Ключовим під час з`ясування питання щодо наявності повноважень прокурора на представництво інтересів держави є доведення ним порушення інтересів держави. Водночас інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Починаючи з 15.07.2015 законодавець передбачив обмеження прав прокурора, що зумовило визначення ВПВС двох критеріїв, за умови існування яких не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави, а саме: 1) представництво інтересів держави в особі державних компаній; 2) позивач не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень. До 15.07.2015 прокурор не міг бути позбавлений права звернення до суду в інтересах держави в особі державного підприємства, оскільки чинне на той час законодавство не передбачало жодних заборон чи обмежень на таке звернення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434170 від 25.09.2024 у справі № 587/1382/15-ц констатувала наявність у прокурора прав на звернувся до суду, оскільки воно було здійснене до 15.07.2015, захищаючи порушені інтереси держави, які полягали у вибутті з державної власності земельних ділянок, що перебували в користуванні спеціалізованого лісогосподарського підприємства (інтереси держави збігалися з інтересами державного підприємства).
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434169 від 25.09.2024 у справі № 201/9127/21 відступила від висновків щодо застосування норм гл. 83 ЦК України, викладених у постановах ВСУ, за змістом яких кондикційний позов застосовується лише до речей, визначених родовими ознаками, сформулювавши такі висновки щодо застосування норм матеріального права:- аналіз норм гл. 83 ЦК України свідчить, що цей Кодекс не диференціює особливості застосування кондикції в залежності від родових чи індивідуальних ознак її об`єкта та, відповідно, не обмежує сферу її застосування винятково речами, визначеними родовими ознаками; - поширення правил кондикції лише на речі, визначені родовими ознаками, є проявом звужувального тлумачення норм права, яке в цій ситуації є невиправданим і таким, що суперечить приписам ст. 1213 ЦК України, яка передбачає обов`язок набувача майна повернути його власнику в натурі, а у разі неможливості повернення майна в натурі - відшкодувати його вартість;- застереження законодавця щодо необхідності відшкодування вартості майна в разі неможливості його повернення в натурі стосується насамперед речей, визначених індивідуальними ознаками, адже речі, визначені родовими ознаками, є замінними, тобто такими, що не можуть бути безповоротно втрачені.
Вісім суддів складу ВПВС оприлюднили 15.10.2024 спільну окрему думку https://reyestr.court.gov.ua/Review/122272993# у справі № 201/5972/22, не погоджуючись з висновками, сформованими Великою Палотою в постанові від 11.09.2024, згідно яких питання виховання дитини не може бути з`ясоване безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у рамках спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. Було зауважено, що у цій справі батько звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини для отримання відстрочки від мобілізації. Вказане питання постало під час дії правового режиму воєнного стану безвідносно спору з матір`ю дитини щодо належного виконання батьківських обов`язків. Тобто у цьому випадку йде мова не про спір між батьками, а щодо встановлення існування певних обставин в умовах війни Водночас не може бути спору про право на отримання відстрочки від призову між позивачем та територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Судді наголосили, що наведенеий у статті 315 ЦПК України перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, не є вичерпним. Тому факт самостійного виховання та/або утримання дитини має бути встановлений судом, адже законодавством не передбачено іншого (позасудового) порядку його встановлення.… P.S. Постанову було прийнято за участі 19 суддів складу ВПВС.
У постанові ВС у складі колегії суддів КГС від 01.11.2021 у справі № 21/170-08, від висновку у якій колегія суддів КЦС у складі ВС пропонувала відступити, встановлено, що спір у цій справі виник у зв`язку з оскарженням бездіяльності державного виконавця, який здійснював виконавчі дії у виконавчому провадженні щодо незняття арешту з майна боржника на стадії завершення виконавчого провадження. ВС зазначив, що будь-яка можливість відновити виконавче провадження відсутня, адже стягувач припинений, правонаступників у нього немає, строк на пред`явлення наказу сплинув і відсутні особи, які мають право на поновлення такого строку. Застосовуючи чинну на дату винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу редакцію ст. 59 Закону № 606-ХІV, яка передбачала зняття арешту з майна боржника, виходив з того, що повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до вимог Закону № 606-ХІV не встановлювало державному виконавцю прямого обов`язку знімати арешт з майна боржника. Проте, відмова у задоволенні скарги в частині зняття арешту, накладеного на все майно боржника у виконавчому провадженні з формальних підстав, а саме у зв`язку з відсутністю в діях державного виконавця протиправної бездіяльності, унеможливлює в подальшому здійснення належного захисту майнових прав боржника в частині зняття арешту з його майна. Отже, апеляційний суд допустив надмірний формалізм, оскільки не звернув уваги на наявність порушення майнових прав заявника накладеним арештом та можливості його зняття за рішенням суду відповідно до вимог статті 59 Закону № 606-ХІV. У зазначеній постанові ВС не вирішував питання про те, чи вважається виконавче провадження завершеним / незавершеним при поверненні виконавчого документа стягувачу та виходячи з цього чи наявні /відсутні підстави для зняття арешту з майна боржника. Зважаючи на недоцільність розгляду справи через відсутність виключної правової проблеми ВПВС 09.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122272997 про повернення справи № 2-2387/11 на розгляд колегії суддів КЦС у складі ВС.
