Висновку про наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності критеріям доброчесності та професійної етики ВККС дійшла з огляду на виявлені розбіжності щодо вартості квартири та свідоме невідображення її дійсної вартості у поданих деклараціях; надання непереконливих пояснень щодо джерел походження коштів, які були зазначені як подарунок, та невідповідність рівня життя задекларованим доходам. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130644079 від 11.09.2025 у справі № 990/111/24 визнала, що з огляду на вимогу доброчесності від особи, яка прагне зайняти посаду судді, очікується уважність щодо розкриття інформації про себе під час участі у відповідному конкурсі, а також чітка, логічна та послідовна позиція в дотриманні правових норм при заповненні документів, які передбачені процедурою конкурсу. Водночас позивач з покликанням на об`єктивні обставини та докази, які б їх підтверджували, не зміг надати достатньо аргументованих пояснень, які б спростовували встановлені Комісією факти, покладені в основу висновку про відмову в наданні рекомендації про його призначення на посаду судді. Відповідно висновок ВККС про наявність обґрунтованого сумніву у відповідності критеріям доброчесності та професійної етики не видається свавільним чи необґрунтованим і не виходить за межі виключної дискреції Комісії оцінювати кандидатів.
ВККС у своєму рішенні виходила з зафіксованих на відеозаписах обставин, що в приміщенні суду прокурор намагався вручити обвинувальний акт адвокату, в той час як останній хотів пройти до кабінету судді, розміщеного в кінці цього коридору. Прокурор перегородив адвокату прохід, ставши перед ним із паперами в протягнутих руках. Адвокат відмахнувся від прокурора, який від поштовху відійшов декілька кроків назад, потім правою рукою схопив його за куртку в районі лівого плеча та, тримаючи його таким чином, продовжив рух коридором, йдучи швидко в напрямку кабінету судді. Під час цієї штовханини адвокат спіткнувся та впав на лавку, не випускаючи куртку прокурора, швидко встав та пішов далі. Біля дверей кабінету прокурор собою перекрив вхідні двері, тому адвокат різким рухом відштовхнув прокурора до протилежної стіни і зайшов до кабінету судді. З огляду на вказані вимоги щодо поведінки адвоката Комісія дійшла висновку про невідповідність дій позивача вимогам адвокатської етики у відносинах з іншими учасниками судового провадження, оскільки адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130644078 від 11.09.2025 у справі № 990/147/24 погодилась з висновком суду першої інстанції та Комісії про те, що подія, зафіксована на відео, свідчить про нестриманість та некоректність поведінки кандидата у ситуації, що склалась у коридорі суду, оскільки адвокат не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству. ВККС також зауважила, що позивач, перебуваючи на військовій службі (призваний на військову службу у березні 2022 року), продовжував здійснювати адвокатську діяльність. ВПВС врахувала, що Комісія звернула увагу і на рішення НААУ (Ради адвокатів України від 02.08.2022 № 60) та роз`яснення НАЗК, у яких зазначено, що в період воєнного стану не вважатиметься порушенням вимог щодо несумісності проходження військової або альтернативної (невійськової) служби адвокатами, які не подали заяву про зупинення адвокатської діяльності, у зв`язку із чим рекомендовано радам адвокатів регіонів не застосовувати таку підставу для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності. Утім, такі рекомендації надано саме КДКА, які при розгляді дисциплінарних скарг повинні враховувати наявність об`єктивних причин несвоєчасного виконання адвокатами вимог щодо неумсності. Водночас це не звільняє адвокатів від виконання імперативних приписів статті 7 Закону № 5076-VI щодо зупинення адвокатської діяльності у зв`язку з виникненням обставин несумісності, понад те - не дають права на фактичне здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. В силу цієї норми були визнані неспроможними і доводи апелянта про здійснення ним адвокатської діяльності (захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту) у позаслужбовий час. Відповідні обставини характеризують кандидата на посаду судді місцевого суду як особу, яка може свідомо допускати нехтування встановленими правилами, що є несумісним зі статусом судді.
У постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 ВПВС зосередилася на питанні поділу рухомого майна (автомобіля) між подружжям, яким фактично користується один із подружжя, у зв`язку із чим висновувала, що платоспроможність (чи бажання) відповідача не має значення для вирішення спору, у якому про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ та отримання відповідної компенсації на свою користь просить позивач. Правові аспекти поділу квартири (або іншої житлової нерухомості) між співвласниками, які не мають достатньо коштів на придбання один в одного частки у праві спільної власності на це майно, у тому числі в контексті пропорційності втручання в право особи на житло, ВПВС у вказаній постанові не висвітлювала. Водночас було відступлено від висновків, сформульованих ВСУ у постанові від 13.01.2016 у справі № 6-2925цс15, предметом спору в якій була квартира, що на праві спільної часткової власності належала трьом співвласникам. У зв`язку з викладеним висновки ВПВС застосовуються судами у спорах між співвласниками щодо будь-яких неподільних речей, у тому числі нерухомого майна, яке є єдиним житлом одного і більше співвласників. Задля можливої конкретизації висновків, сформульованих у постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, при їх застосуванні у спорах щодо припинення права власності та виплати грошової компенсації за частку в нерухомому майні, яке має статус житла в розумінні Конвенції, ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130552486 про прийняття до розгляду справи № 466/2128/23.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130552487 від 10.09.2025 у справі № 367/252/24 дійшла висновку, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. У сцій праві виконавець пред`явив позов, зокрема, про визнання правочинів недійсними та визначення частки боржника в спільному майні. Підставою для визнання шлюбного договору та договору дарування недійсними виконавець визначив те, що такі договори укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу у виконавчому провадженні) з метою запобігання звернення стягнення на майно в межах виконання судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів, тобто є фраудаторними. Водночас позов виконавець пред`явив в інтересах боржника, незважаючи на те, що підставою позову визначено порушення цим же боржником засад добросовісності та, фактично, вчинення ним протиправних дій, спрямованих на приховання майна в процедурі виконавчого провадження. Тобто склалася процесуальна ситуація, за якої особою, в інтересах якої діє виконавець, зазначено боржника, інтереси якого є протилежними намірам виконавця, який звертається із таким позовом, оскільки інтереси боржника навіть наближено не полягають у визнанні укладених ним правочинів недійсними. Відповідно пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі п. 4 ч. 4 ст. 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 257 ЦПК України.
Вирішуючи спір про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, суд насамперед повинен установити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Вирішення цього питання передує з`ясуванню, чи мало місце порушення, невизнання або оспорювання такого права чи інтересу, зокрема, внаслідок стверджуваних у позові порушень, допущених під час розгляду відповідної скарги та/або ухвалення наказу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409883 від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22 зауважила, що спір у цій справі виник щодо речових прав на земельні ділянки, а сторонами цього спору є, з одного боку, товариства, які посилаються на безпідставне скасування наказом Мінюсту належних їм прав оренди та суборенди земельних ділянок, а з іншого - товариство, яке ініціювало вказане скасування, оскільки вважає, що право суборенди спірної землі належить йому (саме до цієї особи мають бути звернуті матеріально-правові вимоги позивачів). Натомість Мін`юст не може бути єдиним відповідачем у цьому випадку незалежно від доводів та підстав позову, оскільки з ним у позивачів відсутній спір про речові права на земельні ділянки. Якщо суд дійшов висновку, що речове право позивача було порушене та підлягає поновленню зі скасуванням рішення Мін`юсту, посадова особа Мін`юсту на підставі судового рішення повинна повернути таке право позивача у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації на користь позивача змін чи набуття зазначеного речового права. Разом з цим ВПВС наголосила, що судове рішення є підставою для державної реєстрації відповідного речового права за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою. У подібних спорах вжиття заходів забезпечення позову може не допустити подальший перехід речових прав, тим самим забезпечивши позивачу ефективну можливість захистити свої права без необхідності повторного звернення до суду ВПВС відступила від висновків КГС ВС про те, що позовна вимога про оскарження наказу Мін`юсту в разі її задоволення не приводить до повного захисту прав позивача, а судове рішення про визнання незаконним чи про скасування такого наказу само собою не може бути підставою для державної реєстрації речових прав, оскільки з урахуванням конкретних обставин справи таку вимогу можна інтерпретувати як спрямовану на введення позивача у володіння шляхом державної реєстрації відповідного речового права на підставі судового рішення. Відтак зазначена вимога не має щоразу розцінюватись судами як неналежний спосіб захисту з відмовою в її задоволенні виключно з формальних міркувань.