ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130552487 від 10.09.2025 у справі № 367/252/24 дійшла висновку, що виконавець має право звернутися до суду з позовом щодо оспорення фраудаторного правочину саме в інтересах стягувача у виконавчому провадженні. У сцій праві виконавець пред`явив позов, зокрема, про визнання правочинів недійсними та визначення частки боржника в спільному майні. Підставою для визнання шлюбного договору та договору дарування недійсними виконавець визначив те, що такі договори укладені боржником на шкоду кредитору (стягувачу у виконавчому провадженні) з метою запобігання звернення стягнення на майно в межах виконання судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів, тобто є фраудаторними. Водночас позов виконавець пред`явив в інтересах боржника, незважаючи на те, що підставою позову визначено порушення цим же боржником засад добросовісності та, фактично, вчинення ним протиправних дій, спрямованих на приховання майна в процедурі виконавчого провадження. Тобто склалася процесуальна ситуація, за якої особою, в інтересах якої діє виконавець, зазначено боржника, інтереси якого є протилежними намірам виконавця, який звертається із таким позовом, оскільки інтереси боржника навіть наближено не полягають у визнанні укладених ним правочинів недійсними. Відповідно пред`явлення виконавцем позову в інтересах боржника має наслідком або повернення позовної заяви заявникові на підставі п. 4 ч. 4 ст. 185 ЦПК України, або (якщо провадження вже відкрите) залишення її без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 257 ЦПК України.
Вирішуючи спір про визнання протиправним та скасування наказу Мін`юсту, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав, суд насамперед повинен установити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Вирішення цього питання передує з`ясуванню, чи мало місце порушення, невизнання або оспорювання такого права чи інтересу, зокрема, внаслідок стверджуваних у позові порушень, допущених під час розгляду відповідної скарги та/або ухвалення наказу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409883 від 03.09.2025 у справі № 910/2546/22 зауважила, що спір у цій справі виник щодо речових прав на земельні ділянки, а сторонами цього спору є, з одного боку, товариства, які посилаються на безпідставне скасування наказом Мінюсту належних їм прав оренди та суборенди земельних ділянок, а з іншого - товариство, яке ініціювало вказане скасування, оскільки вважає, що право суборенди спірної землі належить йому (саме до цієї особи мають бути звернуті матеріально-правові вимоги позивачів). Натомість Мін`юст не може бути єдиним відповідачем у цьому випадку незалежно від доводів та підстав позову, оскільки з ним у позивачів відсутній спір про речові права на земельні ділянки. Якщо суд дійшов висновку, що речове право позивача було порушене та підлягає поновленню зі скасуванням рішення Мін`юсту, посадова особа Мін`юсту на підставі судового рішення повинна повернути таке право позивача у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації на користь позивача змін чи набуття зазначеного речового права. Разом з цим ВПВС наголосила, що судове рішення є підставою для державної реєстрації відповідного речового права за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою. У подібних спорах вжиття заходів забезпечення позову може не допустити подальший перехід речових прав, тим самим забезпечивши позивачу ефективну можливість захистити свої права без необхідності повторного звернення до суду ВПВС відступила від висновків КГС ВС про те, що позовна вимога про оскарження наказу Мін`юсту в разі її задоволення не приводить до повного захисту прав позивача, а судове рішення про визнання незаконним чи про скасування такого наказу само собою не може бути підставою для державної реєстрації речових прав, оскільки з урахуванням конкретних обставин справи таку вимогу можна інтерпретувати як спрямовану на введення позивача у володіння шляхом державної реєстрації відповідного речового права на підставі судового рішення. Відтак зазначена вимога не має щоразу розцінюватись судами як неналежний спосіб захисту з відмовою в її задоволенні виключно з формальних міркувань.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130456948 від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20 вказала на необхідність розмежування поняття «право вимоги», «цесія» та «договір про відступлення права вимоги», нагадавши власний висновок, сформульований у п. 73 постанови від 08.08.2023 у справі № 910/19199/21, про те, що відступленням права вимоги (цесією) є сам факт заміни особи в зобов`язанні. Цесія є не окремим самостійним договором, а правовим наслідком укладення договору про відступлення права вимоги. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Договір відступлення права вимоги кредитор може укласти і після ухвалення судового рішення, що має наслідком заміну сторони у матеріальних правовідносинах. Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин, тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача. Відповідно суд повинен надати оцінку саме наявності у кредитора права вимоги та його чинності (неприпинення) на момент подання заяви про заміну стягувача у виконавчому листі. Зокрема, суд має з`ясувати, чи не настали визначені законом чи договором підстави для припинення зобов`язання (наприклад, його належне виконання), що матиме наслідком відсутність у первісного кредитора права вимоги до боржника. На відміну від перевірки дійсності та чинності самої вимоги, оцінка договору відступлення прав вимоги на предмет суперечності приписам законодавства під час вирішення судом заяви про заміну сторони виконавчого провадження (стягувача у виконавчому листі, сторони у справі) є обмеженою та має узгоджуватися з презумпцією правомірності правочину, закріпленою в ст. 204 ЦК України. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована на підставі рішення суду, яке набрало законної сили (правочин визнаний недійсним), або - коли недійсність правочину прямо визначена імперативним приписом закону (у разі його нікчемності). Під час розгляду заяви про заміну стягувача у виконавчому листі (сторони виконавчого провадження, сторони у справі) суд не може виходити за межі вирішуваного процесуального питання та констатувати (встановлювати) недійсність договору відступлення прав вимоги, який не є нікчемним (недійсним згідно з приписом закону) або не визнаний судом недійсним за наслідками вирішення відповідного спору. Проте, суд повинен дослідити, чи не встановлено законом або договором заборони на відступлення права вимоги у конкретних правовідносинах. Тому суд має перевірити дотримання сторонами умов договору відступлення права вимоги, а також дослідити, чи має стягувач (його правонаступник) реальну можливість звернути виконавчий документ до виконання з огляду на встановлені законом строки пред`явлення виконавчих листів до виконання.
