Шалений Кіт

#операція_бусікДо повномасштабного вторгнення деякий час працював… нянею. Хтось здивується, але це так! Він, просто шалене поєднання великої дитини та завзятого воїна. Я взагалі не знаю як таке взагалі можливо, але тим не менш. - Командир, можна я в магазин зганяю за колою?!- Нікіта, харе пити усіляку гидоту. - А за гамбургером?- Їсти нема чого? Холодильник лусне скоро навпіл. - Ну командииииир! (Наче дитина біля іграшкового магазину). Вони таааакі смачнііі… - Нікіта, все! Розмова закінчена! Може на пару хвилин і губи надути, у прямому сенсі цього слова. А вже через десять хвилин, без жодного зайвого слова, звичним рухом кидає на плечі бронежилет, застібає ерпееску, хапає автомат, шолом, стрибає в свій пікап і летить в бік пізд@ця вивозити групу, яка закінчила роботу. - Малий! Тільки обережно! - Дає настанову командир відділення.- Плюс. Плюс!Двірцятами елькі хлоп і тільки пил стовпом. Або сам мчить в складі бойової групи. Коротше… дитина, (йому трохи більше двадцяти), але озброєна! Напевне як і усі ми, великі, озброєні діти!Характер добрий. Бешкетник. Любить колу. За бігтесті (що це таке?) буде годину читати вірші.Непримиренний до ворогів України.Неодружений.Шалений Кіт

Купа чатів. Різних. Ротний. Взводний. Чат бригадних медиків. Ще щось. Розвідка. Купа інформації. На щось не звертаєш особливої уваги, а щось читаєш дуже уважно. Чат повітряної розвідки саме з таких. Він кипить інформацією. Цілодобово наші «очі» висять в небі. Маленькі та великі. Спостерігають за посадками де «зосереджуються під@ри». Видивляється ворожу арту і одразу, як можна швидше туди наводять нашу. Нещодавно російська гаубиця встигла зробити лише один постріл. Пташка побачила, миттєво передали координати гармашам, а ті так же швидко другим пострілом вбили цвях в труну розрахунку російських окупантів. Борт сів. Ще один на землі. Заміна батарей. Злітають інші. Давить РЕБ. Ледве не втратили борт. Знов в небо. Все ж таки втратили. До останнього боролись за пташку. Але це війна. Тут двійки не ставлять. Тут своя система оцінювання. Одразу в небо піднімається інший. За ним ще один. Очі мусять постійно бути в небі. Вдень, вночі, ввечері та зранку. І коли ви друзі чуєте про важливість повітряної розвідки або необхідність мати як можна більше ударних дронів різних «калібрів», від маленьких fpv до потужних «бомбовозів», це не чиясь забаганка. Це реалії війни…- Командире! Ми їх побачили вночі. Топали падлюки по двоє. Збирались в посадці.- І дочекались? - Питаю бійця, якому трохи більше двадцяти. - Да! - У Нікіти аж очі загорілись. - Коли вже з десяток тих гівнюків зібралось, мінометники наче мʼяч в баскетбольну корзину, поклали їм міну прямо в середину їх двіжухи. Ну і все! - Красунчики! - Та не те слово…Війна триває. Вранці. Ввечері. Вдень та вночі. Хлопці бʼються за кожну посадку. За кожне перехрестя польових доріг. І коли вони знають, що зверху висять свої пташки, які вчасно побачать загрозу та прикриють, то… ну ви самі зрозуміли!

