У своєму зверненні до ВРП особа стверджувала про порушення прокурором вимог щодо несумісності. ВРП відкрила справу, проте визнала відсутність порушень прокурором вимог щодо несумісності. Не погоджуючись з таким рішенням, особа звернулась до суду, стверджуючи про те, що оскаржене рішення стосується не лише прав та інтересів прокурора, але й безпосередньо зачіпає його власні інтереси, оскільки останній, перебуваючи на посаді прокурора, здійснює щодо позивача процесуальне керівництво у кримінальному провадженні та підтримує публічне обвинувачення. Касаційний адміністративний суд констатував, що зміст оскаржуваного рішення ВРП свідчить, що воно є актом індивідуальної дії, право на оскарження якого надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131357806 від 23.10.2025 у справі № 990/357/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що рішення ВРП не адресоване скаржнику, оскільки породжує права й обов`язки тільки для прокурора, не змінюючи і не припиняючи прав чи обов`язків скаржника у сфері публічно-правових відносин. Відповідно це унеможливлює оскарження ним цього індивідуального акта незалежно від того, вважає він чи не вважає, що такий акт опосередковано зачіпає його права та/або законні інтереси.
ВС у складі колегії суддів КЦС констатувала, що в касаційних судах склалась різна практика застосування пункту 7.11 ПРРЕЕ (Правил роздрібного ринку електричної енергії) при вирішенні спірних питань з відновлення електропостачання на період розгляду судом позовних вимог про визнання протиправними дій відповідача та відновлення електропостачання. КЦС розглянув вимоги щодо відновлення електропостачання згідно з пунктом 7.11 ПРРЕЕ в процесі основного позову. КГС, пославшись на абз. 4 п. 7.11 ПРРЕЕ, зазначив, що ця норма права є імперативною для суб`єкта постачання електричної енергії, якому належить право відключити споживача від електропостачання та відновити його, а тому діє самостійно за наявності визначених в її гіпотезі умов, незалежно від наявності підстав для застосування судом заходів забезпечення позову. Колегія суддів КЦС вважає за необхідне відступити від такого висновку щодо застосування пункту 7.11 ПРРЕЕ, та зробити висновок про те, що на період розгляду судом спірних питань щодо порушення споживачем ПРРЕЕ та/або умов договорів, наявність яких передбачена цими Правилами, вирішення питання щодо незастосування заходів щодо припинення електропостачання споживачу і відновлення електропостачання на підставі пункту 7.11 ПРРЕЕ здійснюється шляхом використання інституту процесуального права - забезпечення позову. Погоджуючись з обґрунтованістю таких мотивів, ВПВС 29.10.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/131537588 про прийняття до свого розгляду справи № 344/13201/23.
Ухвалюючи спірне рішення, ВРП виходила з того, що, продовживши розгляд апеляційної скарги прокурора на ухвалу слідчого судді про відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в кримінальному провадженні стосовно підозрюваної за відсутності її захисників, які після завершення повітряної тривоги не повернулися до зали судового засідання, колегія суддів порушила загальні засади кримінального провадження - забезпечення права підозрюваної на захист, рівності всіх учасників судового провадження перед законом і судом, а також принцип змагальності, унаслідок чого сторона захисту була позбавлена можливості взяти участь у судових дебатах під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу підозрюваній у вчиненні особливо тяжкого кримінального правопорушення, тобто у якому участь захисника мала бути обов`язково забезпечена в силу положень ч. 1 ст. 52 КПК. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131579463 від 23.10.2025 у справі № 990SCGC/15/25, погодилась з тим, що закінчення розгляду справи за відсутності адвокатів свідчить про порушення загальної засади кримінального провадження - забезпечення права підозрюваної на захист, що закріплено у п. 13 ч. 1 ст. 7 КПК. Суд допустив порушення принципу рівності сторін у судовому процесі, оголосивши судові дебати без участі захисників. При цьому було зауважено, що тривалість дебатів протягом 6 секунд свідчить про формальний підхід суду та відсутність реальної можливості для сторони захисту представити свою позицію. Висновок ВПВС: наявні підстави для притягнення суддів Апеляційної палати ВАКС до дисциплінарної відповідальності
ВРП констатувала, що матеріали цивільної справи не містять відомостей, зафіксованих у протоколах судових засідань, довідках секретаря судового засідання, про підстави відкладення судових засідань. Водночас позивач неодноразово звертався до суду із заявами про розгляд справи без його участі, про прискорення розгляду справи, про розгляд справи в порядку письмового провадження, а представник відповідача після кожного призначення справи до розгляду надсилав до суду заяви про забезпечення його участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Проте матеріали справи не містили ухвал суду про визнання явки позивача та/або представника відповідача в судове засідання обов`язковою, а також ухвал суду про задоволення чи про відмову в задоволенні клопотань представника відповідача про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції. Окрім того, суддя не вчиняла процесуальних дій для встановлення обставин справи; призначала судові засідання в період, коли перебувала у відпустці. Наведені обставини, враховуючи критерії оцінки належної поведінки судді в аспекті дисциплінарного проступку, дали підстави ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131495512 від 16.10.2025 у справі № 990SCGC/35/25 погодитися із позицією ВРП, що суддя не вчинила достатніх і необхідних дій для забезпечення своєчасного розгляду справи, що призвело до порушення строків її розгляду. Суб`єктивна сторона такого дисциплінарного проступку характеризується недбалістю як формою вини. Саме по собі суддівське навантаження не може бути єдиним та достатнім виправданням розгляду справи поза межами встановленого законом строку, якщо встановлені обставини, що свідчать про невжиття суддею всіх можливих процесуальних і організаційних заходів задля належної підготовки та розгляду справи.
