Зареклася читати про молодь і перше кохання — пару днів по тому читаю знову! Про «Витівку» (La Soif) я дізналася з улюбленої колонки про out of print книжки, де дописувачка порівнювала долю цієї забутої повісті з невмирущою популярністю «Добридень, смутку!» Саган, яка багато в чому з нею перегукується. У «Витівці» вихована проєвропейським батьком 20-річна алжирка Надя разом із другом-гультяєм Хусейном зустрічає свою колишню однокласницю і знайомиться з її привабливим чоловіком. З атмосфери одразу ж стає ясно, що навіть якщо ніхто ні в кого неналежним чином не закохається, все одно — начувайтеся лиха.Не скажу, що це щось художньо дуже видатне, але ця книжка допомогла мені сформулювати одну штуку: юність страшна не тим, що вона безжально-безсовісно-безтурботна, а тим, що вона ненажерлива. Мабуть, головне, що я пам’ятаю про свої 16-20 років — це те, скільки всього я могла спожити: книжок, досвідів, знайомств. Як і в «Олівії», це постійне відчуття «мені, мені! моє!» Через це навіть звичайна дівчача дружба набуває такої інтенсивності, що зі сторони виглядає лесбійським крашем. Може здатися, що Надя всіх ревнує: своїх сестер — до їхніх чоловіків, друга — до його нареченої, але це не ревнощі. Це соліпсичне переконання юної людини, що інші люди мають оживати, тільки спілкуючись із нею особисто, а решту часу проводити у такому собі анабіозі. Надя милується тим, як подруга з чоловіком тримаються за руки — але нехай вони роблять це тільки в неї на очах, бо сама думка про те, що вони продовжують існувати, займатися своїми справами і кохатися поза її полем зору… the audacity!(Захоплююся тим, що американці все одно просували це як софткор-палп.)
Якби я брала участь у якомусь книжковому бінго, категорію «книжка з wtf-назвою» можна було б уже закрити. Це данський антидетектив, написаний на початку XX століття; зараз про нього навряд би хтось пам’ятав, якби свого часу його не прочитав один студент і не впарив своєму другові. Студента звали Ґершом Шолем, друга — Вальтер Беньямін: згадка про цю книжку у їхній переписці забезпечила їй мікро-культовий статус.Це доволі їбанута штука, яка змушує пригадати бартівський поділ текстів на ті, що викликають plaisir (задоволення) і ті, що викликають jouissance (теж задоволення, але надмірне, таке що переходить у дискомфорт і травму). Перші читаються легко, демонструють знайомі культурні орієнтири і догоджають читачу; другі ставлять під сумнів не тільки культурні орієнтири, але й персональні смаки читача і його стосунки з мовою. Kzradock починається як типовий plaisir-текст: дуже бодрий палп-детектив, ущерть наповнений стереотипами. Оповідач, лікар-психіатр, піддає пацієнта гіпнозу, щоб розібратися в якомусь мутному вбивстві за участі інтернаціональної злочинниці і її ручної пуми. Історія на рівні «бабах! тидищ! хуяк!», абсурдна і комфортна. Але коли вона переміщується в метафізичну площину і стає ясно, що відповідей не буде, це перетворює її на один із найяскравіших прикладів jouissance-тексту, який, за словами Барта, викликає в першу чергу стан розгубленості. Власне, це і є роман про розгубленість — точніше, про сумнів: це своєрідна ілюстрація до тези, що тільки шаленець може мати стовідсоткові переконання, а тому, хто хоче зберегти свою душу, варто сумніватися. Щось схоже герой Файнса озвучує в недавньому «Конклаві», коли читає промову про те, що воліє обрання Папи, який сумнівається.Це дуже необов’язкова література, і я збрешу, якщо скажу, що мені сподобалося, але було по-своєму цікаво читати цю апологію сумніву на фоні заяв абсолютно переконаних у своїх ідеях деганів, які почали рік із погроз батьківщині письменника — Данії.