Позивачка наполягала, що правочин має ознаки позики, які закріплені у статті 1046 ЦК України, і саме таким чином він був відображений чоловіком у декларації. Водночас у спірному рішенні ВККС відсутні будь-які посилання на обставини, які дають підстави для твердження або навіть обґрунтованого припущення, що вказаний правочин було вчинено без наміру створення правових наслідків, які випливають з договору позики. Не висловила Комісія і зауважень щодо походження коштів, за рахунок яких чоловік міг надати відповідну позику. Недостатньо чітким у контексті з`ясованих щодо цього питання обставин є і змістовне навантаження висновку про створення певних юридично значимих дій з метою вчинення фіктивного правочину у майбутньому. З рішення незрозуміло, про які саме дії йдеться. З огляду на викладене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409881 від 04.09.2025 у справі № 990/221/24 зауважила, що висновок ВККС щодо сумнівних особистих цінностей позивачки як кандидата на посаду судді не можна вважати обґрунтованим. Посилання у спірному рішенні на те, що позивачка не вжила всіх можливих заходів для підтримання належного фахового рівня, є необґрунтованим, оскільки незрозуміло, які саме заходи та з якою періодичністю, на переконання Комісії, позивачка зобов`язана була вживати. Не наведено й обґрунтування сумніву Комісії у професійних здібностях позивачки, її знаннях і навичках. Отже, ВККС не довела, що зазначені нею у Спірному рішенні обставини впливають на здатність позивачки здійснювати правосуддя чесно та неупереджено, а її висновки ґрунтуються виключно на припущеннях.
Відмовляючи у поновленні строку звернення до суду, суд першої інстанції зазначив, що позивачка дізналася про її звільнення з посади того ж дня, коли ВРУ ухвалила відповідну постанову, тобто 03.06.2010, проте до суду з позовом про визнання цього акта протиправним та нечинним звернулася лише у квітні 2025 року. В апеляційній скарзі позивачка доводила те, що вона не могла своєчасно звернутися до суду з позовною заявою, оскільки на час звільнення її з посади у 2010 році відносно неї тривало досудове розслідування, а постанову про закриття кримінального провадження вона отримала лише у листопаді 2024 року. Відповідно з цього моменту вона фактично дізналася про порушення своїх прав, свобод та інтересів, адже саме із цього часу стали очевидними протиправність та нечинність постанови ВРУ. З огляду на вимоги Закону № 266/94-ВР у суду були всі підстави поновити пропущений нею строк звернення до суду, зважаючи на триваючу невизначеність з боку прокуратури та територіального управління ДБР з її статусом у кримінальному провадженні з 2005 року до його закриття у 2022 році та отримання постанови у 2024 році. На думку позивачки ці причини були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від її волевиявлення та пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами та труднощами з вини держави. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409880 від 04.09.2025 у справі № 990/130/25 дійшла висновку, що обставини, на які посилається позивачка на обґрунтування недотримання нею строків звернення до суду, не дають достатніх і переконливих підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду та його поновлення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130409882 від 04.09.2025 у справі № 9901/374/21 визнала, що Президент України допустив бездіяльність, яка полягає у тому, що він не розглянув подання ВРП про призначення на посаду судді у строк більше ніж 30 днів з дня внесення подання. Адже, виконавши всі покладені на неї обов`язки під час проходження процедур для зайняття посади судді, позивачка мала законне очікування щодо своєчасного видання Президентом України відповідного указу, проте через триваючу бездіяльність відповідача змушена більш як чотири роки перебувати у невизначеному стані в очікуванні вирішення питання професійної кар`єри. Ураховуючи конституційно визначений обов`язок участі Президента України у формуванні судової влади, а також суспільне значення належного формування цієї влади, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 9 КАС України ВПВС вважає, що суд першої інстанції правильно визначив спосіб захисту прав позивачки шляхом зобов`язання Президента України відповідно до статті 80 Закону № 1402-VIII розглянути подання ВРП. Були визнані непереконливими доводи апеляційної скарги, що призначення позивачки суддею Окружного адміністративного суду міста Києва суперечитиме Закону № 2825-IX та статтям 52, 80 Закону № 1402-VIII. Адже, процедура ліквідації зазначеного суду триває, а судді, які перебувають у його штаті, мають право бути без конкурсу переведеними до іншого суду. Відповідно таким правом у разі видання відповідного указу Президентом України буде наділена і позивачка.