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130456948 від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20 вказала на необхідність розмежування поняття «право вимоги», «цесія» та «договір про відступлення права вимоги», нагадавши власний висновок, сформульований у п. 73 постанови від 08.08.2023 у справі № 910/19199/21, про те, що відступленням права вимоги (цесією) є сам факт заміни особи в зобов`язанні. Цесія є не окремим самостійним договором, а правовим наслідком укладення договору про відступлення права вимоги. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Договір відступлення права вимоги кредитор може укласти і після ухвалення судового рішення, що має наслідком заміну сторони у матеріальних правовідносинах. Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин, тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. Відповідно суд повинен надати оцінку саме наявності у кредитора права вимоги та його чинності (неприпинення) на момент подання заяви про заміну стягувача у виконавчому листі. Зокрема, суд має з`ясувати, чи не настали визначені законом чи договором підстави для припинення зобов`язання (наприклад, його належне виконання), що матиме наслідком відсутність у первісного кредитора права вимоги до боржника. На відміну від перевірки дійсності та чинності самої вимоги, оцінка договору відступлення прав вимоги на предмет суперечності приписам законодавства під час вирішення судом заяви про заміну сторони виконавчого провадження (стягувача у виконавчому листі, сторони у справі) є обмеженою та має узгоджуватися з презумпцією правомірності правочину, закріпленою в ст. 204 ЦК України. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована на підставі рішення суду, яке набрало законної сили (правочин визнаний недійсним), або - коли недійсність правочину прямо визначена імперативним приписом закону (у разі його нікчемності). Під час розгляду заяви про заміну стягувача у виконавчому листі (сторони виконавчого провадження, сторони у справі) суд не може виходити за межі вирішуваного процесуального питання та констатувати (встановлювати) недійсність договору відступлення прав вимоги, який не є нікчемним (недійсним згідно з приписом закону) або не визнаний судом недійсним за наслідками вирішення відповідного спору. Проте, суд повинен дослідити, чи не встановлено законом або договором заборони на відступлення права вимоги у конкретних правовідносинах. Тому суд має перевірити дотримання сторонами умов договору відступлення права вимоги, а також дослідити, чи має стягувач (його правонаступник) реальну можливість звернути виконавчий документ до виконання з огляду на встановлені законом строки пред`явлення виконавчих листів до виконання.
Позивачка наполягала, що правочин має ознаки позики, які закріплені у статті 1046 ЦК України, і саме таким чином він був відображений чоловіком у декларації. Водночас у спірному рішенні ВККС відсутні будь-які посилання на обставини, які дають підстави для твердження або навіть обґрунтованого припущення, що вказаний правочин було вчинено без наміру створення правових наслідків, які випливають з договору позики. Не висловила Комісія і зауважень щодо походження коштів, за рахунок яких чоловік міг надати відповідну позику. Недостатньо чітким у контексті з`ясованих щодо цього питання обставин є і змістовне навантаження висновку про створення певних юридично значимих дій з метою вчинення фіктивного правочину у майбутньому. З рішення незрозуміло, про які саме дії йдеться. З огляду на викладене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409881 від 04.09.2025 у справі № 990/221/24 зауважила, що висновок ВККС щодо сумнівних особистих цінностей позивачки як кандидата на посаду судді не можна вважати обґрунтованим. Посилання у спірному рішенні на те, що позивачка не вжила всіх можливих заходів для підтримання належного фахового рівня, є необґрунтованим, оскільки незрозуміло, які саме заходи та з якою періодичністю, на переконання Комісії, позивачка зобов`язана була вживати. Не наведено й обґрунтування сумніву Комісії у професійних здібностях позивачки, її знаннях і навичках. Отже, ВККС не довела, що зазначені нею у Спірному рішенні обставини впливають на здатність позивачки здійснювати правосуддя чесно та неупереджено, а її висновки ґрунтуються виключно на припущеннях.
