Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на яких розташовані пам`ятки археології (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Розташування таких земель вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця. Відтак зайняття земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. Зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права приватної власності на таку ділянку з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. Водночас, у разі включення певного об`єкта до переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини, так і у випадку його включення до переліку пам`яток місцевого, загальнодержавного значення тощо особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що нерухоме майно, яке вона має намір набути у приватну власність, є нерухомим об`єктом культурної спадщини. За наявності підстав для витребування земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, така земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Для цієї мети може бути призначена земельно-технічна експертиза. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135044561 від 04.03.2026 у справі № 922/264/24 зауважила, що зобов`язання повернути не тільки ту частину земельної ділянки, яка накладається на пам`ятку археології, а й ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання в оренду (суборенду) якої не ставиться під сумнів, є втручанням, яке не може визнаватися законним. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів при виконанні ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони при виконанні своїх повноважень припустилися помилки. Оскільки невелика частина площі, переданої в оренду (суборенду), відносилась до пам`ятки археології, ВПВС дійшла висновку, що позбавлення ТОВ права користування всією земельною ділянкою не переслідувало законної мети і не встановлювало справедливого балансу, не здійснювалося в інтересах суспільства та не було пропорційним.
Мотивувальна частина містить мотиви рішення суду - відповіді на питання факту (висновки про встановлені обставини, які мають значення для вирішення справи) і питання права (юридична кваліфікація цих обставин, висновки про наслідки, з якими право пов`язує встановлені обставини). Процесуальний закон не допускає, аби ці висновки були протиставлені особі, яка не брала участь у розгляді справи Водночас преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Отже, будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов`язки особи у рішенні суду, яким вирішується приватноправовий спір, з огляду на норми ст. 75 ГПК України не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов`язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи. При цьому ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135044563 від 10.03.2026 у справі № 922/5241/21 зауважила, що неприпустимим є втручання особи в остаточне рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов`язкової сили. Натомість законодавець визнав очевидно виправданим втручання в остаточне рішення суду для його перегляду з метою не допустити спрямування обов`язкової сили рішення суду на особу, яка не була залучена до участі у справі. Тому повноваження скасувати судове рішення з направленням справи на новий розгляд, якщо суд нижчої інстанції прийняв рішення (присуду, який міститься в його резолютивній частині), про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (п. 8 ч. 1 ст. 310 ГПК України), суд касаційної інстанції здійснює незалежно від вимог та доводів касаційної скарги, а також незалежно від того, чи з касаційною скаргою звернулась особа, про права, інтереси та (або) обов`язки якої суд нижчої інстанції ухвалив рішення. З огляду на це, якщо рішення суду нижчої інстанції лише частково ухвалено про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, воно підлягає скасуванню з направленням на новий розгляд в цій частині (якщо її можливо відокремити і при цьому висновки у цій частині не становлять частину висновків в іншій частині). Зазначене зумовило уточнення висновків, викладених у постанові ВС у складі суддів об`єднаної палати КГС від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г та постанові ВПВС від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21.
З договору про надання правової (правничої) допомоги вбачалось, що сторони домовилися про надання правничої (правової) допомоги з погодинною формою визначення гонорару. Згідно ст. 30 ЗУ № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Отже, гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру, погодинної оплати. Підставою для виплати гонорару є кількість витрачених на надання послуги годин, помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката залежно від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (див. пункти 130, 131 постанови ВПВС від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21). Сторона, яка претендує на відшкодування витрат на правничу допомогу, зобов`язана надати належні та допустимі докази, що підтверджують фактично виконані роботи (надані послуги). При погодинній формі обчислення гонорару обсяг виконаних робіт та наданих послуг повинен включати детальний опис робіт (наданих послуг) та розрахунок часу, витраченого адвокатом. Оскільки у наданих документах не містилось інформації про те, хто з адвокатів від імені Адвокатського об`єднання та в якому обсязі надав правничу допомогу, розмір витрат на професійну правничу допомогу не є доведеним. З огляду на викладе, ВПВС в додатковій постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134833403 від 04.03.2026 у справі № 359/8573/20 дійшла висновку, що представник позивача не довів належними та допустимими доказами своїх вимог про відшкодування витрат, понесених на професійну правничу допомогу.
