12 грудня 2024 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України), яким установив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, присудивши компанії-заявнику 3 000 євро відшкодування моральної шкоди та 400 євро компенсації судових витрат Постановив, що стосовно матеріальної шкоди, завданої встановленим порушенням, питання про справедливу сатисфакцію не готове для вирішення і, відповідно, відклав це питання та запропонував уряду і компанії-заявнику подати протягом трьох місяців з дати повідомлення про це рішення свої письмові зауваження щодо цього питання. У своєму Рішенні ЄСПЛ зауважив, що спірне нерухоме майно було побудоване на комунальній земельній ділянці, яка ніколи не відводилася для цієї мети органами місцевого самоврядування, а тому національний суд визнав таку забудову самочинною і постановив рішення про її знесення. ЄСПЛ зазначив, що:- ніщо в матеріалах справи не дозволяє припустити, що підприємство-заявник або його засновники та учасники - порушили закон або брали участь у будь-яких шахрайських діях;- кафе було придбане у пана, право власності якого було належним чином зареєстроване органами державної влади на підставі чинного на той момент рішення суду;- процедура, яка призвела до визнання права власності пана на кафе, є незвичною, однак цим не можна дорікнути підприємству-заявнику;- право власності підприємства-заявника на кафе також було належним чином зареєстроване органами державної влади, і воно володіло кафе без жодних перешкод щонайменше два роки;- необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади;- суд врахував, що ще у 2007 році органи державної влади домоглися рішення суду про знесення кафе у січні 2008 року, однак знесення так і не відбулося, а уряд не надав жодного пояснення у зв`язку із цим. Це дозволило кафе існувати далі та призвело до подальшого розвитку подій. Навіть після того, як право власності підприємства-заявника на кафе було визнано недійсним і було знову видано наказ про знесення кафе у 2016 році, жодних дій для виконання цього рішення не було вжито, а виконавче провадження досі триває, хоча минуло вісім років. Суд вважає це ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її. - з липня 2011 року до березня 2012 року кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації прав власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів стосовно нього, хоча їм мало бути відомо щонайпізніше з 2008 року, що це майно було самочинною забудовою; ЄСПЛ не закликав до перегляду судових рішень національних судів, а навпаки, врахувавши обставини справи та те, що ці рішення є остаточними та підлягають виконанню, запропонував розглянути можливість укласти угоду між урядом та підприємством-заявником. Враховуючи вищезазначене, а також статус землі, на якій побудували спірне кафе (земля водного фонду, яка має природоохоронне значення та не може використовуватися не за цільовим призначенням), ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282495 від 08.10.2025 у справі № 523/7180/14-ц дійшла висновку, що перегляд судових рішень, ухвалених у цій справі, не призведе до відновлення права ТОВ «Одеська бутербродна компанія», оскільки об`єкт яким володіло Товариство є самочинно збудованим і право власності на нього не набувається, а територіальна громада міста Одеси як законний володілець земельної ділянки, на якій розташований об`єкт самочинного будівництва, не може бути позбавлена права на усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.
Бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такою, що порушує права та інтереси особи в тому разі, якщо такий суб`єкт повинен був вчинити, але не вчинив певних дій на реалізацію покладеної на нього компетенції. Позивач оскаржував бездіяльність Президента України як суб`єкта владних повноважень і просив суд зобов`язати його вчинити дії, спрямовані на забезпечення судового перегляду судових рішень у цивільній справі. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282490 від 02.10.2025 у справі № 990/81/25 зазначила, що визначені позивачем фактичні підстави позову свідчать про наявність публічно-правового спору, який підлягає вирішенню адміністративним судом, зокрема, в частині обсягу повноважень Президента України в процесі сприяння захисту прав і свобод громадян. Водночас було констатовано, що питання, порушені у пред`явленому адміністративному позові, не належать до конституційних повноважень Президента України. Переконання позивача про найвищий статус Президента України в державі, який дозволяє йому втручатися у діяльність інших органів державної влади, зокрема судів, впливаючи таким чином на їхні дії чи на прийняття певних рішень, є хибними і суперечать Конституції та законам України.
