Абзацом четвертим п. 16.6 Регламенту передбачено, що розгляд заяви про відставку або про звільнення за власним бажанням може бути відкладений за обґрунтованою заявою судді на строк не більше одного місяця у разі, якщо мотиви, наведені суддею, будуть визнані ВРП поважними. Водночас матеріали справи не містили доказів того, що позивачка зверталась до ВРП із заявами про відкладення розгляду питання про звільнення у відставку та про бажання бути присутньою на засіданні ВРП під час розгляду її заяви. Погоджуючись з правомірністю рішення ВРП про звільнення позивачки з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511426 від 10.10.2024 у справі № 990/101/24 нагадала, що право судді на відставку обумовлюється бездоганною репутацією, неухильним дотриманням вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, дотриманням високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду. При цьому було зауважено, що п. 16.5 Регламенту (який потребує попереднього з`ясування дійсного волевиявлення судді, а також фактів стороннього впливу на нього або примусу) є застосовним лише при розгляді ВРП питання про звільнення судді з посади за власним бажанням, а не у звʼязку з поданням заяви про відставку.
Колегія суддів КАС у складі ВС констатувала, що проблематика процесуального затягування вирішення трудового спору, де роботодавцем є суб`єкт владних повноважень, з посиланням на майбутні висновки Конституційного Суду, свідчить про те, що суди фактично самоусуваються на тривалий строк від вирішення спору по суті вимог з формальних причин. Більше того, такі дії створють умови для подвійного стягнення грошових коштів, наслідком чого є додаткове навантаження на бюджет України, що є неприпустимим в умовах воєнного стану. Згідно з інформацією з ЄДРСР починаючи з січня 2020 року лише в аналогічних категоріях справ за звуженим алгоритмом пошуку: «прокуратури», «рішення Конституційного Суду України», «зупинити провадження»; форма судового рішення - постанова, значиться 73 судових рішення, постановлені лише Касаційним адміністративним судом у справах, де предметом оскарження були ухвали суду апеляційної інстанції про зупинення провадження у справах, в яких, зокрема, вирішувалися спори щодо звільнення з органів прокуратури. Водночас, вирішуючи питання щодо зупинення провадження в адміністративній справі з підстав, визначених п. 3 ч. 1 ст. 236 КАС України, суд повинен належним чином проаналізувати ймовірні наслідки ухвалення Конституційним Судом України рішення за результатом розгляду справи, їхній взаємозв`язок зі спірними правовідносинами, що є предметом розгляду в адміністративній справі, підставами позову і визначити наявність (відсутність) об`єктивної неможливості розгляду справи із викладенням мотивів такої неможливості. Проте, аналіз змісту судових рішень у таких адміністративних справах дає підстави для висновку, що практика суду у такій категорії справ, хоча і відповідає принципам передбачуваності, проте суперечить верховенству права, а також ефективному захисту порушених прав і свобод людини. Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, ВПВС 10.10.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511427 про прийняття справи № 806/5175/14 до свого розгляду.
ВПВС у пункті 58 постанови від 08.12.2022 у справі № 990/102/22 висловила правову позицію щодо дії воєнного стану як обставини поновлення строку на касаційне оскарження, відповідно до якої введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов`язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. У пункті 41 рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ вказав: «Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні строки мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків». Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603357 від 24.10.2024 у справі № 990/277/24 наголосила, що поважними визнаються лише обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій. Оскільки у заяві про поновлення строку звернення до суду, так і в апеляційній скарзі не було вказано, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк, не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення сіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку, ВПВС погодилась з обґрунтованістю відмови у поновленні строку на касаційне оскарження.