Відмовляючи у поновленні строку звернення до суду, суд першої інстанції зазначив, що позивачка дізналася про її звільнення з посади того ж дня, коли ВРУ ухвалила відповідну постанову, тобто 03.06.2010, проте до суду з позовом про визнання цього акта протиправним та нечинним звернулася лише у квітні 2025 року. В апеляційній скарзі позивачка доводила те, що вона не могла своєчасно звернутися до суду з позовною заявою, оскільки на час звільнення її з посади у 2010 році відносно неї тривало досудове розслідування, а постанову про закриття кримінального провадження вона отримала лише у листопаді 2024 року. Відповідно з цього моменту вона фактично дізналася про порушення своїх прав, свобод та інтересів, адже саме із цього часу стали очевидними протиправність та нечинність постанови ВРУ. З огляду на вимоги Закону № 266/94-ВР у суду були всі підстави поновити пропущений нею строк звернення до суду, зважаючи на триваючу невизначеність з боку прокуратури та територіального управління ДБР з її статусом у кримінальному провадженні з 2005 року до його закриття у 2022 році та отримання постанови у 2024 році. На думку позивачки ці причини були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від її волевиявлення та пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами та труднощами з вини держави. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409880 від 04.09.2025 у справі № 990/130/25 дійшла висновку, що обставини, на які посилається позивачка на обґрунтування недотримання нею строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409882 від 04.09.2025 у справі № 9901/374/21 визнала, що Президент України допустив бездіяльність, яка полягає у тому, що він не розглянув подання ВРП про призначення на посаду судді у строк більше ніж 30 днів з дня внесення подання. Адже, виконавши всі покладені на неї обов`язки під час проходження процедур для зайняття посади судді, позивачка мала законне очікування щодо своєчасного видання Президентом України відповідного указу, проте через триваючу бездіяльність відповідача змушена більш як чотири роки перебувати у невизначеному стані в очікуванні вирішення питання професійної кар`єри. Ураховуючи конституційно визначений обов`язок участі Президента України у формуванні судової влади, а також суспільне значення належного формування цієї влади, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 9 КАС України ВПВС вважає, що суд першої інстанції правильно визначив спосіб захисту прав позивачки шляхом зобов`язання Президента України відповідно до статті 80 Закону № 1402-VIII розглянути подання ВРП. Були визнані непереконливими доводи апеляційної скарги, що призначення позивачки суддею Окружного адміністративного суду міста Києва суперечитиме Закону № 2825-IX та статтям 52, 80 Закону № 1402-VIII. Адже, процедура ліквідації зазначеного суду триває, а судді, які перебувають у його штаті, мають право бути без конкурсу переведеними до іншого суду. Відповідно таким правом у разі видання відповідного указу Президентом України буде наділена і позивачка.
В ухвалі про передачу справи колегія суддів КГС ВС звернула увагу, що як п. 18 ч. 1 ст. 255 ГПК України, так і п. 19 ч. 1 ст. 353 ЦПК України передбачають, що окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції щодо внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення. Також п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК України, як і п. 3 ч. 1 ст. 389 ЦПК України передбачають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду апеляційної інстанції про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення. Разом з цим, відсутня стала судова практика ВС щодо можливості оскарження ухвал про внесення виправлень чи відмову у їх внесенні касаційними судами. В одних випадках вказувалось про можливість оскарження окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції лише про відмову у внесенні виправлень в ухвалі, оскільки така ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі та може бути оскаржена разом із судовим рішенням, в інших стверджувалось про наявність права на оскарження. Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми, ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130378263 про прийняття справи № 916/992/25 до свого розгляду.
TGLIST.COM.UA