В ухвалі про передачу справи колегія суддів КГС ВС звернула увагу, що як п. 18 ч. 1 ст. 255 ГПК України, так і п. 19 ч. 1 ст. 353 ЦПК України передбачають, що окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції щодо внесення або відмови у внесенні виправлень у рішення. Також п. 3 ч. 1 ст. 287 ГПК України, як і п. 3 ч. 1 ст. 389 ЦПК України передбачають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду апеляційної інстанції про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення. Разом з цим, відсутня стала судова практика ВС щодо можливості оскарження ухвал про внесення виправлень чи відмову у їх внесенні касаційними судами. В одних випадках вказувалось про можливість оскарження окремо від рішення суду ухвали суду першої інстанції лише про відмову у внесенні виправлень в ухвалі, оскільки така ухвала не перешкоджає подальшому провадженню у справі та може бути оскаржена разом із судовим рішенням, в інших стверджувалось про наявність права на оскарження. Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми, ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130378263 про прийняття справи № 916/992/25 до свого розгляду.
Колегія суддів КЦС у складі ВС не погодилася з висновком колегії суддів КАС у складі ВС, викладеним у постанові від 08.09.2022 у справі № 802/921/18-а, щодо застосування правил ст. 74 Закону № 1404-VIII у поєднанні з пунктами 1, 2 розділу XII Інструкції та вважає за потрібне відступити від нього й виснувати таке: «Тлумачення статті 74 Закону № 1404-VIII дає підстави для висновку, що: контроль за виконанням судових рішень здійснюється виключно в порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби; позасудовий контроль за виконанням судових рішень (начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, керівником органу державної виконавчої служби вищого рівня) здійснюється лише при перевірці рішення, дії або бездіяльності державного виконавця; підставою позасудового контролю за виконанням судових рішень може бути лише скарга стягувача та іншого учасника виконавчого провадження (крім боржника); така скарга має бути подана у строк, встановлений ч. 5 ст. 74 Закону № 1404-VIII, оскільки поновлення цього строку в порядку позасудового контролю за виконанням судових рішень державним виконавцем цей Закон не передбачає; пункт 2 розділу XII Інструкції в частині повноважень посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо проведення перевірки законності виконавчого провадження за дорученням керівника вищого органу державної виконавчої служби та з власної ініціативи не відповідає ст. 74 Закону № 1404-VIII, а тому не підлягає застосуванню». Оскільки принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, що зумовлює необхідність забезпечення єдності судової практики, ВПВС 10.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232825 про прийняття справи № 127/6664/14-ц до свого розгляду.
Стосовно правового висновку КАС, зробленого у постанові від 29.11.2024 у справі № 120/359/24, щодо застосування положень статей 122 та 123 КАС у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов`язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов`язку із захисту суверенітету і незалежності держави, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232813 від 11.09.2025 у справі № 990/98/25 зазначила таке. У вказаній постанові касаційний суд зазначив, що проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:1) обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду;2) виконання обов`язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори;3) фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду;4) повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку;5) обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку. З наведенного можна зробити висновок, що лише факт проходження військової служби особою, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, не є самостійною та достатньою підставою для поновлення строку звернення до суду. Оскільки доводи апеляційної скарги, зокрема, щодо обмеження доступу до правової допомоги, не спростовували правильності висновків суду першої інстанції про неповажність причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду, ВПВС констатувала відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
ВККС, обґрунтовуючи припинення доступу до декларацій родинних зв`язків та доброчесності, зазначила, що під час дії воєнного стану судді, члени їхніх сімей та близькі особи систематично залучаються до захисту територіальної цілісності та незалежності України. В умовах військової агресії російської федерації проти України розголошення інформації щодо суддів, членів їхніх сімей та близьких осіб може становити загрозу національній безпеці, територіальній цілісності, життю, здоров`ю та безпеці суддів і їхніх родичів, а також провокувати вчинення правопорушень щодо них, зокрема кримінальних. Шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес у її отриманні під час воєнного стану в Україні. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130097558 від 17.07.2025 у справі № 990/406/24 погодилась з висновками суду першої інстанції, що наведені Комісією аргументи про необхідність тимчасового обмеження доступу до декларацій родинних зв`язків та доброчесності суддів загалом узгоджуються з «трискладовим тестом», передбаченим ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI. Було зауважено, що позивачка зверталася до ВККС зі скаргами, а не запитами на отримання публічної інформації. Натомість формою реалізації права на доступ до публічної інформації за Законом № 2939-VI є саме запит на інформацію (стаття 19 Закону № 2939-VI).
TGLIST.COM.UA
