28.03.2024 у справі «Діденко проти України» дійшов висновку, що національний суд, розглянувши подану у справі заявника апеляційну скаргу та не вживши спроб встановити, чи була вона вручена заявнику або чи був заявник повідомлений про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, позбавив його можливості надати зауваження щодо поданої у його справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов`язання щодо дотримання закріпленого у ст. 6 Конвенції принципу рівності сторін. Здійснюючи перегляд судового рішення за виключними обставинами, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396089 від 10.07.2024 у справі № 756/3665/19 дійшла висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням норм цивільного процесуального законодавства, оскільки матеріали справи не містять підтвердження виконання судом апеляційної інстанції вимог статті 361 ЦПК України щодо направлення копії апеляційної скарги відповідачу задля забезпечення його можливості висловити свою позицію з приводу доводів апеляційної скарги банку. Це ставить під сумнів результат такого апеляційного перегляду, а тому права заявника підлягають поновленню шляхом забезпечення повторного апеляційного перегляду справи.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396087 від 20.06.2024 у справі № 990/2/24, проаналізувавши правове забезпечення оцінювання доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді, констатувала, що законодавство, яке врегульовує відносини у процедурі суддівської кар`єри, у питанні переліку критеріїв доброчесності та індикаторів, що свідчать про їх (не)дотримання, якими керуються ВККС, ГРД, ВРП, не є достатньо чітким і передбачуваним, а отже, не відповідає вимогам щодо «якості закону», як їх розуміє ЄСПЛ. Разом з тим обставини, з якими ВРП пов`язує відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, повинні бути об`єктивними, реальними, вагомими (істотними) і негативними настільки, щоб не лише викликати сумнів у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. У цій справі сумніви ВРП щодо відповідності позивачки критерію доброчесності були пов`язані з її несвідомим вкладом в економіку російської федерації (здійсненні розрахунків рублями під час цієї поїздки до тимчасово окупованої АР Крим), яка контролювала півострів, на території якого було заборонено обіг гривні. Позивачка заперечувала розрахунки рублями та наполягала, що розраховувалася за придбані товари гривнями. У спірному рішенні ВРП зазначила, що надані позивачкою пояснення щодо обставин цієї поїздки не можуть сприйматись як виправдання, а свідчать про відсутність чіткої громадянської позиції. ВПВС зауважила, що дії, з якими ВРП пов`язала підстави для відмови у внесенні подання про призначення позивачки на посаду судді, вона вчинила у серпні 2014 року, коли саме поняття «доброчесність» ще не було запроваджено в законодавстві, а чіткі критерії цього поняття не сформовані й до цього часу. Натомість загальний висновок ВРП про відсутність чіткої громадянської позиції позивачки у зв`язку з поїздкою до Криму у 2014 році є абстрактним припущенням, оскільки не доведено якою саме була громадянська позиція позивачки на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивачка підтримувала агресивні дії російської федерації проти України або співпрацювала з окупаційною владою. Щодо ознаку недоброчесності судді, який ВРП пов`язала з тим, що відвідування діда у російській федерації період з 2014 до 2019 року не мало характеру «нагальної потреби». ВПВС зауважила, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним. Така оцінка повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується ст. 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання. До традиційних цінностей українського народу належить підтримання тісних сімейних зв`язків між дітьми, батьками, дідами. ВПВС дійшла висновку, що далека поїздка онуки разом з правнучкою до діда похилого віку, щоб провідати його, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися з правнучкою сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності судді. При цьому було враховано, що ВРП не встановила обставин чи підстав, які б указували на те, що позивачка підтримувала агресивні дії російської федерації проти України, або співпрацювала з окупаційною владою. Отже, ВРП не навела належного обґрунтування підстав для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді.
TGLIST.COM.UA