Під час вирішення спорів про стягнення заборгованості за вимогами кредитора до спадкоємців боржника (у тому числі, якщо смерть боржника настала під час розгляду справи у суді) суди для правильного вирішення справи першочергово повинні встановити, чи пред`явлено вимогу кредитором спадкодавця до спадкоємців боржника у строки, визначені ч. 2 та ч. 3 ст. 1281 ЦК України, тобто чи вчинив кредитор потрібні дії у матеріальних відносинах. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122302691 від 09.10.2024 у справі № 638/1046/14-ц зазначила, що кредитор у матеріальних відносинах може пред`явити вимогу до спадкоємців боржника відповідно до вимог статті 1281 ЦК України в один із таких способів: безпосередньо спадкоємцю (спадкоємцям); опосередковано - через нотаріуса за місцем відкриття спадщини (за межами України - через консульські установи). Вибір конкретного способу пред`явлення вимоги до спадкоємців боржника є правом кредитора і здійснюється ним на власний розсуд. Зі спливом строків, визначених ст. 1281 ЦК України, і непред`явленням кредитором вимог до спадкоємців боржника, такий кредитор позбавляється права вимоги, тобто відповідне цивільне право припиняється, а кредитор втрачає можливість вимагати в суді захисту відповідного права. Приписи ч. 1 ст. 559 ЦК України щодо припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов`язанням не передбачають жодного винятку, тому сплив строків, визначених ч. 2 та ч. 3 ст. 1281 ЦК України, який має наслідком припинення права вимоги кредитора за основним зобов`язанням, одночасно має своїм наслідком позбавлення кредитора права вимоги за додатковими зобов`язаннями (порукою) незалежно від того, хто є спадкоємцями померлого боржника - цей самий поручитель чи інші особи.
Місією судді є саме здійснення правосуддя, тому твердження, що невиконання суддею основної функції (неприбуття до суду, до якого його відряджено для здійснення правосуддя) не може містити складу дисциплінарного проступку та що така поведінка не підриває авторитету правосуддя, є помилковими. До таких висновків дійшла ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122272995 від 03.10.2024 у справі № 990SCGC/13/24, погодившись з тим, що факт неприбуття судді для здійснення правосуддя на виконання рішення Голови Верховного Суду (жовтень 2022) свідчить про нехтування обов`язками судді та морально-етичними принципами поведінки судді, прояв неповаги до інших суддів, і, як наслідок, про наявність у діях судді складу дисциплінарного проступку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VІІІ (допущення суддею поведінки, що порочить звання судді, підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях дотримання норм суддівської етики та стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду). При цьому було зауважено, що ухвалюючи рішення про відрядження судді, Голова Верховного Суду виконував визначені законодавством повноваження. Висновок ВРП про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді звільнення з посади судді було визнано правильним.
ВПВС вважає, що підпис має бути розташований після основного тексту документа для підтвердження дійсного волевиявлення особи та згоди з його змістом. Наведене зумовлене тим, що підпис ідентифікує автора і слугує задля підтвердження того, що особа, яка його підписала, ознайомлена із документом і погоджується з його змістом. В юридичному сенсі, підпис є підтвердженням певної дії, угоди чи зобов`язання і надає документу юридичну силу. Підписання документа перед його текстом, що зумовлено винятково невмотивованим власним бажанням заявника, а так само підписання процесуального документа у будь-якому іншому місці, але не наприкінці його, та надання такому документу юридичної сили (статусу підписаного) не узгоджуватиметься із завданням цивільного судочинства, оскільки викликатиме сумніви щодо його правових наслідків та дійсних намірів автора такого звернення. Оскільки касаційна скарга містила графічне відображення підпису, розташованого у лівому верхньому куті першої сторінки перед текстом зазначеної скарги, натомість не підписана скаржником після викладу тексту цієї скарги, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122061994 від 11.09.2024 у справі № 930/191/23 виснувала про неодмінність закриття касаційного провадження у цій справі у зв`язку з тим, що касаційна скарга не підписана особою, яка її подала.
Судове рішення, оскаржуване незалученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто і вирішено спір у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Якщо скаржник лише зазначає, що оскаржуване судове рішення може вплинути на його права (інтереси, обов`язки), або лише зазначає (констатує), що судовим рішенням вирішено питання про його права (інтереси, обов`язки), то такі доводи, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою підставою для виникнення права на апеляційне оскарження судового рішення. Особа, яка не була учасником справи, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки. Такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме. Оскільки питання про права, свободи, інтереси та/або обов`язки заявників в оскаржуваному судовому рішенні не вирішувалися, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/122118317 від 26.09.2024 у справі № 440/14216/23 дійшла висновку про закриття апеляційного провадження за такими апеляційними скаргами.
Зазначивши про необхідність повернення суми, еквівалентної 65 000 дол. США, сторони погодили, що одиницею виміру суми коштів, яка підлягає поверненню за цим зобов`язанням, є долар США. Валюту платежу сторони у договорі не визначили. Водночас, на переконання ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122118320 від 11.09.2024 у справі № 500/5194/16, відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення. При стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу в ході виконання судового рішення.
Оскаржуваним Указом Президента України було введено в дію рішення РНБО, яким вирішено у конкретний строк вчинити визначені в цьому рішенні дії КМУ, Службі безпеки України та Головнокомандувачу Збройних Сил України. Дія Указу вичерпується його виконанням зазначеними особами. Отже, з огляду на встановлені в цій справі обставини, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, оскаржуваний Указ є актом індивідуальної дії стосовно КМУ, Служби безпеки України та Головнокомандувача Збройних Сил України і його видання безпосередньо не зачіпає прав позивача. Доводи позивача про те, що хоча Указ не прийнятий безпосередньо щодо нього, проте стосується його прав, свобод, а також встановлених законом гарантій діяльності народних депутатів України, є необґрунтованими. Разом з тим законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Одним із завдань таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч волі та інтересам) адресатів індивідуальних актів. Це досягається законодавчо встановленими обмеженнями, які є пропорційними переслідуваній меті. За таких обставин ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122092397 від 03.10.2024 у справі № 990/324/23 підтримала висновок суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України.
TGLIST.COM.UA