ВС у складі колегії суддів КЦС вважає за необхідне підтвердити та уточнити висновок, викладений у постанові ВПВС від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц про те, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт можна спростувати не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, - шляхом викладення у мотивувальній частині судового рішення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок та/або скасування відповідного речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, залежно від установлених обставин. ВПВС вважає мотиви, викладені ВС у складі колегії суддів КЦС, такими, що містять обґрунтування необхідності вирішення питання щодо належного та ефективного способу судового захисту у випадку, коли орендодавець у спірних правовідносинах вважає, що його право порушене (зокрема у зв`язку з неукладеністю спірного договору за відсутності підпису), а тому постановила 29.10.2025 ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/131426256 про прийняття справи № 456/252/22 до свого розгляду.
Посилаючись на практику ВПВС, ВС у складі колегії суддів КГС зауважив, що для розмежування віндикаційного та негаторного позовів одним з критеріїв є наявність або відсутність володіння майном у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника наявне володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість вимога власника, позбавленого володіння (фізичного, юридичного), і пред`явлення вимоги про відновлення володіння, має кваліфікуватися як віндикаційний позов. 09.04.2025 набув чинності ЗУ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України. Законодавець передбачив способи судового захисту у разі, коли публічний власник втратив як фізичне, так і юридичне (фізична особа придбала гідротехнічну споруду на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна, та зареєструвала за собою право в державному реєстрі прав на таку споруду) володіння, вказавши, що для захисту права власності має застосовуватися віндикаційний позов. Водночас віндикаційний позов може бути застосований до об`єкта, який може перебувати в цивільному обігу в статусі майна. Тому для формування згаданого підходу до способів захисту прав, які стосуються гідротехнічних споруд, суттєвим є правова кваліфікація таких споруд. Оскільки у правозастосуванні наявна виключна правова проблема визначення правового статусу гідротехнічних споруд та визначення належного та ефективного способу судового захисту, ВПВС 29.10.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/131426250 про прийняття справи № 915/268/24 до свого розгляду.
Законом № 2136-VIII встановлено лише повноваження Президента України щодо призначення шести суддів зі складу Конституційного Суду України та порядок відбору кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України. Інших повноважень Президента України, зокрема й щодо відсторонення судді Конституційного Суду від посади, цим Законом не передбачено. Водночас відсторонення від посади є інститутом кримінального судочинства. За змістом ч. 3 ст. 154 КПК України питання відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому законодавством. Конституцією України та Законом № 2136-VIII саме до компетенції Конституційного Суду України віднесено прийняття рішень, пов`язаних із проходженням публічної служби суддею Конституційного Суду України, зокрема звільнення, надання згоди на затримання або утримання під вартою чи арештом. Отже, норма ч. 3 ст. 154 КПК України не може застосовуватись як підстава для відсторонення судді Конституційного Суду України Президентом України, З огляду на зазначене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282487 від 02.10.2025 у справі № 9901/57/21 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що спірний Указ прийнято не на підставі закону, поза визначеними ст. 106 Конституції України повноваженнями Президента України, що є підставою для його скасування.
