У рішенні від 27.03.2025 у справі «Білявська проти України» ЄСПЛ встановив процедурні порушення, які були допущені судами України, що поставили під серйозний сумнів остаточний результат розгляду справи. Констатуючи порушення ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що попри те, що заявниця посилалася як на норми ЦК України, так і на норми ЖК України, національні суди застосували лише норми ЖК України без пояснення причин надання такої переваги, без роз`яснення, чи слід один з цих кодексів вважати lex specialis щодо іншого або таким, що не застосовується у цій справі з якихось причин. Вирішивши застосувати положення ЖК України, а саме статтю 116, національні суди виходили з того, що для виселення необхідне одночасне виконання двох умов: систематичне порушення правил співжиття та застосування заходів запобігання чи інших заходів громадського впливу, які виявилися безрезультатними. У зв`язку з цим суди посилалися на скарги заявниці до поліції та неуспішні провадження у справах про адміністративні правопорушення, але дійшли висновку, що заявниця не довела, що обставини відповідали зазначеним умовам для виселення. Європейський суд підсумував, що національний судовий розгляд справи заявниці не забезпечив ефективного та справедливого вирішення спору. Суди не врахували вразливість заявниці - літньої жінки, яка намагалася повернути доступ до свого житла. Здійснюючи перегляд судового рішення за виключними обставинами ВПВС в постанові від 12.11.2025 у справі № 367/2027/16-ц зауважила, що суди не звернули увагу на ч. 1 ст. 405 ЦКУкраїни, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут). Таким законом не може бути ЖК України, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. Як уже наголошувала ВПВС в постанові від 13.10.2020 у справі № 447/455/17, ЖК України був прийнятий 30.06.1983 і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. На такі обставини також звернув увагу й Європейський суд у пункті 21 свого рішення. Відмовляючи у задоволенні позову, суди взагалі не врахували положення ЦК України та виходили з того, що за положеннями ЖК України виселення можливе за наявності систематичного порушення правил співжиття та застосування заходів запобігання чи інших заходів громадського впливу, які виявилися безрезультатними. Разом з тим при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій неправомірній поведінці виселення винного можливе і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Позивачка надала суду копії звернень до правоохоронних органів та копії висновків дільничних інспекторів міліції, яким ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції оцінки не надав Отже, суди на порушення вимог процесуального законодавства належним чином не перевірили та не встановили усіх обставин справи, а відтак висновки про відсутність підстав для задоволення позову були визнані передчасними та необґрунтованими.
Проаналізувавши норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131941693 від 12.11.2025 у справі № 306/2708/23 дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення ст. 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями. Було враховано, що остаточний розрахунок при звільненні проведено 25.07.2023, тому (зважаючи на положення ст. 233 КЗпП України) позивач мав звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у тримісячний строк, тобто до 26.10.2023. Водночас позов було подано лише 02.11.2023. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору. У ст. 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Оскільки суд апеляційної інстанції не дослідив наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду та не навів у рішенні мотивів можливості або неможливості його поновлення, ВПВС направила справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Воєнний стан є загальним правовим режимом, що вводиться в Україні та створює юридичні рамки (правову конструкцію) для діяльності всіх державних інститутів, економіки та суспільства в умовах збройної агресії. Такий захід є системним, комплексним і загальнодержавним, стосується внутрішньої структури та чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань з метою приведення їх у максимальну бойову готовність. Відповідно в суду є обов`язок, а не право зупинити провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан З огляду на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131941691 від 12.11.2025 у справі № 754/947/22 дійшла висновку, що під час застосування правил п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України та в п. 5 ч. 1 ст. 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець перебуває на військовій службі;3) якщо військовослужбовець висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.
