Колегія суддів КЦС у складі ВС вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування ч. 4 ст. 12 Закону 2269-VIII, викладених у постанові ВС у складі колегії суддів КГС від 04.08.2021 у справі № 922/89/20, та зробити висновок, що: «Положеннями ст. 12 Закону 2269-VIII передбачені певні обмеження щодо здійснення відповідних дій органами управління об`єктом приватизації без згоди органів приватизації з дня прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу підприємства і до переходу права власності до покупця або припинення приватизації, у тому числі щодо розпорядження майновими правами об`єкта приватизації. Зазначені обмеження діють до завершення приватизації об`єкта. За загальним правилом такі правочини є оспорюваними, крім правочинів укладених у період з дати підписання договору купівлі-продажу до переходу права власності до покупця, які є нікчемними згідно з ч. 4 ст. 12 Закону 2269-VIII». Вказує також на необхідність формування висновків і в інших питаннях. Погоджуючись з тим, що існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування положень вказаної норми з моменту прийняття рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу підприємства і до її завершення - переходу права власності до покупця, ВПВС 08.10.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/131097099 про прийняття справи № 613/735/21 до свого провадження.
ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/131130802 від 15.10.2025 зазначила, що неодноразово подаючи скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, скаржник фактично намагається змусити ВПВС переглянути судові рішення у справі № 358/1501/15-ц. Така свідома процесуальна поведінка особи є проявом неповаги до суду та зловживанням процесуальними правами, що суперечить основним засадам (принципам) цивільного судочинства та його завданню. Таке неодноразове подання касаційної скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, яке вже вирішено Великою Палатою, є зловживанням процесуальним правом, що зумовило повернення касаційної скарги відповідно до ч. 3 ст. 44 ЦПК України. Водночас за ч. 4 ст. 44 ЦПК України суд зобов`язаний вжити заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи визначені цим Кодексом. Тому ВПВС звернула увагу на необхідність належного користування процесуальними правами учасника судового процесу та попередила, що подальше зловживання цими правами може мати наслідком застосування до скаржника заходів процесуального примусу у вигляді штрафу.
Для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності базою для обрахунку є нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка встановлюється шляхом затвердження технічної документації відповідною сільською, селищною, міською радою. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131130798 від 15.10.2025 у справі № 907/882/22 зауважила, що зазначене імперативне регулювання унеможливлює встановлення нормативної грошової оцінки земельних ділянок договором, зокрема договором між органом місцевого самоврядування і орендарем. У таких правовідносинах відсутній обов`язок сторін вносити зміни до договору оренди шляхом укладення додаткової угоди, оскільки обов`язок сплачувати орендну плату відповідно до зміненої нормативної грошової оцінки земельної ділянки виникає в орендаря з моменту початку застосування такої нормативної грошової оцінки. У разі спору доводи щодо правомірності / неправомірності визначеного розміру нормативної грошової оцінки землі як бази обрахунку орендної плати підлягають обов`язковій перевірці. Однак суд першої інстанції безпідставно відмовився перевірити зазначені доводи та не надав оцінки відповідним доказам, а суд апеляційної інстанції це порушення не виправив. Зважаючи на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили належних доказів, судові рішення були скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Колегія суддів КЦС у складі ВС просила ВПВС відступити від висновків ВСУ, сформульованих у постанові від 29.11.2017 справі № 761/6866/16-ц та сформулювати такий висновок: «не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на спростування наявності в діях позивачів ознак кримінального правопорушення, відсутності або наявності у них статусу підозрюваних чи обвинувачених та спростування факту причетності до скоєння злочину, передбаченого нормами КК України, та ініціювання позовного провадження із такою метою. Такий позов не підлягає судовому розгляду в порядку цивільного судочинства». Відмовляючи у прийняття справи № 761/1004/20 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755403 від 18.09.2025 зазначила про сталий та послідовний підхід до вирішення справ, в яких предметом спору є поширена інформація, яка на переконання позивача є недостовірною та (можливо) вказує на наявність в його діях (бездіяльності) ознак кримінального правопорушення або його причетність до такого правопорушення. Водночас було зауважено, що ВПВС в постанові від 30.06.2020 у справі № 333/6816/17 зробила висновок: «Відсутність у позивача юридичної можливості спростувати інформацію, відображену у довідці, поза межами кримінального процесу є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи позивача про недостовірність відповідної інформації має перевірити суд у кримінальному провадженні, в якому дані, зафіксовані у довідці, є доказом.»
