Колегія суддів КЦС у складі ВС не погодилася з висновком колегії суддів КАС у складі ВС, викладеним у постанові від 08.09.2022 у справі № 802/921/18-а, щодо застосування правил ст. 74 Закону № 1404-VIII у поєднанні з пунктами 1, 2 розділу XII Інструкції та вважає за потрібне відступити від нього й виснувати таке: «Тлумачення статті 74 Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що: контроль за виконанням судових рішень здійснюється виключно в порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби; позасудовий контроль за виконанням судових рішень (начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня) здійснюється лише при перевірці рішення, дії або бездіяльності державного виконавця; підставою позасудового контролю за виконанням судових рішень може бути лише скарга стягувача та іншого учасника виконавчого провадження (крім боржника); така скарга має бути подана у строк, встановлений ч. 5 ст. 74 Закону № 1404-VIII, оскільки поновлення цього строку в порядку позасудового контролю за виконанням судових рішень державним виконавцем цей Закон не передбачає; пункт 2 розділу XII Інструкції в частині повноважень посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо проведення перевірки законності виконавчого провадження за дорученням керівника вищого органу державної виконавчої служби та з власної ініціативи не відповідає ст. 74 Закону № 1404-VIII, а тому не підлягає застосуванню». Оскільки принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, що зумовлює необхідність забезпечення єдності судової практики, ВПВС 10.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232825 про прийняття справи № 127/6664/14-ц до свого розгляду.
Стосовно правового висновку КАС, зробленого у постанові від 29.11.2024 у справі № 120/359/24, щодо застосування положень статей 122 та 123 КАС у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов`язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов`язку із захисту суверенітету і незалежності держави, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232813 від 11.09.2025 у справі № 990/98/25 зазначила таке. У вказаній постанові касаційний суд зазначив, що проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:1) обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду;2) виконання обов`язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори;3) фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду;4) повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку;5) обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку. З наведенного можна зробити висновок, що лише факт проходження військової служби особою, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, не є самостійною та достатньою підставою для поновлення строку звернення до суду. Оскільки доводи апеляційної скарги, зокрема, щодо обмеження доступу до правової допомоги, не спростовували правильності висновків суду першої інстанції про неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, ВПВС констатувала відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
ВККС, обґрунтовуючи припинення доступу до декларацій родинних зв`язків та доброчесності, зазначила, що під час дії воєнного стану судді, члени їхніх сімей та близькі особи систематично залучаються до захисту територіальної цілісності та незалежності України. В умовах військової агресії російської федерації проти України розголошення інформації щодо суддів, членів їхніх сімей та близьких осіб може становити загрозу національній безпеці, територіальній цілісності, життю, здоров`ю та безпеці суддів і їхніх родичів, а також провокувати вчинення правопорушень щодо них, зокрема кримінальних. Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні під час воєнного стану в Україні. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130097558 від 17.07.2025 у справі № 990/406/24 погодилась з висновками суду першої інстанції, що наведені Комісією аргументи про необхідність тимчасового обмеження доступу до декларацій родинних зв`язків та доброчесності суддів загалом узгоджуються з «трискладовим тестом», передбаченим ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI. Було зауважено, що позивачка зверталася до ВККС зі скаргами, а не запитами на отримання публічної інформації. Натомість формою реалізації права на доступ до публічної інформації за Законом № 2939-VI є саме запит на інформацію (стаття 19 Закону № 2939-VI).
ВККС вважала безальтернативним обов`язок кандидата на посаду судді зазначати інформацію про вартість нерухомого майна та грошових зобов`язань члена її сім`ї. Тобто Комісія оцінила незазначення у деклараціях таких відомостей як помилку (недбалість), але водночас в об`єктивно можливому обсязі не аргументувала, яким чином за описаної ситуації, коли чоловік позивачки скористався своїм правом не повідомляти їй інформацію про його доходи, витрати і грошові зобов`язання, поведінка позивачки чи її ставлення до заповнення цих відомостей, принаймні зі змісту її пояснень, відрізняються від добросовісного виконання свого обов`язку. Водночас ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130087221 від 04.09.2025 у справі № 990/123/24 не знайшла підстав дійти висновку, що законодавство, яке врегульовує відносини у процедурі добору на посаду судді місцевого суду, у питанні переліку критеріїв доброчесності, якими має керуватися ВККС, передбачає безальтернативний обов`язок кандидата на посаду судді при заповненні декларації зазначати абсолютно усю інформацію, яка стосується членів його сім`ї, незалежно від того, чи надали такі відповідну інформацію декларанту та чи мав він можливість отримати цю інформацію з відкритих джерел. Декларант не мусить нести особисту відповідальність за дії інших осіб, зокрема і членів своєї сім`ї, про які він не був обізнаним та не мав змоги дізнатися, навіть вчинивши дії, спрямовані на отримання інформації про члена своєї сім`ї, яка підлягає декларуванню. Зважаючи на це ВПВС дійшла висновку, що спірне рішення ВККС не містить належного мотивування того, що помилки, яких припустилася позивачка при заповненні декларацій, мають характер не добросовісної (неусвідомленої) помилки, а саме її недбалого ставлення до обов`язку щодо подання відповідної декларації, або що позивачка мала намір приховати інформацію про отримані від її батьків подарунки та про майнові права її чоловіка.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130048371 від 04.09.2025 у справі № 560/8027/25 вкотре зауважила, що чинним законодавством не передбачено можливості оскаржити рішення Дисциплінарної палати ВРП (дисциплінарного органу в системі правосуддя) про відмову у відкритті дисциплінарної справи, зокрема, до суду. Разом із цим Велика Палата звернула увагу на те, що позивач хоч і має право подати скаргу на дії судді й ініціювати в такий спосіб дисциплінарне провадження, але не є безпосереднім учасником правовідносин, які виникають у зв`язку з вирішенням питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Оцінювати дії судді під час виконання посадових обов`язків має право лише ВРП, рішення якої щодо притягнення чи відмови у притягненні судді до дисциплінарної відповідальності створюють юридичні наслідки для такого судді, але не для особи-скаржника. Тому правом на оскарження дій / рішень ВРП, її органів, що здійснюють дисциплінарне провадження, наділені лише суб`єкти цього провадження в порядку, передбаченому законом. Громадяни, які не є суб`єктами дисциплінарного провадження щодо суддів, не мають права оскаржувати дії та рішення ВРП за результатами такого провадження.