Прочитала «Олівію» Дороті Стречі — сапфічну класику, яка настільки вплинула на Андре Асімана, що він хотів назвати той-самий-роман її ім’ям (майже): «Олівер». При поверхневому огляді це повість про те, як школярка закохалася в учительку, але це ще й книжка про певний спосіб чуття — коли людина сприймає банальності чужого життя як щось незбагненно містичне, воліє бути частиною цієї містерії — і, втрутившись у (банальну) історію, дійсно перетворює її на трагедію. Цим «Олівія» нагадала «Ялівець» Барбари Комінс: сюжетно геть інший роман, який теж досліджує психіку людини, що вимагає «пустіть мене в своє життя!»З одного боку, це дійсно річ настільки ж потужна, наскільки й тоненька; але щоразу, читаючи чергову таку палку сповідь, я ловлю жорстке дежа вю, ніби вже зустрічала це в якомусь літературному журналі двадцять років тому (тобто, коли сама ще була палкою і схильною до гарячкових самонакрутів). Мабуть, як «книжковій блогерці» мені має бути соромно в цьому зізнаватися — як і в тому, що я віддаю перевагу електронним книжкам! — але ця «література серця» — не моє. Мені для (чи від) башки щось, будь ласка — або просто жанрову жуйку. Я в жодному разі не маю на увазі, що «Олівія» не спонукає думати: вона аж надто спонукає думати — підліткові думки, в яких всі страшно загадкові, а ти — головна героїня ВСЬОГО. І це дискомфортно. Тому цього року я планую більше занурюватися (і потенційно занурювати слухачів) у якісь експериментальні штуки; далі буде…
Увійшла в новий рік із дивною книжкою, яку знайшла в ще дивніший спосіб. Я люблю вам тут трусити про «серендипність» і «як-я-випадково-знайшла-цей-діамант-у-блозі-на-три-підписника», але насправді мій №1 метод знайти щось невідоме і неочікуване — це, бляха, відкрити в Internet Archive пошук по текстам книг, вбити туди рандомне слово під настрій — і подивитися, що з результатів мені припаде до серця.Не пам’ятаю вже, за яким там словом мені випала The Sioux, але за інших обставин я б навряд звернула на неї увагу. Якийсь роман про багатіїв. Написаний британською акторкою штибу «міс Мурпл у ролі міс Бурпл». Не мій стиль.Але це кайф, марожено! Англієць одружується з французькою мультимільйонеркою. Крім всеосяжної матеріальної розкоші, він отримує когорту дуже, дуже ексцентричних свояків і одного дуже, дуже хворого і янголоподібного малолітнього пасинка (який, звісно ж, носить білу матроску). The Sioux — це майже суцільні діалоги манірно-нахабних людей, тому спочатку роман сприймається як щось несерйозне штибу Саймона Рейвена (зі всією повагою до), але згодом він влізає під шкіру — тепер я розумію, що мали на увазі нечисленні рев’юери, коли називали його «смішним і моторошним». Тут багато шипів, але найгостріший — це те, що кожен у родині прагне зліпити з маленького спадкоємця свій ідеал. Дехто обирає для цього токсичні чи геть шокуючі методи — і результат виходить доволі страшний, як із тим інопланетянином у Бредбері, який поруч із кожною зустрічною людиною перетворювався на «її» хлопчика.Але водночас це максимально всично на рівні діалогу (а тут, повторюся, майже все — діалог). Більшість дорослих говорить афектовано, а в підхоплюючого це малого виходить ще афектованіше; і я навряд чи комусь порадила б цю книжку, але мені страшенно хотілося б побачити її в перекладі — щоб подивитися, як викрутиться перекладач. Йому я не заздрю. Тут майже ніхто не спілкується через the Queen’s English, зате говорять:- жахливим гіпертрофованим baby talk’ом;- франкізованою англійською, іноді повноцінно переходячи на французьку — а хто не шарить, це його плебейські проблеми;- британським сленгом: Loamshire, North Country and Cockney, all very bad;- малий періодично переключається на "Ol' Kintuck" — сувенір від попереднього вітчима-американця;- у слуг — креольський діалект, etc. etc.Цікавий і людяний досвід, незважаючи на мільйонерів. І Айрін Гандл виявилася ніяка не Бурпл, а чарівна любителька чіхуашек. Коротше, я зачарована. Тобто enchanté.
Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.
Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.
Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;- чим Ісус схожий на пряник;- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…
Чим мені подобається видавництво And Other Stories (як і «Фіцкарральдо», наприклад) — по їхнім мінімалістичним обкладинкам ніколи не здогадаєшся, який черговий жанровий фрік на тебе чекає.«Мідянка» Мікеле Марі — це……психоаналітичний детектив, де слідчий має покладатися на обмовки і вільні асоціації свідка, тільки слідство веде 13-річний хлопчик, а свідок — неписьменний старий наймит, що стрімко втрачає пам’ять;…це готичний роман з буквальними скелетами в шафах;…старомодний YA, де підліток конструює собі пригоди на уламках чужих життів;…лінгвістичний експеримент, бо це переважно допит-діалог, де один герой спілкується нормативною італійською мовою, а інший — діалектом, який (якщо вірити перекладачу) не всі італійці розуміють;etc.А ще це цілий палац пам’яті, і навіть якщо саме «розслідування» вам не сподобається, тут є купа чарівних відгалужень. Я, наприклад, довго шукала (і не знайшла), кого з художників італійський мистецтвознавець називав «майстром слимаків».Чомусь хочеться, щоб творці Dark екранізували щось подібне замість займатися тією дурнею, на яку в них контракт.
Мене не сильно вразив фільм про те, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував кейс полтергейста Джефа, але один момент із нього я згадую мало не щодня.Мешканці присілка Далбі на острові Мен розповідають різні історії про «Джефа» — балакучого місцевого духа, що іноді нібито показується у вигляді мангуста. З кимось він розмовляє, хтось лише бачить його периферично. Місцевий пияк каже, що з ним Джеф говорив лише раз — після похорону дружини. Чоловік пояснює, що з горя перебрав, had to piss somethin' fierce — і коли він відливав прямо біля церкви, то почув Джефа. Той прочитав йому вірш:Наснилося: померла в чужині,Серед чужих людей;Поклали в наспіх зробленій труніїї в чужинський глейТамті селяни…etc., тобто «Сон про смерть» Єйтса. Чоловік каже, що невидимий голос ніби вліз у його нутро. «Але знаєте, що найдивніше в цій історії?» — питає він. «Моя Хелен померла в 33-му. А цей вірш було опубліковано лише в 34-му».У фільмі сценка подається комічно — чоловік заявляє, що після почутого кинув пити, при тому що активно синячить навіть у процесі оповіді. Але мене це все одно глибоко зачепило — і не тільки тому, що я завжди люблю різні хонтологічні історії про часові вибрики.Ні, я не думаю, що чарівна всевідаюча білочка, тобто мангуст, прочитала мужику вірш із майбутнього. Але я думаю, що коли людина переживає якесь потрясіння, якийсь досвід, неспівставний з попереднім (наприклад, оплакує смерть партнерки після 30 років, проведених разом), то внутрішньому голосу важко озвучити те, що відбувається, або більш «свідома» частина розуму відмовляється чути те, що озвучує інша, нижча. І ось, у 1934-му, чоловік натрапляє на вірш Єйтса, який нарешті ясно проговорює те, що він відчував лише на рівні емоцій — і тому так, в якомусь сенсі він вже чув цей вірш раніше, він його пережив.А ще я часто думаю, що в триґер ворнінґах мало сенсу. Не тому, що художній твір не може зробити людині боляче, і тим більше не тому, що «хаха, нехай звикають, сніжинки». А тому, що абсолютно будь-який, навіть найлайтовіший текст може бути цим віршем Єйтса.
TGLIST.COM.UA
