ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414095 від 27.05.2026 у справі № 754/1519/22 зазначила, що у межах позовного провадження з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, не може бути покладена відповідальність і напосадову або службову особу, яка безпосередньо своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні нею своїх повноважень завдала шкоди. ВПВС підтвердила свої висновки, викладені в постанові від 27.11.2019 в справі № 242/4741/16, та вкотре наголошує, що вделіктному зобов`язанні, передбаченому ст. 1174 ЦК України, обов`язок з відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади внаслідок вчиненого зазначеною особою кримінального правопорушення, пов`язаного з використанням її посадового, службового становища та порушенням її посадових, службових обов`язків, покладається безпосередньо на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у провадженні черезвідповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями посадових або службових осіб якого завдано шкоду. Залучення держави як цивільного відповідача у кримінальному провадженні у разі виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди за ст. 1174 ЦК України відповідатиме загальним засадам кримінального провадження. ВПВС відступила від правових висновків ВС, що шкода, завдана потерпілому службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується не державою, а органом державної влади, а також що обов`язок відшкодування такої шкоди може покладатися солідарно на особу, яка безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення, та державний орган, службовою особою якого був засуджений. При вирішенні цивільного позову про стягнення з держави відшкодування завданої потерпілому моральної шкоди немає необхідності визначати цивільним відповідачем ДКС України або її територіальний орган. ВПВС нагадала свій висновок, викладений в постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів.
Згідно усталеної позиції ВПВС, викладеної, зокрема, у постанові від 07.07.2021 у справі № 9901/345/20, бездіяльність може бути визнана протиправною, якщо орган мав об`єктивну можливість діяти, був зобов`язаний це робити, але не виконав свого обов`язку. У постанові від 08.09.2022 у справі № 9901/276/19 ВПВС також зазначала, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Підтримуючи зазначену правову позицію, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414092 від 04.06.2026 у справі № 990/392/24 констатувала, що надані ВРП докази, а також зміст скерованої позивачам відповіді не дають підстав для висновку, що Рада дійсно вчинила необхідні дії для оцінки та перевірки обставин, викладених у повідомленні суддів. Невчинення таких дій свідчить про наявність з боку ВРП бездіяльності, яку, за обставин цієї справи, слід вважати протиправною.
ЄСПЛ 09.10.2025 постановив рішення у справі «Мошін проти України», у якому установив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на незаконне проведення органами державної влади в Україні демонтажу належного заявнику на праві власності нерухомого майна.ЄСПЛ виходив з того, що заявник був офіційно зареєстрований як власник будівлі, яка була класифікована як нерухомість; його право власності не оскаржувалося, не визнавалося недійсним або іншим чином не ставилося під сумнів органами державної влади, доки суди не були покликані розглянути ex post facto питання про законність демонтажу будівлі. Суд врахував, що демонтована будівля мала певні особливості і заявнику слід було б проявити особливу ретельність та обережність під час її придбання як «нерухомості». Однак реєстраційні органи влади жодного разу не поставили під сумнів класифікацію будівлі та не відмовили в її реєстрації. ЄСПЛ зазначив, що необхідність забезпечення швидкої та ефективної кампанії з демонтажу незаконних споруд з вулиць не виправдовувала нехтування вимогами принципу верховенства права. Цей висновок не спростовується тим фактом, що в ініційованому заявником провадженні після демонтажу його майна, національні суди одноголосно дійшли висновку, що спірна будівля з огляду на її характеристики не була «нерухомістю», а тимчасовою спорудою. Реагуючи на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, відповідачі доводили (з посиланням на відповідні правові підходи ВПВС), що державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права. Не заперечуючи такого висновку, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414100 від 04.06.2026 у справі № 826/25177/15 наголосила, що презумпція права власності особи на нерухоме майно має бути спростована у встановленому законом порядку. Водночас зміст судових рішень, про перегляд яких за виключними обставинами подав заяву позивач, свідчить, що суди попередніх інстанцій взагалі не надали будь-якої правової оцінки обставині наявності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на нежитлову господарську будівлю. Зважаючи на порушення принципів верховенства права та офіційного з`ясування всіх обставин у справі судові рішення були скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