Друзі. Зупиніться на хвилину… Тут така справа. Як ви напевне вже здогадались, мій невеличкий підрозділ «Шалені Коти», періодично робить окупантам боляче. Спокійно та з натхненням. Як співають в одній з українських пісень, «Ми з'являємося тихо,Наче вітер із пустеліМи чекаємо на стріхахМи чатуємо на стелі» (с)Безумовно, не все одразу вдавалось! Це війна, і проти тебе так звана друга армія світу. Яка прийшла по твоє життя. І не тільки твоє. Перший бойовий вихід, пішов собаці під хвіст. Добре, що самі залишились в живих. Отже довелось виправляти помилки на ходу, бо війна потребує твоїх дій сьогодні, а не післязавтра. Виправили! Поспілкувались із побратимами, (Serg Marco дуже тобі дякую), вони поділились досвідом і вже на другий вихід, мої кошенята завітали до окупантів із купою подарунків. І передали їх із найкращими побажаннями від дуууууууже вдячних українців. Асвабадителям сподобалась! А потім був третий… пʼятий…девʼятий візит! Я не можу все розповідати та показувати! Бо впевнений, що мою сторінку моніторять не тільки українці. Навіщо ворогу давати зайву інформацію і відповідно шанс залишитись живими. Але на все свій час. Так ось, потрібна ваша допомога друзі! Ми отримали нові подарунки для окупантів. Розібрались. Що самі не додумали, друзі підказали. Щоби все це максимально ефективно працювало, до кожного боєприпаса треба дещо прикрутити! І ось це дещо, коштує грошей! Так так, ви правильно подумали! Самі щось крутимо, переробляємо, необхідне скотчем примотуємо (Матуся, не читай це!), і вже потім відправляємо окупантам! Ціна питання, майже пʼятдесят тисяч гривен. Маленька електрона приблуда, яка коштує 1200 грн. Потрібно для початку 40 штук. Загалом виходить - 48 000 грн. Немаленька сума, але скільки наприклад коштує бойова техніка противника, яка полює за нашими хлопцями, сподіваюсь відомо усім! Буду щиро вдячний вам друзі за допомогу… Моно 4441114410246845(За репост окрема подяка).p.s. Цей подарунок ми ще не відправили! Чекає своєї черги!UPD. Дякую друзі ВЕЛИКЕ! Необхідна сума зібрана!

Памʼятаю за часів Міністра оборони Степана Полторака, «пірати» Дмитра Марченка (того самого), викрили один непотріб в погонах полковника. То був очільник тилової бази забезпечення всього південного регіону, скажімо так. Коли від Марченка приїхала справжня перевірка, а не фейкова до якої звикли, то виявилось, що трошки не вистачає бензина та дизеля. Декількох цистерн. Проти полковника було порушено кримінальну справу, але паралельно з тим… його було розжалувано до солдата. І відповідно він був позбутий усіх фінансових плюшек накшталт пенсія полковника і таке інше… Але то було тоді.Зараз, що ми бачимо? Беруть за сраку воєнкомів, які начебто непогано прибарахлились, і в якості покарання відправляють… на фронт. В тому же званні. Зачекайте! У нас тут що, тюрма? ВТК? Якщо він винен, то в країні діє режим воєнного стану! Погони нах, статус нах, вирок суду, кайло в руки і нехай йде рити окопи! Цілодобово. Якщо це просто така ротація в бойову частину, (бо трохи засидівся на місці, дай другим поруліть), то так і кажіть, не прикриваючись фразою про покарання. Бо виходить, що ми тут усі, мʼяко кажучи… покарані!

