​​Прочитала «Олівію» Дороті Стречі — сапфічну класику, яка настільки вплинула на Андре Асімана, що він хотів назвати той-самий-роман її ім’ям (майже): «Олівер». При поверхневому огляді це повість про те, як школярка закохалася в учительку, але це ще й книжка про певний спосіб чуття — коли людина сприймає банальності чужого життя як щось незбагненно містичне, воліє бути частиною цієї містерії — і, втрутившись у (банальну) історію, дійсно перетворює її на трагедію. Цим «Олівія» нагадала «Ялівець» Барбари Комінс: сюжетно геть інший роман, який теж досліджує психіку людини, що вимагає «пустіть мене в своє життя!»З одного боку, це дійсно річ настільки ж потужна, наскільки й тоненька; але щоразу, читаючи чергову таку палку сповідь, я ловлю жорстке дежа вю, ніби вже зустрічала це в якомусь літературному журналі двадцять років тому (тобто, коли сама ще була палкою і схильною до гарячкових самонакрутів). Мабуть, як «книжковій блогерці» мені має бути соромно в цьому зізнаватися — як і в тому, що я віддаю перевагу електронним книжкам! — але ця «література серця» — не моє. Мені для (чи від) башки щось, будь ласка — або просто жанрову жуйку. Я в жодному разі не маю на увазі, що «Олівія» не спонукає думати: вона аж надто спонукає думати — підліткові думки, в яких всі страшно загадкові, а ти — головна героїня ВСЬОГО. І це дискомфортно. Тому цього року я планую більше занурюватися (і потенційно занурювати слухачів) у якісь експериментальні штуки; далі буде…