КДКП виходила з того (і з її висновками погодилася ВРП), що дії прокурора, які полягали в отриманні від сторонніх осіб речей, що мають ознаки подарунків, переміщенні таких речей як у приміщення, так і з приміщення Офісу Генерального прокурора (під час відзначення Дня працівників прокуратури), обґрунтовано створили в суспільстві негативне уявлення про наявність корупційної складової у діяльності органів прокуратури, що завдало істотної шкоди авторитету прокуратури та викликало значний негативний суспільний резонанс. Не погоджуючись з обґрунтованістю притягшнення позивача до дисциплінарної відповідальності, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414099 від 03.06.2026 зазначила, що використання у професійній діяльності або повсякденному житті пакета, який за зовнішніми ознаками нагадує або є подарунковим, саме по собі не може свідчити про наявність у такому діянні ознак грубого порушення правил професійної етики. Обов`язковим елементом кваліфікації діяння як дисциплінарного проступку є встановлення суб`єктивного ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. З`ясування того, чи усвідомлював прокурор неправомірність або неприйнятність своєї поведінки, чи діяв він свідомо та умисно або, навпаки, допустив порушення через збіг обставин чи необережність, має суттєве значення для встановлення ступеня тяжкості дисциплінарного проступку. Водночас в оскаржуваному рішенні ВРП (як і в рішенні КДКП) відсутні мотиви, з огляду на які дисциплінарний орган дійшов висновку, що вчинене діяння (висловлення прохання прокурору про отримання для нього пакета від слідчого поліції) є саме грубим порушенням правил професійної етики. Наведення змістовного обґрунтування того, чому саме розглядуване діяння слід кваліфікувати як грубе, є необхідним запобіжником довільного тлумачення цього оціночного поняття та гарантією права особи на справедливе дисциплінарне провадження. Ще у постанові від 08.10.2019 у справі № 9901/855/18 ВПВС виснувала, що, обираючи стандарт доказування, який має використовуватися в дисциплінарних провадженнях, і беручи до уваги публічно-правову природу дисциплінарної відповідальності, слід віддати перевагу стандарту «поза розумним сумнівом» перед стандартом «баланс ймовірностей». Він означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що у його достовірності взагалі немає сумнівів, але означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними. Підґрунтям стандарту «поза розумним сумнівом» є фундаментальна цінність суспільства - гірше осудити невинного, ніж дозволити винному уникнути покарання; відповідно суспільство, яке цінує добре ім`я і свободу кожного, не повинно засуджувати людину, коли є розумні сумніви в її винуватості.
Скарга НАБУ, з доводами якої погодився дисциплінарний орган, ґрунтувалася на тому, що 12.04.2019 між суддею та головою суду міста відбулася розмова, в ході якої останній здійснив вплив на суддю та надав їй вказівки щодо розгляду справ. За таких обставин саме з 13.04.2019 протягом п`яти у судді виник обов`язок повідомити ВРП та Генерального прокурора про означені обставини впливу на неї, а тому вчиненим дисциплінарний проступок, передбачений п. 6 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII, вважається з 18.04.2019. Відповідно, саме із цієї дати (дати вчинення дисциплінарного проступку) слід обраховувати трирічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. З урахуванням днів перебування судді у відпустці та тимчасової непрацездатності строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності сплинув 12.04.2023. Водночас дисциплінарна скарга НАБУ в цій частині була подана 08.09.2023, тобто поза межами трирічного строку, встановленого ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII. Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137336919 від 09.06.2026 у справі № 990SCGC/28/25 констатувала, що рішення ВРП про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності поза межами вказаного трирічного строку не відповідає приписам ч. 2 ст. 2 КАС України, оскільки ухвалене не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також необґрунтовано, а тому підлягає скасуванню.