А тепер напевне про головне…От ми, ну ті хто не голосував за головного Слугу і його оборзевшу шоблу, (навіть не думав робити такої дурниці), ми ж молодці? Ну да. Ще і які. Бо ще тоді кричали, не можна довіряти керування літаком людині, яка той самольот, бачила тільки очима пасажира і взагалі дупля не відбиває де там закрилки і що таке тангаж?! Інші, хто нас не чув і в решті решт привели до влади весь цей політичний цирк, вони відповідно - не молодці. Ну ми ж так думаємо. Бо розгрібати сукупність політичних помилок нової влади, ми ще будемо довго. Дуже довго. Отже. Що робити з тими, хто голосував та обрав? Ну можна постійно обізвати їх поганим словом. Крикнути «ти піська», і втекти. Можна ще зробити якусь пакость. Щоби їм було погано, а нам відповідно добре. Але!Розгрібаємо ж ці проблеми… разом! Зараз, на війні воюють і одні і другі. Як умовні молодці так і ті, хто відповідно не молодці. І гинуть разом. А ті хто живі, разом тримають позиції. Якусь будівлю чи нікому невідому посадку. Облаштовують позиції. Мінують територію. Діляться боєприпасами. Сміються. Пʼють каву. Підтримують один одного. Якщо треба, то допомагають витягнути побратима з поля бою, не питаючи у нього, він з табору там де молодці, чи іншого? Просто беруть в роблять. Бо цього хлопця, Тараса, Миколу чи Дмитра, треба врятувати. Донести… обовʼязково донести то точки евакуації. А потім водій летить наче скажений, не роздивляючись дороги. Летить, що є сили. Бо обовʼязково треба витягнути того парня. Бо рахунок йде на секунди. Бо він щось там вже бормоче, просить медика передати своїй родині, що він дуже їх любить. «Нііііі братка! Хер ти вгадав! Зачекай! Потерпи трохи… Сам передаси!». І якось все, що було там, на виборах сходить нанівець. Тут є справи більш важливіші. Тут про це… просто не згадують!Що нам робити далі? Так і кидатись брудом один в одного, чи іноді знайти в собі сили щоби запхати своє «Я» подалі. А потім, якщо треба, то підставити плече та разом йти вперед? Бо цю війну на одинці не витягнуть «молодці». І ті, хто «не молодці», теж не витягнуть. А якщо просеремо країну, то вже потім буде до сракі, хто та як голосував? Хто молодець, а хто не дуже!p.s. Да, да… Я в курсі, хто та як голосував! Далі то що?

#операція_бусікОсь кого ніколи не було в складі Шалених Котів за усі ці роки війни, так це байкерів. Тепер є. І не просто пацик на «Восхонде», а все по дорослому, «Харлей», член одного із столичних байкерський клубів та усі інші атрибути. Ах да, ледве не забув. На додачу він ще і пілот повітряної кулі.- Ростик! Якщо я напишу, «повітряна куля», правильно буде?- Нууууу… Командире. Взагалі то, тепловий аеростат, але то складно. Не усі зрозуміють.З початку двохтисячних працював майстром в автомобільному тюнінг-ательє. Було де розвернутись та реалізувати багато сміливих ідей. - Памʼятаєш самий амбітний проєкт?- (Сміється) Ну їх багато було! То «Порше» комусь зробити, не так як у всіх. То ще щось.- Ну добре. Тоді самий коштовний проєкт?- Мерс. Кубік. Було багато цікавої роботи. Клієнт вибагливий дуже. Але ми впорались.- І скільки це коштувало?- (Знов сміється) Нууууу… Ще одна гарна автівка. Нова до речі.- А в пілотах як опинився?- Ой! Це випадково… Не повіриш, але так і є! Побачив повітряні кулі зблизька і закохався в цю тему. Познайомився з хлопцями. Потім допомогав їм, аж доколи не пішов вчитись на пілота.- О! А у нас вчать на пілотів повітряних куль?- Ну да… (показує фото в телефоні). Не буває однакових польотів. Кожного разу знов та знов милуєшся красою нашої країни.- Про війну будемо розмовляти?- Та що про неї говорити? Як запрягся тоді, наприкінці лютого так і… без передиху! Ірпінь. Буча. Потім під Харковом опинився. Але я не жаліюсь. Значит так треба. Якщо не ми, тоді хто? За нас цю роботу ніхто не зробить. Аби ми, або нас!- Після перемоги покатаєш на аєростаті? - (Сміється). Весь взвод не влізе. По черзі…- Домовились друже! Я чому розповідаю про своїх хлопців? Просто відчуваю шкірою, як інформаційні ваги все більше схиляються в бік втікачів-ухилянтів. Одне відео «ани вручили павестку», будуть тиждень таскати по усіх пабліках, а громадян які і тримають небо для країни, чомусь мовчать. Не трендово це, розповідати про справжніх. Що ж… Спробую зламати ці тренди.(Буду вдячний за репост).