На думку колегії суддів КЦС у складі ВС, наведене у пунктах 121-128, 147 постанови ВПВС від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 дає підстави вважати, що коли особа подає заяву про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, саме в гарантованому державою мінімальному розмірі, така заява може розглядатися судом за відсутності оформленої відповідно до вимог ст. 175 ЦПК України позовної заяви і не у позовному провадженні. Фактично колегія суддів не погоджувалась з правовим висновком ВПВС щодо форми звернення до суду за Законом № 266/94-ВР і виду провадження (позовне, окреме). Водночас ВПВС у цій постанові вирішувала питання відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі 1 500 000 грн. Указаний розмір не був мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений законом, а значно більшим від гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, який повинен визначити суд у будь-якому випадку. Такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, де позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених статтею 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні. Оскільки колегія суддів не навела очевидних вад такого рішення, ВПВС 24.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755402 про повернення справи № 619/3341/23 на розгляд ВС.
Колегія суддів КЦС у складі ВС вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування ч. 4 ст. 12 Закону 2269-VIII, викладених у постанові ВС у складі колегії суддів КГС від 04.08.2021 у справі № 922/89/20, та зробити висновок, що: «Положеннями ст. 12 Закону 2269-VIII передбачені певні обмеження щодо здійснення відповідних дій органами управління об`єктом приватизації без згоди органів приватизації з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу підприємства і до переходу права власності до покупця або припинення приватизації, у тому числі щодо розпорядження майновими правами об`єкта приватизації. Зазначені обмеження діють до завершення приватизації об`єкта. За загальним правилом такі правочини є оспорюваними, крім правочинів укладених у період з дати підписання договору купівлі-продажу до переходу права власності до покупця, які є нікчемними згідно з ч. 4 ст. 12 Закону 2269-VIII». Вказує також на необхідність формування висновків і в інших питаннях. Погоджуючись з тим, що існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування положень вказаної норми з моменту прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу підприємства і до її завершення - переходу права власності до покупця, ВПВС 08.10.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/131097099 про прийняття справи № 613/735/21 до свого провадження.
ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/131130802 від 15.10.2025 зазначила, що неодноразово подаючи скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, скаржник фактично намагається змусити ВПВС переглянути судові рішення у справі № 358/1501/15-ц. Така свідома процесуальна поведінка особи є проявом неповаги до суду та зловживанням процесуальними правами, що суперечить основним засадам (принципам) цивільного судочинства та його завданню. Таке неодноразове подання касаційної скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, яке вже вирішено Великою Палатою, є зловживанням процесуальним правом, що зумовило повернення касаційної скарги відповідно до ч. 3 ст. 44 ЦПК України. Водночас за ч. 4 ст. 44 ЦПК України суд зобов`язаний вжити заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи визначені цим Кодексом. Тому ВПВС звернула увагу на необхідність належного користування процесуальними правами учасника судового процесу та попередила, що подальше зловживання цими правами може мати наслідком застосування до скаржника заходів процесуального примусу у вигляді штрафу.
Для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності базою для обрахунку є нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка встановлюється шляхом затвердження технічної документації відповідною сільською, селищною, міською радою. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131130798 від 15.10.2025 у справі № 907/882/22 зауважила, що зазначене імперативне регулювання унеможливлює встановлення нормативної грошової оцінки земельних ділянок договором, зокрема договором між органом місцевого самоврядування і орендарем. У таких правовідносинах відсутній обов`язок сторін вносити зміни до договору оренди шляхом укладення додаткової угоди, оскільки обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає в орендаря з моменту початку застосування такої нормативної грошової оцінки. У разі спору доводи щодо правомірності / неправомірності визначеного розміру нормативної грошової оцінки землі як бази обрахунку орендної плати підлягають обов`язковій перевірці. Однак суд першої інстанції безпідставно відмовився перевірити зазначені доводи та не надав оцінки відповідним доказам, а суд апеляційної інстанції це порушення не виправив. Зважаючи на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили належних доказів, судові рішення були скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів КЦС у складі ВС просила ВПВС відступити від висновків ВСУ, сформульованих у постанові від 29.11.2017 справі № 761/6866/16-ц та сформулювати такий висновок: «не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на спростування наявності в діях позивачів ознак кримінального правопорушення, відсутності або наявності у них статусу підозрюваних чи обвинувачених та спростування факту причетності до скоєння злочину, передбаченого нормами КК України, та ініціювання позовного провадження із такою метою. Такий позов не підлягає судовому розгляду в порядку цивільного судочинства». Відмовляючи у прийняття справи № 761/1004/20 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755403 від 18.09.2025 зазначила про сталий та послідовний підхід до вирішення справ, в яких предметом спору є поширена інформація, яка на переконання позивача є недостовірною та (можливо) вказує на наявність в його діях (бездіяльності) ознак кримінального правопорушення або його причетність до такого правопорушення. Водночас було зауважено, що ВПВС в постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17 зробила висновок: «Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у довідці, поза межами кримінального процесу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації має перевірити суд у кримінальному провадженні, в якому дані, зафіксовані у довідці, є доказом.»