Висновок Секретаріату ВРП є службовим документом інформаційно-аналітичного характеру, який відображає результати спеціальної перевірки та використовується у подальшій процедурі оцінювання кандидата. Такий документ не містить самостійного владного волевиявлення, не адресований безпосередньо кандидату як обов`язковий до виконання припис і не спрямований на остаточне врегулювання правовідносин між кандидатом та суб`єктом владних повноважень. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216096 від 30.04.2026 у справі № 990/593/25 погодилась з тим, що такий висновок не відповідає ознакам індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, який може бути предметом судового контролю, оскільки не має регулятивного характеру та не спрямований на безпосереднє вирішення питання щодо встановлення, зміни або припинення прав чи обов`язків конкретної особи. Право на судовий захист, гарантоване ст. 55 Конституції, не є абстрактним та реалізується за умови наявності реального, а не уявного порушення суб`єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Оскарження ж документів підготовчого або допоміжного характеру, які не мають самостійного правового значення, не може вважатися належним способом захисту такого права чи інтересу.Оскільки заявлені у цій справі позовні вимоги не стосувалися публічно-правового спору в розумінні ст. 19 КАС України, а зводились до перевірки правомірності внутрішньопроцедурних дій та документів, які не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, ВПВС дійшла висновку що такі позовні вимоги не підлягають розгляду судом.
Для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, властивим є принцип легітимних очікувань, який у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї / мети системи адміністративних судів, а саме захист «малої людини» від «великої держави» в особі її численних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу. Оскільки процедура оцінювання відповідності займаній посаді щодо судді набула статусу завершеної, відтак позивачка цілком правомірно очікувала, що її гарантоване ст. 8 Конвенції право на повагу до особистого життя в аспекті доступу до обраної професії судді не зазнаватиме втручання, зокрема у спосіб призначення ВККС у пленарному складі її кваліфікаційного оцінювання після прийняття ВРП рішення про внесення Президентові України подання про призначення її на посаду судді. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216102 від 14.05.2026 у справі № 990/51/24 також наголосила, що межі дискреції ВККС у процедурі оцінювання судді на відповідність займаній посаді не є неосяжними та повинні здійснюватись із дотриманням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції, зокрема в аспекті зобов`язання діяти на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
ВПВС в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови ВПВС від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20). Підтримуючи зазначену правову позицію ВПВС в п. 89 постанови https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216116 від 13.05.2026 у справі № 456/252/22 зауважила, що правова оцінка суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними.
Відповідно до правового висновку ВПВС, викладеного у постанові від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи позивачка не підписувала ні оспорювані договори оренди землі, ні акти приймання-передачі об`єктів оренди. Оскільки позивачка не погоджувала всіх істотних умов договорів оренди землі, які є обов`язковими для укладення таких договорів, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216116 від 13.05.2026 у справі № 456/252/22 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, що договори оренди землі не були укладені. Саме по собі отримання позивачкою разової орендної плати за не можна трактувати як вчинення конклюдентних дій, та не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі. Відповідно до сталої судової практики у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення. Встановивши, що відповідач фактично користується спірними земельними ділянками, створюючи перешкоди у їх користуванні власнику, суди правильно вважали, що в цьому випадку належним та ефективним способом захисту права, яке позивачка як власниця земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок, тобто негаторний позов. При цьому було зауважено, що особа може вимагати, щоб суд надав захист її праву на землю, заявляючи вимоги про усунення існуючих перешкод шляхом припинення дій, що порушують право або відновлюють становище, яке існувало до порушення права (вимоги про повернення землі, визнання відсутнім права оренди, скасування державної реєстрації речового права тощо), залежно від того, у який спосіб чиняться перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належним їй майном. Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав.
ВПВС відмовилась приймати до свого розгляду справу № 926/3616/23 (ухвала https://reyestr.court.gov.ua/Review/137144664 від 03.06.2026) щодо правильного застосування положень ч. 1 ст. 82 ЗК України (стосовно можливості набуття у власність земельних ділянок) для вирішення правової проблеми щодо поширення чи непоширення дії цієї статті на юридичних осіб, заснованих громадянами України або юридичними особами України, учасниками якої згодом стали іноземні громадяни або іноземні юридичні особи. Формування ВПВС єдиного підходу щодо того, зокрема, чи слід застосовувати положення абз. 11 ч. 2 ст. 134 ЗК України у разі продажу громадянами України або юридичними особами України земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти зв`язку, що не є нерухомим майном та не належать особі, яка має намір набути у власність / оренду земельну ділянку без проведення земельних торгів, можливе лише у разі підтвердження різної судової практики судів касаційних інстанцій в цих питаннях. Відповідно справу було повернуто до КГС у складі ВС для продовження розгляду та самостійного вирішення вищезазначеної правової проблеми.
TGLIST.COM.UA