На переконання ВПВС, невизнання КАС у складі ВС неповажними причин неявки позивача в судове засідання, з яким суд першої інстанції пов`язує першу неявку в судове засідання без поважних причин, унеможливлює застосування п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України, який передбачає залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з повторним неприбуттям позивача в судове засідання саме без поважних причин. За приписами ч. 5 ст. 205 та п. 4 ч. 1 ст. 240 КАС України обов`язковою умовою для прийняття судом рішення про залишення позовної заяви без розгляду є повторна неявка позивача в судове засідання без поважних причин. Оскільки судове засідання не відбулось у зв`язку із задоволенням клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, а також те, що причини неявки позивача та/або його представника КАС у складі ВС неповажними не визнавав, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603346 від 10.10.2024 у справі № 990/307/23 дійшла висновку про відсутність підстав для ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду через повторне неприбуття позивача в судове засідання без поважних причин. Водночас в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122638303 від 10.10.2024 у справі № 990/147/23 ВПВС погодилась з наявністю у суду першої інстанції підстав для залишення позовної заяви без розгляду, оскільки представник позивачки, який належним чином був повідомлений про час, дату і місце судового засідання, не з`явився в судові засідання, не надав доказів поважності причин неявки, не подав заяви про розгляд справи без його участі, а відповідач не наполягав на розгляді справи по суті. При цьому було відхилено доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було забезпечено участь представника позивачки у розгляді справи в режимі відеоконференції, оскільки не було відповідних клопотань. Було вказано на правову позицію ЄСПЛ, зокрема, у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122603347 від 25.09.2024 у справі № 490/9587/18 погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги. Разом з тим було зауважено, що позивач (заявник,третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу. ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску. Згідно ч. 2 ст. 358 ЦПК України, незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи. Особою, не повідомленою про розгляд справи, є особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи. Отже, нею не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору).
Регламент (у редакції рішення ВРП від 21.11.2023 № 1068/0/15-23) було доповнено пунктом 13.7, відповідно до якого дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюються в хронологічному порядку за датою надходження з урахуванням такої пріоритетності:- якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;- щодо судді, який звернувся із заявою про відставку, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;- щодо судді, кваліфікаційне оцінювання якого зупинено у зв`язку з розглядом дисциплінарної скарги;- щодо судді, стосовно якого ВККС внесена рекомендація про призначення за результатами конкурсу на зайняття вакантної посади судді, переведення, якщо наслідком може бути звільнення судді з посади з підстав, визначених п.п. 3, 6 ч. 6 ст. 126 Конституції України;- якщо у скарзі наведені відомості про дії судді, що викликали значний суспільний інтерес. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434172 від 03.10.2024 у справі № 990/329/23 дійшла висновку, що оскаржуваний позивачем пункт Регламенту не суперечить нормам Закону № 1798-VIII або іншого закону. Хоча прямо право ВРП встановлювати пріоритетність щодо розгляду тих чи інших питань (скарг) в законодавстві, чинному станом на 21.11.2023, не було передбачено, таке право відповідає законним повноваженням ВРП щодо затвердження регламенту. Визначений Регламентом пріоритет щодо розгляду дисциплінарної справи без встановлення конкретних обставин, які б давали підстави стверджувати про таке ставлення, не може вважатися проявом дискримінації.
Поняття істотного порушення норм процесуального права для кваліфікації дисциплінарного правопорушення є оціночним та не має формально визначених у законі ознак для його відмежування від інших (неістотних) порушень. Таке порушення повинне стосуватися очевидних та зрозумілих за змістом вимог процесуального закону, які у правозастосуванні не викликають складності під час їх тлумачення. До того ж, істотне порушення норм процесуального права під час здійснення правосуддя має бути умисним або вчиненим унаслідок недбалості. ВРП, стверджуючи про істотне порушення норм процесуального првава, вказувала на вирішення суддею питання про забезпечення позову поза межами справи про банкрутство. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434171 від 26.09.2024 у справі № 990SCGC/10/24 зауважила на відсутності доказів на підтвердження того, що судді на момент відкриття провадження у справі відомо про наявність справи про банкрутство. Потрібно також враховувати, що, за загальним правилом, питання про те, чи належить справу вирішувати суду відповідної юрисдикції, вирішується під час відкриття провадження у справі. Під час розгляду заяви про забезпечення позову суд не вирішує питання юрисдикції спору, а процесуальний закон не допускає розгляду та вирішення питання про застосування заходів забезпечення позову окремо в іншій справі, ніж у тій, у якій пред`явлено відповідний позов. Окрім цього приписи ГПК України та КУзПБ на час надходження клопотання про передачу справи на розгляд іншого суду не передбачали строків та порядку передання справ. Врахувавши сукупно наведені обставини, передовсім, непередбачення чіткого регулювання в процесуальному законі як строків вирішення питання про передачу матеріалів справи для розгляду в межах справи про банкрутство, так і процесуальної послідовності (пріоритетності) розгляду різних процесуальних звернень (у цій справі - клопотання про передачу справи та заяви про забезпечення позову), несформування усталеної практики через нетривалий час застосування відповідної норми права, ВПВС дійшла переконання про невстановлення підстав для висновку щодо істотності порушення суддею норм процесуального права, які могло б кваліфікуватися як дисциплінарний проступок.