12 грудня 2024 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України), яким установив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, присудивши компанії-заявнику 3 000 євро відшкодування моральної шкоди та 400 євро компенсації судових витрат Постановив, що стосовно матеріальної шкоди, завданої встановленим порушенням, питання про справедливу сатисфакцію не готове для вирішення і, відповідно, відклав це питання та запропонував уряду і компанії-заявнику подати протягом трьох місяців з дати повідомлення про це рішення свої письмові зауваження щодо цього питання. У своєму Рішенні ЄСПЛ зауважив, що спірне нерухоме майно було побудоване на комунальній земельній ділянці, яка ніколи не відводилася для цієї мети органами місцевого самоврядування, а тому національний суд визнав таку забудову самочинною і постановив рішення про її знесення. ЄСПЛ зазначив, що:- ніщо в матеріалах справи не дозволяє припустити, що підприємство-заявник або його засновники та учасники - порушили закон або брали участь у будь-яких шахрайських діях;- кафе було придбане у пана, право власності якого було належним чином зареєстроване органами державної влади на підставі чинного на той момент рішення суду;- процедура, яка призвела до визнання права власності пана на кафе, є незвичною, однак цим не можна дорікнути підприємству-заявнику;- право власності підприємства-заявника на кафе також було належним чином зареєстроване органами державної влади, і воно володіло кафе без жодних перешкод щонайменше два роки;- необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади;- суд врахував, що ще у 2007 році органи державної влади домоглися рішення суду про знесення кафе у січні 2008 року, однак знесення так і не відбулося, а уряд не надав жодного пояснення у зв`язку із цим. Це дозволило кафе існувати далі та призвело до подальшого розвитку подій. Навіть після того, як право власності підприємства-заявника на кафе було визнано недійсним і було знову видано наказ про знесення кафе у 2016 році, жодних дій для виконання цього рішення не було вжито, а виконавче провадження досі триває, хоча минуло вісім років. Суд вважає це ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її. - з липня 2011 року до березня 2012 року кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації прав власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів стосовно нього, хоча їм мало бути відомо щонайпізніше з 2008 року, що це майно було самочинною забудовою; ЄСПЛ не закликав до перегляду судових рішень національних судів, а навпаки, врахувавши обставини справи та те, що ці рішення є остаточними та підлягають виконанню, запропонував розглянути можливість укласти угоду між урядом та підприємством-заявником. Враховуючи вищезазначене, а також статус землі, на якій побудували спірне кафе (земля водного фонду, яка має природоохоронне значення та не може використовуватися не за цільовим призначенням), ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282495 від 08.10.2025 у справі № 523/7180/14-ц дійшла висновку, що перегляд судових рішень, ухвалених у цій справі, не призведе до відновлення права ТОВ «Одеська бутербродна компанія», оскільки об`єкт яким володіло Товариство є самочинно збудованим і право власності на нього не набувається, а територіальна громада міста Одеси як законний володілець земельної ділянки, на якій розташований об`єкт самочинного будівництва, не може бути позбавлена права на усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.
Бездіяльність суб`єкта владних повноважень є такою, що порушує права та інтереси особи в тому разі, якщо такий суб`єкт повинен був вчинити, але не вчинив певних дій на реалізацію покладеної на нього компетенції. Позивач оскаржував бездіяльність Президента України як суб`єкта владних повноважень і просив суд зобов`язати його вчинити дії, спрямовані на забезпечення судового перегляду судових рішень у цивільній справі. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131282490 від 02.10.2025 у справі № 990/81/25 зазначила, що визначені позивачем фактичні підстави позову свідчать про наявність публічно-правового спору, який підлягає вирішенню адміністративним судом, зокрема, в частині обсягу повноважень Президента України в процесі сприяння захисту прав і свобод громадян. Водночас було констатовано, що питання, порушені у пред`явленому адміністративному позові, не належать до конституційних повноважень Президента України. Переконання позивача про найвищий статус Президента України в державі, який дозволяє йому втручатися у діяльність інших органів державної влади, зокрема судів, впливаючи таким чином на їхні дії чи на прийняття певних рішень, є хибними і суперечать Конституції та законам України.
На думку колегії суддів КЦС у складі ВС, наведене у пунктах 121-128, 147 постанови ВПВС від 08.02.2022 у справі № 201/10234/20 дає підстави вважати, що коли особа подає заяву про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, саме в гарантованому державою мінімальному розмірі, така заява може розглядатися судом за відсутності оформленої відповідно до вимог ст. 175 ЦПК України позовної заяви і не у позовному провадженні. Фактично колегія суддів не погоджувалась з правовим висновком ВПВС щодо форми звернення до суду за Законом № 266/94-ВР і виду провадження (позовне, окреме). Водночас ВПВС у цій постанові вирішувала питання відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі 1 500 000 грн. Указаний розмір не був мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений законом, а значно більшим від гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, який повинен визначити суд у будь-якому випадку. Такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, де позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом, підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених статтею 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні. Оскільки колегія суддів не навела очевидних вад такого рішення, ВПВС 24.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755402 про повернення справи № 619/3341/23 на розгляд ВС.
TGLIST.COM.UA