ЄСПЛ рішенням від 12.12.2024 у справі «Сапіташ та інші проти України» констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яке полягає у непропорційному стягненні у справі щодо порушення митних правил - конфіскації незадекларованої готівки додатково до накладення штрафу. Суд наголосив, що встановлення вказаного порушення не означає, що заявники не мали нести жодної відповідальності за порушення, яке вони вчинили, не задекларувавши готівку. Разом з цим у справі «Сапіташ та інші проти України» ЄСПЛ не виявив порушень прав і свобод, гарантованих статтями 6 або 13 Конвенції. Скарги заявників щодо несправедливості судових проваджень у справах про порушення митних правил, були визнані ЄСПЛ неприйнятними відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції. У заяві не було жодних вимог щодо справедливої сатисфакції, хоча заявнику було запропоновано це зробити. Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що відсутні підстави присуджувати суму сатисфакції у зв`язку з цим. Водночас ЄСПЛ указав, що встановлене судом порушення само собою становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, зазнаної заявниками. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130012537 від 27.08.2025 у справі № 163/1065/15-п зауважила, що обставини вказаної вище справи відрізняються від справ, в яких конфіскація стосувалася активів, отриманих внаслідок вчинення кримінального правопорушення, які вважалися отриманими незаконним шляхом або призначеними для використання у незаконній діяльності («Ісмаїлов проти Росії», «Гріфхорст проти Франції»). В даному випадку єдиною протиправною (хоча й не кримінально караною) дією заявника було недекларування у встановленій формі суми переміщуваної валюти під час проходження спрощеної процедури митного контролю «зеленим коридором», що суперечило вимогам МК та постанови Правління НБУ. Це свідчить не стільки про намір приховати кошти, скільки про недотримання встановленої процедури декларування при проходженні спрощеного митного контролю, що не підпадало під кримінальну відповідальність, проте кваліфікувалося як адміністративне правопорушення відповідно до чинного на той момент митного законодавства. Відповідно стягнення у вигляді конфіскації не було направлено на відшкодування матеріальної шкоди, оскільки держава не зазнала жодних втрат внаслідок недекларування заявником коштів, а конфіскація грошових коштів була стримуючою та каральною за своїм призначенням. За цих обставин конфіскація незадекларованих коштів, на думку Великої Палати, поклала індивідуальний і надмірний тягар на заявника та була непропорційною вчиненому правопорушенню. З огляду на викладене ВПВС дійшла висновку, що постанову районного суду та постанову Апеляційного суду необхідно змінити, виключивши з вказаного судового рішення призначене адміністративне стягнення у виді конфіскації в дохід держави вилученої іноземної валюти за статтею 471 МК.
Виходячи з судової практики ВПВС витребування майна з незаконного володіння іншої особи є ефективним способом захисту права особи, яка була наділена правомочністю власника та, в силу не залежних від неї обставин, позбавлена такого правового статусу. Водночас об`єднана палата КЦС у складі ВС вказала про необхідність правового аналізу ефективності та належності обраного позивачем способу захисту його прав як забудовника (замовника будівництва) -вимогу про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірного майна (ресцисорний позов). Позивач стверджував, що внаслідок укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу порушено його права як замовника будівництва на здачу об`єкта будівництва в експлуатацію та оформлення права власності на новостворене нерухоме майно. Проте висновок про належність обраного способу захисту залежить від визначення правового статусу замовника, забудовника та інвестора будівництва, оскільки кожен із цих суб`єктів має власний обсяг прав і обов`язків, закріплених у законодавстві (зокрема й прав на об`єкт нерухомості, який є предметом судового спору), а від їх статусу залежить коло можливих позовних вимог (способів захисту) та обґрунтування підстав позову. У чинному законодавстві України визначення поняття «забудовник» відсутнє. Попри це, термін «забудовник» використовується у ЗУ № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», а ЗУ № 525-V «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» використовує термін «інвестор-забудовник». Згідно зі ст. 876 ЦК України власником об`єкта будівництва є замовник, якщо інше не передбачено законом або договором. Замовником може бути як особа, що здійснює будівництво, так і інвестор. Закон не забороняє поєднання статусів замовника, забудовника та інвестора в одній особі. Отже, без чіткого визначення правового статусу та правовстановлюючих обставин вибір способу захисту може бути неправильним або неефективним, що призведе до відмови у задоволенні позову або до неможливості реального відновлення порушених прав. Погоджуючись з необхідністю формування єдиної правозастосовчої практики щодо визначення належних та ефективних способів захисту прав замовника будівництва, ВПВС 27.08.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/129854760 про прийняття справи № 727/6125/23 до свого розгляду.