Рішенням ЄСПЛ від 09.10.2025 у справі «Король та інші проти України» було констатовано порушення Україною п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості цивільного провадження, а також статті 13 Конвенції щодо відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв`язку з надмірною тривалістю цивільного провадження. Суд спочатку відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач пред`явив вимоги до неналежного відповідача, адже належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, має бути держава Україна в особі уповноважених на розпорядження коштами державного бюджету органів - Державної казначейської служби України. Проте, коли позивач звернувся до суду із аналогічним позовом до Державної казначейської служби України, судом було відмовлено у задоволенні позову, оскільки відповідачем у справі має бути держава в особі органів, які допустили порушення, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134833411 від 11.03.2026 у справі № 757/38039/17-ц нагадала, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді. У справах про відшкодування шкоди державою вона бере участь як відповідач через той орган, діяннями якого завдано шкоду. Хоча наявність такого органу для того, щоб заявити відповідний позов до держави, не є обов`язковою. Участь у вказаних справах Державної казначейської служби України чи її територіальних органів не є необхідною (постанова ВПВС від 14.01.2026 у справі 465/5323/15). У цій справі було пред`явлено позов лише до Державної казначейської служби України, яка не завдавала позивачеві шкоди, а тому вона та її територіальні органи не є належними відповідачами у цій справі. Натомість завдання матеріальної та моральної шкоди позивач пов`язує з діями Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, до якої позову у цій справі не пред`явлено. Тому ВПВС погодилась з висновками судів попередніх інстанцій щодо неналежного обрання позивачем відповідача у цій справі та відмови у зв`язку із цим у задоволенні його позову, що зумовило відмову у перегляді за виключними обставинами судових рішень.
Загальнодоступною інформацією слід вважати таку інформацію, яка є доступною для всіх, тобто доступ до неї може отримати будь-хто. Загальновідомою інформацією є така інформація, що є відомою невизначеному колу осіб і не потребує спеціального поширення чи доведення до відома. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134833413 від 12.03.2026 у справі № 990/261/25 дійшла висновку, що для цілей кваліфікаційного оцінювання використання та обговорення Комісією у процесі проведення співбесіди із суддею (кандидатом на посаду судді) загальнодоступної і загальновідомої інформації не суперечить приписам Закону № 1402-VIII та відповідає вимогам Положення. Зважаючи на природу такої інформації, відсутні підстави вважати порушеними права судді (кандидата на посаду судді) на завчасне ознайомлення із нею. Інформацію, добровільно оприлюднену кандидатом на посаду судді у публічному просторі, слід вважати частиною його публічного образу. Відтак така інформація обґрунтовано може бути обговорена членами Комісії під час проведення співбесіди. Оскільки Комісія в оскаржуваному рішенні обґрунтувала свої висновки, суд не вправі переоцінювати ці критерії за своїм внутрішнім переконанням. Сам факт виставлення учаснику конкурсу не максимального бала з можливих за показниками критерію особистої компетентності не створює для Комісії обов`язку в усіх випадках обґрунтовувати підстави невиставлення саме максимального бала.
Скорочене судове рішення так само є судовим актом, який фіксує результат розгляду судом справи. Хоча подальше складання повного тексту рішення, яке включає його мотивувальну частину, має істотне значення для забезпечення зрозумілості правових підстав рішення суду та для реалізації права учасників на оскарження, його виготовлення є стадією письмового оформлення вже прийнятого та проголошеного рішення, а не повторним актом волевиявлення суду. Наведене дало Великій Палаті підстави для висновку в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134833422 від 11.03.2026 у справі № 946/3565/24 про те, що п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК не є застосовним у ситуаціях, подібних до обставин цієї справи, коли попри відсутність у повному судовому рішенні підпису судді, який помер (за наявності підписів інших суддів колегії), у матеріалах справи наявне скорочене судове рішення, підписане всім складом суду та проголошене в судовому засіданні. Отже, у разі наявності скороченого судового рішення, підписаного всім складом суду, відсутність підпису судді у повному тексті судового рішення (підписаному іншими суддями колегії, які складають більшість від складу суду) не є безумовною підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 411 ЦПК (а так само аналогічних положень п. 5 ч. 3 ст. 353 КАС і п. 3 ч. 1 ст. 310 ГПК), якщо це обумовлено об`єктивними, непереборними причинами, які виникли після проголошення скороченого судового рішення (наприклад, смертю судді).
Системний аналіз приписів КПК дозволяє виснувати, що кримінальне провадження як процесуальна категорія характеризується єдністю предмета розслідування та процесуального режиму його здійснення. Об`єднання матеріалів кількох досудових розслідувань не породжує нового кримінального провадження, а утворює єдине об`єднане провадження, правовий режим якого визначається моментом його початку - датою внесення відомостей про перше кримінальне правопорушення до ЄРДР. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134802046 від 25.02.2026 у справі № 755/15993/18 дійшла висновку, що в кримінальному процесуальному законі визначено спеціальну норму (п. 4 §2 «Прикінцеві положення» Закону № 2147-VIII) з приводу регулювання цього питання, і саме вона, а не загальна норма (ст. 5 КПК), має застосовуватися під час визначення правового режиму продовження строків досудового розслідування у справах, які були розпочаті до 16.03.2018 і об`єднані з кримінальними провадженнями щодо кримінальних правопорушень, відомості про які внесені до ЄРДР після 16.03.2018. Велика Палата вважає, що повноваження слідчого судді щодо продовження цих строків поширюються винятково на провадження, які розпочаті після 16.03.2018. Оскільки ч. 7 ст. 217 КПК прямо вказує на день початку розслідування раніше розпочатого провадження як початковий момент відліку для об`єднаного провадження, то й повноваження щодо продовження строку зберігаються за тим суб`єктом, який був уповноважений на момент початку цього раніше розпочатого провадження. ВПВС відступила від висновку, викладеного в постанові ОП ККС ВС від 31.10.2022 (справа № 753/12578/19), у частині твердження про те, що суб`єктом, уповноваженим продовжувати строки досудового розслідування в об`єднаних кримінальних провадженнях, де перше розпочате до 16.03.2018, є винятково слідчий суддя. Оже, у провадженнях, розпочатих до 16.03.2018 (до початку дії Закону № 2147-VIII), коли діяла попередня редакція ст. 294 КПК, повноваження з продовження строків належать прокурору відповідного рівня.