Чинне законодавство України не передбачає чіткої заборони подвійного громадянства. Так, подвійне (множинне) громадянство de jure в Україні не передбачене на законодавчому рівні, однак існує via facti (до прикладу, одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав). Разом з тим наявність у повнолітньої особи подвійного громадянства може стати підставою для припинення громадянства України внаслідок його втрати через її активні дії, спрямовані на набуття громадянства іншої держави, що не є позбавленням громадянства України. Об`єктивний зміст понять «втрата громадянства», «припинення громадянства», «позбавлення громадянства» полягає у тому, що в результаті особа втрачає свій статус громадянина відповідної держави (правовий зв`язок з державою), однак розрізнюючим у змісті цих понять є те, що вони передбачають різні способи припинення громадянства держави, і це, у свою чергу, підтверджує нетотожність понять «втрата громадянства» та «позбавлення громадянства» в розумінні Конституції України та Закону № 2235-III. Норми Європейської конвенції про громадянство та Конвенції про скорочення безгромадянства не заперечують права Договірної Держави визнати особу такою, що втратила громадянство цієї держави, за певних визначених законодавством підстав, однак за умови якщо така втрата не зробить цю особу апатридом (особою без громадянства). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/121571357 від 05.09.2024 у справі № 990/163/23 не встановила підстав для обґрунтованого сумніву стосовно достовірності встановлених СБУ обставин щодо набуття позивачем громадянства російської федерації. Надані суду докази здатні підтримати умовивід щодо існування певної обставини з надзвичайно високим ступенем переконливості. За встановлених у справі обставини Президент України, приймаючи рішення про припинення громадянства України, діяв у межах наданих йому повноважень.
Міська рада звернулася до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на її думку, самовільно використовує відповідач шляхом розміщення на них належних йому нежитлових приміщень, вимагаючи визнати недійсними договори купівлі-продажу нежитлових приміщень, розташованих на таких ділянках. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122511425 від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 зазначила, що неправильне зазначення в договорах купівлі-продажу площі нежитлових приміщень може вплинути на права та інтереси лише сторін цих договорів, але не позивача як власника земельної ділянки. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків позивача ніяким чином не змінюється. Зазначені нежитлові приміщення є тимчасовими спорудами (торгові павільйони на бетонній площадці), які не відносяться до нерухомого майна, незважаючи на їх реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Оскільки майно не є нерухомим, його державна реєстрація підлягає скасуванню із закриттям відповідного розділу Державного реєстру. Також це є підтвердженням використання спірних земельних ділянок без установлених законом підстав, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 391 ЦК України. Зокрема, було задоволено вимогу про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень. Таке рішення має бути виконане не лише у добровільному порядку, але й у примусовому (без участі відповідача, але його коштом). Зазначені позовні вимоги є негаторним позовом, а тому було відхилено аргумент про застосування строків позовної давності до цих вимог.
Вирішуючи спір щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, прийнятого в межах дискреційних повноважень, суд може оцінювати те, чи прийняте таке рішення в межах дискреції відповідного органу та чи не має воно ознак свавілля. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/122434173 від 27.08.2024 у справі № 800/162/16 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що обсяг і результат оцінки Президентом України істотності ризиків, які стали підставою для застосування обмежувальних заходів щодо позивача, є поза межами судового контролю, оскільки адміністративний суд не наділений повноваженнями ані вирішувати питання національної безпеки і оборони, ані координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. ВПВС нагадала свій висновок, сформульований у постанові від 13.01.2021 у справі № 9901/405/19, згідно з яким наявність реальної чи потенційної загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, про які йдеться у ст. 3 Закону № 1644-VII, безумовно є оціночним поняттям, а достатність підстав вважати таку загрозу реальною чи потенційною передбачає певну межу дискреції. При введенні в дію рішення РНБО про такі санкції Президент як гарант Конституції України, якому народом України надано представницький мандат та якому Конституцією України надано повноваження вводити в дію рішення РНБО, має самостійно оцінити наявність та достатність підстав для введення санкцій. Судовий контроль за таким рішенням є обмеженим, оскільки суд, з одного боку, не може собою підмінити Президента й здійснити власну оцінку реальності загроз національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України та, відповідно, наявності і достатності підстав для ведення таких санкцій у межах його дискреції (що означало б порушення принципу розподілу влади), але, з іншого боку, суд може перевірити дотримання меж такої дискреції та процедури введення санкцій.
TGLIST.COM.UA