Дивне виходить кіно… Майже голівудське. Все за законами жанру. Спочатку те, що вже трапилось. На екрані наступна сцена. «За кадром Dana Yarovaya, яка розповідає… Аудіт в Міністерстві оборони України вирішив, що увесь прибуток українських приватних підприємств, які шили для війська труси, форму, футболки, тощо… (Увага на екран, зараз буде екшн), виявляється збитками для бюджета країни». І музика така трагічна. Ну такий просто сюжет, лихо закручений! Потім буде розвʼязка. (Голівуд жеж, верніше грьобаний Квартал). На скільки я памʼятаю, на першій парі першого курсу економічного факультету вчать, що будь яке підприємство створюється для отримання прибутку. Ну такі правила, якщо хочете, то закони в економіці. Мабуть, щось в цьому напрямку змінилось з 2019 року.І потім вже настає розвʼязка сюжету, яка відправляє нас в початок історії. Ну так часто буває в кіне. На екрані ми бачимо гори… просто величезну кількість форми, головних уборів, бронежилетів, шоломів, чобітів і ще багато чого того, що рік тому (трохи більше) купувалось та відшивалось за кордоном. Зокрема в Турції. Без тендерів. Швидкоруч. Терміново. Просто тому що, «пр@єбали». Ні, не турки! Інші фахівці. Але все ж таки бідні турецькі підприємці… Їх спіткала шалена невдача і тепер вони будуть змушені повернути в бюджет України увесь свій прибуток по тих контрактах. Аххххх ніііі? То другое! Ну да… Тим паче, що окрім прибутку можливо буде і відкат! Відсотків десять. А може і двадцять. Кіно може такі сюжети підкинути, від екрану не відірватись.

Наступного разу, вручення посвідчення кандидата в депутати Верховної Ради України (від будь якої політичної сили), треба робити ВИКЛЮЧНО після отримання довідки від психіатра. А бажано від двох незалежних фахівців. Що кажете? «Від трьох!». Добре, нехай буде від трьох…А тепер головне! Депутат Верховної Ради у липні 2023 року, на повному серйозі питає… «Для чого тоді (мова про онкохворого Юрія Луценка), йти в ЗСУ? Для навантаження на підрозділ, державу (видали форму, грошове забезпечення і т.д.)?…Юрій Луценко прийшов в 206 батальйон територіальної оборони 24 лютого 2022 року, себто в перший день повномасштабного вторгнення. (Ну може наступного дня). А разом з ним, йшли сотні інших людей. Підготовлених до війни і тих, хто не відрізняв автомат від праски. Йшли люди як із гарним станом здоровʼя, так і ті, хто мав різні невтішні діагнози, зокрема онкологія. Люди йшли потоком! Йшли захищати свій дім, місто, країну! Благали дати їм зброю! Коли квартальні клоуни придумували собі відмазки про снайперів, а поважні льодчики-розвідники ховались за шторою на Банковій, Юрій Луценко вже стояв на блокпості в районі «Лавіни-Молл»! Зі своєю онкологією в обнімку! Бо тоді, коли деякі драпали в бік кордону, Xтось! Мусив! Це!Робити!Луценко зробив! Далі більше. Про «навантаження та видали форму». Так ось… Не видали тоді! Ні форму, ні взути, ні засоби індивідуального захисту (бронежилет, шолом). І аптечки та засоби звʼязку теж не видали! А що видали їм? Та ви і без мене це знаєте - одне велике… НІ-ХУ-Я. Дивно, як так, якщо вони ж готувались? Це вам будь яка Марʼяна розповість. Але факт залишається фактом. Форма, взуття, засоби звʼязку, шоломи, бронежилети, спальні мішки, транспорт… це все в тербатах було, або своє, або волонтерське. Зброя лише була від держави. І то не вся! Пізніш да! Почали видавати форму та гроші вже платити! Але скільки ж воїнів вже на той час віддали своє життя в бронежилетах з ресор, шоломах «друзі подарили», формі «залишилась з АТО», та з рацією «радіо няня». Вони не вимагали спочатку забезпечити, а вже потім підемо в бой. Вони взяли зброю і зробили крок вперед! Головний… найважливіший крок в своєму житті. Добре, що вже не почують це напроч дурнувате, «Для чого тоді йти в ЗСУ»?p.s. Готувались вони! Угу… Знати би до чого, готувались, коли перед військовими восени 2021 року зненацька зʼявились борги по виплатах, а потім деякі депутати радісно блокували підвищення військового бюджету!