Позивач вимагав визнати протиправним та скасувати рішення ВРП про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, оскільки воно прийняте без з`ясування дійсних обставин справи та без врахування пояснень позивача. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647898 від 05.02.2026 у справі № 990/137/25 дійшла висновку, що ВРП у межах наданих повноважень оцінює підстави для тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, а не обґрунтованість підозри. Встановлення наявності або відсутності правових підстав для відсторонення здійснюється ВРП за власною оцінкою обставин, пов`язаних з оголошеною судді підозрою. ЄСПЛ, розглядаючи питання обсягу судового розсуду при оцінці актів та дій органів державної влади під час реалізації ними їх виключної компетенції, вказав на те, що за загальним правилом національні суди повинні утримуватися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими щодо фактів. ВПВС констатувала відсутність обов`язкових (формальних) підстав для скасування оскарженого рішення ВРП, адже висновки ВРП не є свавільними, нераціональними, не підтвердженими доказами або помилковими щодо фактів.
Позивачка, яка працює головним спеціалістом у суді першої інстанції, оскаржувала виплату їй з 01.01.2024 надбавки за вислугу років на рівні 30 відсотків від посадового окладу замість 50 відсотків від посадового окладу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134688422 від 19.02.2026 у справі № 240/7215/24 виснувала, що нарахування та виплата у 2024 році державним службовцям надбавки за вислугу років має відбуватися з урахуванням вимог п. 12 розділу «Прикінцеві положення» ЗУ № 3460-IX «Про Державний бюджет України на 2024 рік», який зупинив дію приписів ЗУ № 889-VIII «Про державну службу» у частині оплати праці державних службовців і неконституційним у встановленому законом порядку не визнавався, а отже, підлягав застосуванню розпорядником бюджетних коштів стосовно позивачки. ВПВС констатувала, що зменшення розміру надбавки за вислугу років на державній службі відбулося одночасно зі зростанням посадового окладу та не спричинило звуження соціальних гарантій і зменшення загального розміру грошової винагороди таких працівників. Позивачка ж натомість просила про вибіркове застосування законодавства, а саме в межах єдиної реформи оплати праці державних службовців погоджується зі збільшенням посадового окладу, втім заперечувала проти зменшення розміру надбавки за вислугу років, хоча законодавець розглядав це як невід`ємну частину впроваджуваних змін. Висновок: нарахування та виплата у 2024 році державним службовцям надбавки за вислугу років мала відбуватися з урахуванням вимог п. 12 розділу «Прикінцеві положення» Закону № 3460-IX- на рівні 2 відсотків посадового окладу державного службовця за кожний календарний рік стажу державної служби, але не більше 30 відсотків посадового окладу.
Позивач вимагав визнати протиправною бездіяльність ВРУ щодо непризначення виборів Президента України на 31.03.2024 та зобов`язати єдиний орган законодавчої влади призначити вибори глави держави. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/134647900 від 05.02.2026 у справі № 990/210/24 зазначила, що оскаржити відповідну бездіяльність ВРУ до іншого органу, ніж суд, немає можливості і саме суд як незалежний і безсторонній щодо парламенту орган має виконувати функцію контролю за діями та рішеннями парламенту у сфері реалізації виборчих прав громадян, тому обраний позивачем у сфері публічно-правових відносин спосіб захисту свого конституційного права як громадянина України вільно обирати (право голосу на виборах) та бути обраним на пост Президента України не суперечить закону. Водночас було зауважено, що ст. 19 Закону № 389-VIII містить імперативний припис, який забороняє проводити вибори Президента України в умовах воєнного стану. Ця норма є чинною та не визнавалася у встановленому законом порядку неконституційною. Отже, у ВРУ в умовах введеного в країні воєнного стану правові підстави для неврахування такого припису закону відсутні. Недопущення здійснення виборчого процесу в умовах, за яких неможливе безперешкодне та вільне волевиявлення громадян, є саме тією легітимною метою, яка й зумовлює існування вказаних правових норм та дає змогу стверджувати про правомірність передбаченого ними обмеження реалізації виборчого права.
TGLIST.COM.UA