Позовна давність є виключно інститутом судового захисту порушених прав або інтересів та не може застосовуватися до позасудових способів захисту цивільних прав. Природа позовної давності полягає в тому, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права саме судом. Натомість ВПВС, ухвалюючи постанову від 02.07.2019, ототожнила строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису зі строком позовної давності. ЄСПЛ у рішенні від 06.02.2025 у справі «ТОВ "Укркава" проти України» зауважив: «… Основною причиною, наведеною ВПВС, була різниця строків ініціювання цивільних проваджень згідно з відповідним цивільним законодавством та строків звернення за вчиненням виконавчого напису згідно із ЗУ «Про нотаріат» і на цій підставі бажаність однакового підходу. ВПВС не згадала будь-які серйозні несприятливі наслідки, які виникнули, незважаючи на існування різних строків протягом понад двох десятиліть, для обґрунтування такої радикальної зміни тлумачення, як оскаржуване у цій справі. Насправді її позиція не вбачається такою, яку одностайно або переважно підтримала більшість науковців у галузі права. ВС також не розглянув наслідки свого нового тлумачення щодо існуючих ситуацій і, таким чином, юридичної визначеності». За результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131941716 від 19.11.2025 у справі № 916/3006/17 дійшла висновку, що порушення, констатовані ЄСПЛ, через повторний розгляд справи має можливість виправити саме вона як суд касаційної інстанції, а тому скасувала свою постанову від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131884323 від 23.10.2025 зазначила, що в питаннях застосування інституту строків в адміністративному процесі потрібно враховувати: - момент настання події, з якої має починатися відлік процесуального строку оскарження її протиправності;- правничу ситуацію, яка б дозволяла з`ясувати, чи знала особа, право якої порушене, або мала б знати (дізнатися) про ухвалення, зокрема, певного рішення, яке спонукає до активних дій, до поведінки, націленої на своєчасний вибір форми та способу виправлення й усунення шкідливої дії цього рішення, але свідомо нічого не робить або сподівається на виправлення помилки тим, хто її допустив;- умови, за яких мають вчиняються активні дії, спрямовані на реалізацію права на оскарження дій, бездіяльності чи рішення того, хто діями, бездіяльністю чи певним рішенням порушив права, свободи чи зачепив інтереси особи, яка про це стверджує; крім того, особа повинна своєчасно звернутися за захистом порушеного права. Не заперечуючи загального висновку суду першої інстанції про те, що позивачка повинна була знати про оскаржувані рішення з моменту їх оприлюднення на офіційному сайті ВККС, ВПВС зауважила, що саме після отримання відповіді та ознайомлення з екзаменаційними відомостями оцінювання практичного завдання позивачка отримала об`єктивну можливість визначитися з фактом наявності порушення її прав та інтересів. Нетривалий проміжок часу, упродовж якого було реалізовано звернення до Комісії щодо ознайомлення з матеріалами оцінювання виконаних завдань, нетривалий проміжок часу, упродовж якого відбулося звернення до суду з позовом після отримання відповіді від ВККС, вказує про вжиття активних дій, спрямованих на з`ясування підстав, з приводу яких прийнято оскаржувані рішення, що свідчить про поважність причин пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом.
Заяву про зміну предмета або підстав позову можна вважати новим позовом у разі, якщо в ній зазначена самостійна матеріально-правова вимога (або вимоги) та одночасно на її обґрунтування наведені інші обставини (фактичні підстави) і норми права (юридичні підстави), які позивач первісно не визначив підставою позову та які у своїй сукупності дають особі право на звернення до суду з позовними вимогами. Об`єднання позовних вимог можливе саме в одній позовній заяві при зверненні з позовом до суду, а не шляхом подання нового самостійного позову з додатковими вимогами після відкриття провадження у справі для його спільного розгляду з первісним позовом. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131884300 від 13.11.2025 у справі № 990/70/25 зазначила, що наведені в заяві про збільшення позовних вимог нові доводи та позовні вимоги про скасування державної реєстрації ВРП як юридичної особи не перебувають у взаємному зв`язку з первісно заявленими вимогами, не є ані похідними від них, ані такими, що випливають із тієї ж самої підстави виникнення спору, а тому не можуть бути об`єднані в межах одного провадження, натомість такі вимоги можуть бути заявлені в окремому позові. Наслідки – згідно ч. 2 ст. 167 КАС України суд повертає таку заяву без розгляду.