Історії українських козаків.

цей деньКоліівщина, повстання проти терору.🔥⚔️💪Про ті дні я чув не раз від людей, що ходили тоді по Поділлю й Волині — і говорили вони не як про звичайний бунт, а як про щось більше, ніби земля сама піднялася проти тих, хто на ній давно вже почувався паном. 14 квітня 1768 року почалося те, що згодом назвуть Коліївщиною, але тоді ніхто не давав цьому назви — просто пішли в степ, у ліси, в міста, бо далі терпіти вже не було сили.На чолі стояв Максим Залізняк — запорожець, людина не з паперу, а з пороху і дороги. Кажуть, що він прийшов із Січі не сам, а з думкою, що час настав. До нього швидко пристали інші — серед них Іван Гонта, сотник уманський, який спершу служив тим, проти кого згодом піднявся. Були й інші ватажки — Бурка, Шило, Журба — кожен зі своїм загоном, але всі з однією причиною.Причини ті не були нові. Утиски православних, панщина, знущання над людьми, обмеження козацьких прав — усе це накопичувалося роками. І коли це прорвалося, то вже не зупинити було ні наказами, ні обіцянками. Гайдамацькі загони росли швидко. До них ішли не тільки місцеві — приходили люди із Запорозької Січі, з Лівобережжя, зі Слобожанщини. Не всі були досвідченими воїнами, але всі були злі й рішучі.Рух цей ішов хвилею. Села підтримували повстанців, міста відкривали ворота або бралися штурмом. Найгучнішою стала Умань — коли Гонта перейшов на бік повстанців, місто впало швидко. І тоді вже стало ясно: це не просто бунт, це щось, що за розмахом справді нагадує війну часів Богдан Хмельницький. Але без єдиного центру, без чіткої державної програми — більше як вибух, ніж як продумана кампанія.І в тому була сила — і слабкість одночасно. Бо коли люди піднімаються масово, їх важко зупинити, але ще важче спрямувати. Повстання швидко охопило великі території, але так само швидко почало втрачати лад. Не було єдиного керівництва, не було чіткої системи управління, не було зовнішньої підтримки, яка б утримала це все разом.А вороги довго не думали. Річ Посполита кинула війська, а згодом і російська імперія, яка спершу ніби дивилася осторонь, теж втрутилася. І тут почалося те, що часто буває з такими повстаннями: ті, хто ще вчора здавалися союзниками, раптом стають каральною силою. Залізняка схопили, Гонту стратили жорстоко, повстання придушили.Але пам’ять залишилася не про поразку, а про силу цього вибуху. Бо Коліївщина показала: коли тиск доходить до межі, люди перестають боятися. І тоді навіть без чіткої державної структури вони можуть піднятися так, що це струсить цілий край.Якщо дивитися з сьогоднішнього дня, то тут є знайома річ. У сучасній війні росії проти України теж видно, що головне — це не тільки армія як структура, а й готовність людей ставати до спротиву. У XVIII столітті ця енергія вилилася в повстання, яке не змогло оформитися в державу. У XXI столітті Україна вже має державу — і саме тому ця енергія не розсипається, а працює разом.Поділися постом та не забуть про👍

