Екзальтаж учорашніх мітингів проти Кличка, чомусь нагадав мені картину Іллі Рєпіна «Маніфестація 17 жовтня 1905 року», яка багато ким розглядається, як російська відповідь «Свободи на барикадах» Делакруа, тільки із значно серйознішим проробітком персонажів. Тут є не тільки знайомі Репіна Володимир Стасов, Лідія Яворська (з букетом), Мстислав Прахов. Тут є і типажі тодішнього російського «майдану»: амністований в’язень (символ визволення від обмежено царату), розгублений поліцейський (символізує крах колишньої державної машини), екзальтований гімназист, якому байдуже за що мітингувати – нині він обо’язково був би з картонкою («святая чістота і сумасшествіє русскіх мальчіков»), військовий що знімає капелюх перед революцією, подружжя євреїв з надією на скасування обмежень і порятунок від погромів (але вона дивиться на події з надією, а він із віковічним страхом), малограмотний селянин, що з відкритим ротом дивиться на колективне на його погляд безумство.
 
Але ясніше усіх все розуміє другорядний на перший погляд персонаж: похмурий і самосконцентрований революціонер. У той час як увесь натовп співає, кричить і тріумфує, цей персонаж, що знаходиться в глибині, геть позбавлений емоцій. У його очах немає захоплення Маніфестом чи свободами — у них читається фанатична, холодна рішучість продовжувати далі. Розанов називав його «терористом, маніяком і божевільним», який мовчить і до революції, і після, але «потім уб'є». Це типаж ідейного руйнівника, котрого миттєві царські поступки нічого не означають. Він прихована пружина майбутнього терору, що різко контрастує з наївною інтелігенцією на передньому плані.
 
Ну ви правильно зрозуміли, що у міру все більшого нашого екзальтування співвітчизників від євроінтеграції та усіляких гей-прайдів, тим цей персонаж все більш миліший моєму серцю.