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131791934 від 23.10.2025 у справі № 990/300/25 зазначила, що, здійснюючи правосуддя, суддя повинен застосовувати закон та надавати оцінку обставинам судової справи так, щоб не порушувати довіру громадян до справедливого судового розгляду незалежним і безстороннім судом. Водночас питання помилок щодо фактів та права, яких начебто припустився суд на думку скаржника, не належить до компетенції дисциплінарного органу доти, доки такі помилки не вчинені умисно або внаслідок недбалості та/чи не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією. Оцінка правомірності ухваленого суддями рішення не належить до повноважень дисциплінарного органу і не є предметом розгляду ВРП. Проте важливим є спосіб, у який діяли судді під час розгляду справи при виконанні ними процесуальних обов`язків та повноважень. Переглядаючи оскаржуване рішення ВРП, Велика Палата не установила порушень суддею процесуальних обов`язків та повноважень, тим паче вчинених з умислом. Відповідно були визнані обґрунтованими висновки ВРП про відсутність у діях судді складу дисциплінарних проступків.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131713692 від 23.10.2025 у справі № 990/36/25 вкотре нагадала, що передбачене ч. 1 ст. 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, та внесення до ВРП подання про його звільнення із займаної посади можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП. Отже, оскаржувати рішення ВККС, ухвалене за наслідком кваліфікаційного оцінювання судді, можна лише разом (спільно) з остаточним рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією ВККС. Водночас ВС повернув позов на підставі ч. 2 ст. 123 КАС України у зв`язку з пропуском процесуального строку на звернення до суду, зосередившись на оцінці поважності причин пропуску позивачкою такого строку замість першочергового вирішення питання, чи підлягає цей позов розгляду за правилами адміністративного судочинства (питання предметної юрисдикції адміністративних судів) відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 171 КАС України. З огляду на викладене ВПВС визнала висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позову передчасним, зробленим з порушенням вимог ст. 171 КАС України, що зумовило направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо предметної юрисдикції адміністративних судів.
Предметом спору була протиправна бездіяльність ВККС щодо неоприлюднення публічної інформації [суддівських досьє та досьє кандидатів на посаду судді)] відповідно до ст. 15 Закону № 2939-VI та ст. 85 Закону № 1402-VIII, оскільки з 24.02.2022 у зв`язку з оголошенням в Україні воєнного стану, в інтересах національної безпеки, безпеки громадян (суддів, членів їх сімей та близьких осіб) і підтримання неупередженості правосуддя ВККС обмежила публічний доступ до суддівських досьє (досьє кандидатів на посаду судді). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131713691 від 16.110.2025 у справі № 990/162/24 погодилась з тим, що наведені Комісією аргументи про необхідність тимчасового обмеження доступу до суддівських досьє та досьє кандидатів на посаду судді загалом узгоджуються з «трискладовим тестом», передбаченим ч. 2 ст. 6 Закону № 2939-VI. Зокрема, такі аргументи мають легітимну мету захисту національної безпеки й прав інших осіб; підтверджують наявність реальних ризиків істотної шкоди; доводять, що потенційна шкода від розголошення інформації переважає суспільний інтерес у її оприлюдненні на час воєнного стану. Інші механізми громадського контролю (зокрема, через Громадську раду доброчесності) дозволяють суспільству й надалі відстежувати питання доброчесності суддів. Аналогічні висновки сформульовані у постанові ВПВС від 17.07.2025 у справі № 990/406/24.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/131648971 від 03.09.2025 у справі № 911/906/23 дійшла висновку: оскільки повноваження прокурора щодо звернення до суду з позовом (заявою) під час реалізації конституційної функції представництва інтересів держави в суді не обмежені лише районом (територіальною одиницею), на території якого розташована прокуратура, прокурор Корюківської окружної прокуратури Чернігівської області мав право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Яготинської міської ради. Було наголошено, що законодавство не обмежує повноваження прокурора на звернення з позовом до суду в інтересах держави залежно від місця розташування органу, який уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, до того ж такого органу може і не бути. Оскільки прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, та визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, суди зробили правильний висновок, що прокурор підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у цій справі та правомірно звернувся до суду в інтересах держави в особі Яготинської міської ради.
TGLIST.COM.UA