#операція_бусік Тут така справа шановні! В друзях та підписниках у мене багато військових. З різних підрозділів. Ті, хто зараз знаходяться на півдні, півночі, сході і навіть заході України. Ті, хто сьогодні під Оріховом, а вже завтра десь вже за Херсоном. Ті хто сидять в штабах і шаряться там, де вовки срати бояться. Так ось… Мені стало цікаво! Дуже цікаво. В телеграм каналах деяких начебто проукраїнських блогерів, (ну вони ж із паспортом України, значить проукраїнські), ледве не через допис відео з тим, як кляті працівники військкоматів, пакують звичайних чоловіків в мікроавтобуси і кудись вивозять. Таки часи настали, що вийти на вулицю не можливо. Тільки зібрався латешечки сьорбнути, як одразу біля тебе гальмує бусік. Люди в камуфляжі вискакують, по нирках «нннннанахуй», по спиняке «єєєєблись», в салон закинули і кудись повезли. Все! Напився лате на безлактозному молоці з круасаном. Ну тіпа така примусова мобілізація крепостных. Це вони так себе називають, «крепостные», бо не можуть здриснути з країни, а дуже цього хочеться. Але то таке, крепостным виднее…Ну добре. Бусікі гоняють, людей пачками пакують (відео же є) і потім… А ось що потім? Питання до вас друзі військові. У кого друзі в підрозділі є ті, кого схопили і в одних тапках в армію відправили? Скільки таких у відсотках від загальної кількості особового складу? Бо мусить бути якнайменше половина. (Серйозні та поважні блогери брехати же не будуть)! І до речі, як служать ці хлопці? Відповім одразу за себе. Мені таких чомусь не видали. У взводі є один боєць, якому спокійно вручили повістку на зупинці автобусу. Все! Серед особового складу роти, теж не чув про таких…

«А ось на кой ляд вам у війську потрібні невмотивовані солдати? Який з них сенс? Залишьте їх в спокої», ну і так далі. Дуже часто в коментарях стикаєшся із такими потужними аргументами які направлені… тут уж вам вирішувати, в якому напрямку працюють такі кгм… аргументи. Так ось. Мені стало цікаво, а яка потрібна додаткова мотивація? Ну я розумію, коли в радянські часи треба було якось пояснити, себто мотивувати пересічного хлопця з Тернополя, або Вільнюса, їхати та віддавати так званий інтернаціональний борг в далекий Афганістан. Хоча, тоді була «генеральная линия партии» яка пояснювала одразу все та усім. Хтось потім шукав для себе мотивацію, щоби знов піти до військкомату, отримати блакитний берет і відправиться в складі контингенту ООН в колишню Югославію чи Ліберію. Памʼятаю, мені теж приспичило в середині 90-х рванути в Югославію. Величезна (на той час) зарплатня в п’ятьсот баксів, посвідчення учасника бойових дій та блакитний берет. Мотивація? Ще і яка! Отже, відповідне полумʼя в одному місці горіло дуже потужно. Але, коли я поділився із дружиною своїми геніальними планами, «завтра біжу до військомату, бо як раз потрібні фахівці за моїм ВОС», мені швидко та в усіх подробицях розповіли, як виглядає дуля. Тут зрозуміло. Якись воєнні двіжухі, хрен знає де! Треба знайти для себе відповідь на питання, «Навіщо?». А тут війна у тебе вдома. Ось вона, скрізь. Так близько, що ближче не буває. Котиться по країні вогненним шаром. Сотні тисяч чоловіків та жінок, бʼються за… До речі! А за що дійсно вони бʼються? Яка у них така таємна мотивація, що деяким геть невідома і що взагалі дивно, незрозуміла?