Великодній стіл.🥮🍯🍗🫘Щоб вам було відомо, то наші пращури козаки освячували паску та наїдки з напоями не кошиками, а цілими возами…Далі наводимо один із описів сучасника:"Скоро Великдень! Ось тут то й проявляється щире українське хлібосольство: навколо церкви стоять вози на яких привезено їстівне для освячення. Іскристий гумор українців в цей момент проявлявся на рахунок фізіономій смажених поросят та незугарності деяких господинь, що не зуміли як слід допекти пасок. Адже нема господаря, котрий би до цього Світлого дня не мав печене порося, ковбасу, паски та принаймні декількох крашених яєць.А ось Великодній стіл заможного козака, що відрізнявся вишуканою різноманітністю наїдків: дві, три навіть чотири велетенських солодких пасок із добірного крупчастого борошна на коров’ячому маслі, яйцях, цукрі та меду; одна чи дві кислих паски; сирна паска, ягня із вершкового масла; пара запечених поросят – одне без начинки, інше – начинене гречкою з печінкою, в зубах у них хрін; двоє запечених ягнят – одне без начинки, друге начинене мигдалем, родзинками з рисом; стегно вудженини (буженина) та стегно вудженини під сіточкою із паперу; кендюх (сальтисон); голова кабана в натуральну його величину з очима з маслин; цибуля зелена; паростки салату зеленого; полумисок пшона, на ньому в сільничці сіль кримка; чималі шматки духмяного сала з проріззю; декілька видів ковбас: кров’янка, ковбаса проста домашня, ковбаса по-панськи, печінкова та інші; коров’яче масло; сир; сметана; вінки цибулі; все це обкладено фарбованими в синю, жовту, мармурову і найбільше в червону фарбу яйцями; ці яйця були як гусячі так і курячі. Поряд із цими наїдками в штофах та дзбанах стояли декілька сортів горілок та наливок; тут були і хріновуха, перчаківка, і калганівка, і кардамонівка, і кусака, і слив’янка, і малинівка, і горобинівка, тернівка та медовуха".Ось такі смачні наїдки везли возами на освячення до церкви наші пращури козаки Війська Запорізького у Світле Христове Воскресіння.Поділися постом та не забуть про👍

Облаштування в козацьких куренях.🛖💪🔥З розповіді запорізького козака Микити Леонтієвича Коржа, записаної Олексою Стороженком:«Наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько — Великий Луг — наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стоя ли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло, свинячу голову до хріну і локшину на переміну, — додав старий з «Енеїди» Котляревського, — і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев'яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев'яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки — михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись Богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. «Спасибі, братчику, — кажуть, — що добре козаків нагодував!» Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, І розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з'їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці".Поділися постом та не забуть про👍

Важливим був і майновий статус. Якщо козак гинув, його вдова не лишалася ні з чим. Майно, земля й права переходили до неї та дітей. Такі права були захищені, а в деяких випадках вдова могла фактично посідати місце чоловіка, доки сини не підростуть. Це ще раз показує, що жінка мала в козацькому середовищі цілком відчутний юридичний статус.Винятком із цього світу була Запорозька Січ. Жінок туди не пускали. Січ була осередком неодруженого лицарського товариства, де воїн мав бути максимально вільним від родини й побуту. Січовик, який хотів одружитися, мусив залишити Січ і заводити зимівник поза нею, хоча зв’язок із військом не втрачав. Саме ядро запорозького товариства мало жити без сім’ї, щоб думати тільки про службу.При цьому запорожці не були ворогами шлюбу. Просто безшлюбність вважалася умовою для тих, хто постійно жив на Січі. Родина прив’язує до дому, господарства, дітей, а Січ вимагала від людини повної готовності до війни. Уся козацька спільнота без жінок не мислилася, але саме її військове серце жило за окремими правилами.Цікаво, що важливість інтимного життя добре видно і в лексиці. У козацьку добу існувало багато еротичних слів, натяків і назв, що показує: тема тілесності була живою й природною частиною культури. Якщо народ має десятки слів на такі речі, значить, говорив про них не тільки пошепки.Отже, в козацькій Україні інтимні стосунки не були ні забороненою темою, ні суцільним хаосом. Це була звичайна частина життя між війною, господарством, шлюбом, правом і потребою вижити. Любощі мали кілька сенсів одразу: відпочинок, продовження роду, близькість, частину гри й причину цілком реальних драм. Люди тоді були не менш живими, суперечливими й пристрасними, ніж тепер. Просто говорили про це трохи інакше і значно ближче жили до смерті.Поділися постом та не забудь про👍