Було встановлено, що суддя районного суду Закарпатської області, незважаючи на здійснення обов`язків судді, мав паспорт громадянина Румунії, а також ідентифікаційний код громадянина Румунії. Водночас відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. З огляду на зазначене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131067562 від 02.10.2025 у справі № 990SCGC/18/25 погодилась з висновком Першої Дисциплінарної палати ВРП, що, склавши присягу судді, позивач був зобов`язаний усвідомлювати, що: виявлення фактів / обставин набуття суддею громадянства іншої держави може свідчити про безумовне порушення Конституції України та законів України; виявлення фактів / обставин набуття суддею громадянства іншої держави ставить під сумнів здатність судової влади в Україні забезпечити утвердження в державі принципу верховенства права і, зокрема, інтересів осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя; такі дії суперечать конституційному принципу незалежності судді; такі дії неминуче підривають авторитет правосуддя, що має наслідком зниження рівня довіри громадян до судової влади та безпосередньо впливає на публічний імідж системи правосуддя. Було зауважено, що суддя не спростував відповідними доказами ствердження про наявність у нього громадянства іншої держави. Фактично процесуальна поведінка скаржника полягала в уникненні ствердної відповіді на всі питання, які мають істотне значення для з`ясування обставин справи. Ураховуючи обставини справи, зокрема той факт, що джерело достовірної інформації перебуває в іноземній країні, на яку не поширюється юрисдикція будь-якого українського суду, такий стандарт доказування, як «встановлення об`єктивної істини», у цьому спорі застосовати не можна з незалежних від суду причин. Отже, ВРП під час прийняття оскаржуваного рішення послуговувалася настільки вагомими доказами, що вони здатні підтримати умовивід щодо існування обставини набуття статусу громадянина іншої держави з надзвичайно високим ступенем переконливості. Такий ступінь переконливості за обставинами цієї справи дозволяє суду стверджувати, що скаржник набув та має громадянство іноземної держави. Ані особа судді, ані відсутність дисциплінарних стягнень чи будь-які інші обставини не можуть вплинути на застосування до нього іншого стягнення, ніж подання про звільнення судді з посади, яке є пропорційним учиненому дисциплінарному проступку
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за ст. 117 КЗпП України ВПВС у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України» Законом № 2352-IX ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців». Водночас ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131035280 від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 зауважила, що установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. Отже, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за ст. 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Правнича допомога в суді касаційної інстанції передбачала надання, зокрема, таких послуг: аналіз касаційних скарг, підготовка та подання відзиву, участь у судових засіданнях касаційного суду, підготовка процесуальних документів, а також вчинення інших дій, необхідних для надання правничої допомоги. В результаті надання правничої допомоги сторони підписали акти приймання-передачі наданих послуг, які адвокат надавала поетапно. Розмір винагороди становив суму в національній валюті, еквівалентну 1800 євро з ПДВ, яку слід сплатити в гривнях за офіційним курсом Національного банку України на день виставлення рахунку. Перевіривши правильність обчислення витрат на правничу допомогу [1800 євро * 43,759 грн (офіційний курс НБУ станом на дату виставлення рахунку], ВПВС в додатковій постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130909493 від 08.10.2025 у справі № 910/2546/22 відхилила доводи про неспівмірність заявлених до стягнення 78 766,20 грн, оскільки ця сума стягується з обох позивачів (тобто по 39 383,10 грн з кожного), а позивач-1 не надав жодних доказів того, що вказану сума є для нього надмірним тягарем. Також було відхилено доводи про те, що третя особа (заявник витрат на правничу допомогу) зловживала процесуальними правами, оскільки навела свої доводи про неналежний склад відповідачів після закриття підготовчого провадження у цій справі. Визначення відповідачів, залучення до участі у справі співвідповідача, а також заміна неналежного відповідача є правом позивача, яким він може скористатись у визначеному законом порядку незалежно від висловлення третьою особою відповідних доводів.
Позивач неодноразово наголошував, що вважає необхідним визнати протиправними та скасувати рішення ВККС у частині спірних пунктів, оскільки їх застосування відповідачем під час процедури його кваліфікаційного оцінювання призвело до визнання його таким, що не відповідає займаній посаді судді. Водночас позивач не заперечував того, що задоволення його позовних вимог у цій справі у такий спосіб не призведе до відновлення його законних прав та інтересів. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130909490 від 25.09.2025 у справі № 990/54/24 наголосила, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди збігається з правом на судовий захист, яке закріплено у ст. 5 КАС України. Саме собою звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Суд повинен встановити, що на час звернення до суду особа дійсно має порушене право, свободу та інтерес, які підлягають судовому захисту. Тому відсутність порушеного права чи інтересу позивача зумовлює відмову у задоволенні позову. Та обставина, що ВРП не розглянула подання ВККС про звільнення позивача з посади судді, а тому визнання протиправними спірних положень Регламенту допомогло б йому довести свою правоту, не може бути підставою для задоволення позову.
Законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з проведенням перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Водночас законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі їх добровільного повного чи часткового виконання боржниками: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. З огляду на викладене колегія суддів КАС вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку КГС, викладеного в постанові від 01.04.2024 у справі № 4/69/07, щодо застосування п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. Погоджуючись з обґрунтованістю мотивів ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130793819 про прийняття справи № 580/3888/24 до свого розгляду.
Колегія суддів ККС не погодилась із висновком об`єднаної палати ККС у складі ВС у постанові від 22.01.2024 (справа № 236/4167/20), оскільки він не спирається на приписи закону про порядок призначення покарання, що недвозначно визначені в статтях 70, 71 КК, натомість вводить в правозастосовний обіг виключення із вказаних правил, які не засновані на законі. Натомість пропонується сформулювати такий висновок. Якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до постановлення вироку, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу, в такому порядку:- покарання призначається за кожне кримінальне правопорушення, яке кваліфікується окремо (самостійно);- далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення вироку 1; - після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК щодо покарання, призначеного вироком 1;- далі за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення вироку 1;- після цього - за правилами ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також і після вироку 2, то після дотримання вказаного вище порядку, - покарання призначається за кожне правопорушення, вчинене після вироку 2, а далі за правилами ст. 71 КК щодо вироку 2. Остаточне покарання - за правилами ст. 71 КК щодо вироків 1 та 2. Погоджуючись з існуванням виключної правової проблеми щодо необхідності формулювання висновків про застосування правил ч.4 ст.70 КК, а також щодо кваліфікації таких правопорушень в аспекті застосування норм, передбачених ч. 4 ст. 70, ч. 5 ст. 71 КК, у їх взаємозв'язку із тими, що визначені в ч. 1 ст. 32, ст. 33 цього Кодексу, ВПВС 24.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755397 про прийняття справи № 607/9097/20 до свого розгляду.
TGLIST.COM.UA