Приписи ст. 266 КУпАП, якщо їх застосовувати без системного зв`язку з наведеними вище приписами Порядку № 1103 й Інструкції № 1452/735, а також не враховувати мету адміністративної відповідальності за статтею 130 КУпАП і процедур, встановлених задля фіксації відповідних правопорушень, справді можуть допускати таке буквальне тлумачення, за якого огляд водія із використанням спеціальних технічних засобів на місці зупинки транспортного засобу поліцейський проводить у випадку кожного виду сп`яніння, а не тільки алкогольного. Проте згідно із ч. 6 ст. 266 КУпАП направлення особи для огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують її увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду здійснюються в порядку, визначеному КМУ. Приписи розділу II Інструкції № 1452/735 щодо огляду на стан сп`яніння за допомогою спеціальних технічних засобів на місці зупинки транспортного засобу застосовуються лише до процедури проведення огляду на стан алкогольного сп`яніння, а до процедури проведення огляду на стан наркотичного сп`яніння незастосовні. До таких висновків дійшла ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129853878 від 10.07.2025 у справі № 990SCGC/9/25, зауваживши, що визначені у ст. 283 КУпАП вимоги до змісту постанови у справі про адміністративне правопорушення не звільняють суд від обов`язку дати відповіді на питання, наведені у ст. 280 КУпАП, і належно мотивувати постанови, щоби не виникало підстав для сумнівів у тому, що всі обставини та докази суд оцінив у сукупності. Водночас суддя при винесенні постанови про закриття провадження у справі в частині притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення не навів мотивів неприйняття доданих до протоколу про адміністративне правопорушення доказів, а також своєї позиції щодо обов`язку працівників патрульної поліції пропонувати водію, у якого виявлено ознаки наркотичного сп`яніння, пройти огляд з використанням спеціальних технічних засобів на місці зупинки транспортного засобу, що, за висновком судді, свідчить про недотримання встановленого працівниками поліції порядку огляду водія на стан наркотичного сп`яніння. Отже, ВРП у спірному рішенні правильно виснувала про обґрунтованість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, застосувавши до нього найм`якіше дисциплінарне стягнення у вигляді попередження.
Керуючись ст. 1 Протоколу № 16 до Конвенції, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876517 від 25.06.2025 у справі № 607/15144/20 вважає за неодмінне звернутися до ЄСПЛ з приводу надання консультативного висновку стосовно застосування статей 6 (право на доступ до суду), 8 (право на повагу до житла), 9 (автономія релігійних організацій) Конвенції під час розгляду питань: чи є приміщення культових споруд - монастирів (келії) житлом у розумінні статті 8 Конвенції, чи поширюється юрисдикція національного суду на спори щодо права колишньої монахині на користування приміщеннями монастиря, яке виникло на підставі усного договору з монастирем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря, а припинено внаслідок залишення монахинею спірного приміщення через конфлікт та розбіжності у поглядах з очільниками релігійної організації. З метою дотримання розумних строків розгляду справи ВПВС дійшла переконання про наявність підстав для зупинення провадження у справі до моменту отримання відповіді ЄСПЛ на звернення щодо надання консультативного висновку.
Колегія суддів КЦС у складі ВС вважає, що висновок у справі № 520/8065/19 про те, що оскільки НАН України наділена повноваженнями щодо управління об`єктами державної власності, що належать до сфери її управління, тобто на основі законодавства здійснює управлінські функції, то прокурор має повноваження на представництво інтересів держави в особі НАН України, що відповідає приписам ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», - не може бути універсальним для визначення того, чи НАН України та галузеві академії наук є тими органами, які наділені повноваженнями представляти інтереси держави, оскільки слід враховувати об`єкт спірних правовідносин, його правовий режим, норми, які встановлюють особливості розпорядження ним, та суб`єкт, який має право здійснювати не лише користування, володіння та управління таким об`єктом, а й владні повноваження щодо розпорядження ним. З метою формування єдиної судової практики, яка є складовою вимогою принципу правової визначеності, ВПВС 25.06.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876513 про прийняття справи № 344/12305/18 до свого розгляду.
TGLIST.COM.UA