Ще одна річ, яку важко обійти, — це роль України та Білорусі у впливі на пізнішу книжну мову московії. У XVII столітті багато книжників із Києва та білоруських земель поїхали до москви, навчали там, перекладали, упорядковували, виховували царських дітей і фактично тягнули на собі цілий пласт освіти. Вплив був дуже сильний. І тут виникає незручне, але цікаве питання: чому на українських та білоруських землях літературні мови виростали на місцевих народних діалектах, а в московії місцеве мовлення довго не могло так само виразно пробитися в писемну норму? Питання, як то кажуть, із зірочкою. І воно дратує не тому, що образливе, а тому, що історія на нього дає не дуже комфортні відповіді.Усе це сьогодні виходить далеко за межі суто академічної розмови. Дослідження мови Русі, давньоукраїнських пам’яток, старих редакцій церковнослов’янської мови — це вже давно не лише справа кафедр, рукописних відділів і людей, які здатні три години поспіль радіти одній літері «і» на місці «ѣ». Це ще й частина великої боротьби за культурну спадщину, за право називати речі своїми іменами, за право не віддавати Київ, Русь, літописну традицію і мовні пам’ятки тим, хто дуже любить чуже, коли воно гарно лежить. Історія мови тут виявляється не тихою дисципліною для вузьких фахівців, а полем реальної битви. Просто замість шабель — рукописи, замість гармат — аргументи, а замість крику «вперед!» — фраза «покажіть, будь ласка, джерело».Тож про мову часів України-Русі ми знаємо не все, але й далеко не нічого. Ми не маємо голосу княжого писаря, зате маємо його тексти. Не можемо посадити русина XII століття перед мікрофоном, але можемо читати його слова на стінах храмів. Не завжди можемо відновити кожен звук, зате бачимо цілі мовні риси, які живуть століттями. І що більше вдивляєшся в ці давні написи, рукописи й форми, то ясніше стає проста річ: українська мова не впала з неба вчора, не народилася в канцелярії XIX століття і не є чийось пізній додаток. Вона довго росла, проростала крізь книжні традиції, мінялася, але лишалася собою. А тим, хто досі хоче зліпити з цього якусь «общу колиску», можна тільки співчутливо порадити менше фантазувати і більше читати графіті. Іноді одна видряпана фраза на стіні говорить про минуле чесніше, ніж ціла шафа імперських теорій.Поділися постом та не забудь про👍

Козаки зимою в поході. 🔥⚔️💪Зима для запорозького козака була не порою року, а окремим ворогом, який не мав обличчя, не кричав у атаку й не приймав капітуляцій. Степ у мороз перетворювався на білу пустелю, де вітер різав шкіру гірше за шаблю, а сніг засипав сліди швидше, ніж загін встигав відійти від місця сутички. Та козаки не чекали весни. Навпаки — саме тоді, коли більшість армій ховалася по фортецях, запорожці вирушали в похід.Замерзлі ріки ставали для них дорогами. Там, де влітку човен сідав на мілину, взимку кіннота йшла просто по льоду. Ворог не чекав удару посеред морозів, і саме ця несподіванка рятувала козацькі загони частіше, ніж чисельність війська. Але холод бив по всіх однаково. Руки примерзали до металу, подих перетворювався на пару, що могла видати засідку, а кінь, знесилений морозом, падав у сніг — і тоді козак лишався сам на сам із безмежною білизною.Коней берегли, як побратимів. Їх накривали повстяними попонами, натирали жиром, ставили спинами до вітру, щоб тіла тварин утворювали живу стіну. У сильні морози козаки вирізали в заметах снігові загороди, клали всередину солому й ночували поряд із кіньми, ділячи з ними тепло. Бо без коня козак у степу довго не жив.Вогонь розпалювали рідко — полум’я могло видати загін. Тому грілися землею. Викопували заглиблення, вистеляли їх очеретом, накривалися кожухами й лягали пліч-о-пліч, зберігаючи тепло тіл. Сало ставало універсальним засобом виживання: ним натирали обличчя й руки, щоб шкіра не тріскалася від морозу, його ж топили для каганців, перетворюючи шмат жиру на маленьке джерело світла й тепла.Сніг для пиття не брали — знали, що це вбиває швидше за спрагу. Його розтоплювали в казанках на тліючих жаринах або над каганцем із сала. Гаряча вода здавалася розкішшю, а якщо вдавалося зварити куліш із пшона та шматка сала — це вже було маленьке свято серед крижаної пустелі.Одяг рятував життя не гірше за зброю. Поверх свити вдягали кожух хутром усередину, накидали важку кирею з каптуром, ноги обмотували онучами, а взуття змащували жиром, щоб не пропускало вологи. Досвідчені козаки вкладали у чоботи вовну чи суху траву — прості речі, які дозволяли пройти десятки кілометрів по кризі.Зброю берегли, як живу істоту. Порох носили під одягом, щоб не відсирів, рушниці змащували салом, замки обгортали тканиною. У мороз один невдалий постріл міг коштувати життя, тому козацька уважність до дрібниць була питанням виживання.Поранених рятували без лікарів і шпиталів. Рани промивали горілкою, перев’язували шматками полотна, прикладали сніг, щоб спинити кров. Якщо людина не могла йти — її клали в обозі й гріли власними тілами. Побратимство тут було не красивим словом, а способом не померти вночі.Спали просто неба. Рили ями в снігу, стелили сіно, накривалися плащами. Часто лягали біля коней, слухаючи їхнє тепле дихання. Сон був коротким і тривожним: один завжди стояв на варті, стискаючи шаблю й вдивляючись у темряву, де степ міг приховувати і ворога, і смерть від холоду.Та навіть у цій крижаній тиші козаки знаходили спосіб не збожеволіти. Вони жартували, кепкували один з одного, співали пісень. Сміх грів краще за горілку, а спільний спів не давав людині відчути себе самотньою серед безкрайого снігу.Бо зрештою виживав не той, у кого тепліший кожух, а той, у кого міцніший дух. Коли тіло мерзло й сили зникали, козака тримало плече побратима поруч. У зимовому степу ставало ясно: самотніх холод ламає швидко, а гурт тримається довше.І тому запорожці не просто переживали зими — вони вчилися жити разом із ними. Мороз для них ставав не лише ворогом, а й суворим учителем, що перевіряв витривалість, дисципліну й справжність братерства.Поділися постом та не забуть про👍

