Веселий піп | Готтентотська мораль куди лицемірніша за моральний релятивізм: вона пр...

Готтентотська мораль куди лицемірніша за моральний релятивізм: вона претендує на універсальність, але застосовує її вибірково.У випадку СПЦ це працює так: існує абсолютний принцип — права православних віруючих є недоторканними, і будь-яке їх порушення є великою несправедливістю. Принцип на перший погляд звучить універсально. Але при ближчому розгляді виявляється, що він застосовується лише тоді, коли порушником є Київ. Коли ті самі права тих самих православних порушує Москва — примусово приєднуючи єпархії, ув'язнюючи священиків, знищуючи ракетами храми разом із парафіянами — принцип просто покривається мовчанням. А це і є готтентотська мораль у соборному виконанні, задекларована як християнська чеснота.Біблія описала цю логіку задовго до появи Сербської церкви: «Горе тим, що зло називають добром, а добро — злом, що ставлять темноту за світло, а світло — за темряву. Горе мудрим у власних очах та розумним перед собою самим» (Іс. 5:20-21).Козир трайбалізмуСПЦ перебуває в складній позиції: вона політично пов'язана з Московським патріархатом, історично близька до сербського консерватизму, який симпатизує «православному слов'янству». Але саме тому мовчання стає геополітичною позицією, за яку мають бути певні наслідки. «Хто виправдовує несправедливого, і хто засуджує праведного, — обидва вони Господеві огидні» (Прип. 17:15). Пророк Ісайя таких вартових прав і свобод називає німими псами: «Його вартівники всі сліпі, не знають нічого, всі вони пси німі, які гавкати не можуть, мрійники, лежні, що люблять дрімати» (Іс. 56:10).Всі пам'ятають, як патріарх Порфирій відвідав Москву й повідомив Путіну, що двома тижнями раніше зустрічався в Єрусалимі з патріархом Феофілом III, який нібито сказав: православ'я має «один козир», і цей козир – сам Путін. Та сама людина, яка потім урочисто «підносить свій голос на захист позбавлених прав та переслідуваних православних братів» і закликає міжнародні інституції «не закривати очі на велику несправедливість». Не засуджуючи патріарха Кирила за благословення «священної війни» — від якої загинуло більше пастви УПЦ, аніж від усіх храмових конфліктів разом узятих — сербські ієрархи (і не тільки вони, це системне явище часткової сліпоти вселенського православ'я) стають моральними співучасниками злочину, і Господь їх спитає за невинну кров українського народу: «А той вартовий, коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, то він був би узятий за гріх свій, а його кров Я зажадаю з руки вартового» (Єз. 33:6).Отже, документ, який претендує на моральне свідчення, але систематично замовчує половину фактів — це не пастирська заява. Це геополітичний маніфест, написаний мовою пастирського піклування. Якби СПЦ справді керувалася принципом захисту православних від переслідувань, текст мав би симетрично зафіксувати страждання з обох боків лінії фронту. Його відсутність — не редакційна недбалість. Це політичний вибір. І Господь спитає за кожне слово — та за кожне мовчання.»