Було встановлено, що суддя районного суду Закарпатської області, незважаючи на здійснення обов`язків судді, мав паспорт громадянина Румунії, а також ідентифікаційний код громадянина Румунії. Водночас відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. З огляду на зазначене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131067562 від 02.10.2025 у справі № 990SCGC/18/25 погодилась з висновком Першої Дисциплінарної палати ВРП, що, склавши присягу судді, позивач був зобов`язаний усвідомлювати, що: виявлення фактів / обставин набуття суддею громадянства іншої держави може свідчити про безумовне порушення Конституції України та законів України; виявлення фактів / обставин набуття суддею громадянства іншої держави ставить під сумнів здатність судової влади в Україні забезпечити утвердження в державі принципу верховенства права і, зокрема, інтересів осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя; такі дії суперечать конституційному принципу незалежності судді; такі дії неминуче підривають авторитет правосуддя, що має наслідком зниження рівня довіри громадян до судової влади та безпосередньо впливає на публічний імідж системи правосуддя. Було зауважено, що суддя не спростував відповідними доказами ствердження про наявність у нього громадянства іншої держави. Фактично процесуальна поведінка скаржника полягала в уникненні ствердної відповіді на всі питання, які мають істотне значення для з`ясування обставин справи. Ураховуючи обставини справи, зокрема той факт, що джерело достовірної інформації перебуває в іноземній країні, на яку не поширюється юрисдикція будь-якого українського суду, такий стандарт доказування, як «встановлення об`єктивної істини», у цьому спорі застосовати не можна з незалежних від суду причин. Отже, ВРП під час прийняття оскаржуваного рішення послуговувалася настільки вагомими доказами, що вони здатні підтримати умовивід щодо існування обставини набуття статусу громадянина іншої держави з надзвичайно високим ступенем переконливості. Такий ступінь переконливості за обставинами цієї справи дозволяє суду стверджувати, що скаржник набув та має громадянство іноземної держави. Ані особа судді, ані відсутність дисциплінарних стягнень чи будь-які інші обставини не можуть вплинути на застосування до нього іншого стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, яке є пропорційним учиненому дисциплінарному проступку
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за ст. 117 КЗпП України ВПВС у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України» Законом № 2352-IX ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців». Водночас ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131035280 від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 зауважила, що установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Отже, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за ст. 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Правнича допомога в суді касаційної інстанції передбачала надання, зокрема, таких послуг: аналіз касаційних скарг, підготовка та подання відзиву, участь у судових засіданнях касаційного суду, підготовка процесуальних документів, а також вчинення інших дій, необхідних для надання правничої допомоги. В результаті надання правничої допомоги сторони підписали акти приймання-передачі наданих послуг, які адвокат надавала поетапно. Розмір винагороди становив суму в національній валюті, еквівалентну 1800 євро з ПДВ, яку слід сплатити в гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день виставлення рахунку. Перевіривши правильність обчислення витрат на правничу допомогу [1800 євро * 43,759 грн (офіційний курс НБУ станом на дату виставлення рахунку], ВПВС в додатковій постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130909493 від 08.10.2025 у справі № 910/2546/22 відхилила доводи про неспівмірність заявлених до стягнення 78 766,20 грн, оскільки ця сума стягується з обох позивачів (тобто по 39 383,10 грн з кожного), а позивач-1 не надав жодних доказів того, що вказану сума є для нього надмірним тягарем. Також було відхилено доводи про те, що третя особа (заявник витрат на правничу допомогу) зловживала процесуальними правами, оскільки навела свої доводи про неналежний склад відповідачів після закриття підготовчого провадження у цій справі. Визначення відповідачів, залучення до участі у справі співвідповідача, а також заміна неналежного відповідача є правом позивача, яким він може скористатись у визначеному законом порядку незалежно від висловлення третьою особою відповідних доводів.
TGLIST.COM.UA