Козацький зимівник у мирний час.🍚🐟🥟Козацький зимівник у мирний час був зовсім не тим романтичним «хутором з люлькою», який часто малюють на картинках, а передусім господарською одиницею, без якої Запорозька Січ просто не вижила б. Саме зимівники годували Січ м’ясом, зерном, салом, рибою й грошима, а водночас були місцем, де козацьке життя ставало не військовим, а звичайним, майже селянським. Найбільше зимівників існувало у XVII–XVIII століттях на землях Вольностей Війська Запорозького Низового — вздовж Самари, Орелі, Інгульця, Конки, Базавлука. Про них писали й мандрівники, й урядовці, і самі козаки у скаргах та реєстрах.У мирний час життя зимівника починалося зі світанком і не мало нічого спільного з байдикуванням. Козаки, які осідали тут, уже не були «голотою з Січі», а господарями. Частина з них мала родини — жінок і дітей, хоча формально Січ не схвалювала сімейного життя запорожця. Реальність, як завжди, була простіша за статути. Жінки вели господарство, доглядали худобу, варили їжу, пряли, ткали полотно, сушили фрукти, солили рибу й м’ясо. Діти з ранніх років допомагали: пасли овець, носили воду, стерегли городи від худоби й чужих очей. Самі козаки займалися тим, що вміли найкраще — працювали багато й різнопланово: орали, сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо, тримали великі табуни коней, розводили корів, волів, овець, займалися бджільництвом, рибальством і полюванням.Їли просто, але ситно. Основою харчування були каші, житній хліб, борщі з салом або рибою, сушене й солоне м’ясо, юшка, сир, молоко. Риба з Дніпра та приток ішла не лише на стіл, а й на продаж. За свідченнями кінця XVII століття, запорозький зимівник міг мати десятки, а інколи й сотні голів худоби. Ціни коливалися залежно від року й місця, але відомо, що в першій половині XVIII століття воли могли продаватися по 5–8 рублів за голову, корови дешевше, овець віддавали гуртом. Городину — цибулю, капусту, часник, боби — везли на ярмарки до Полтави, Кременчука, Миргорода, інколи навіть до Києва. Часто торгували й з кримськими татарами, обмінюючи худобу, зерно й рибу на сіль, тканини, металеві вироби.Гроші в зимівнику водилися не завжди готівкою. Багато чого міняли. За виручене купували залізо, сокири, ножі, порох, свинець, тканини, сіль, іноді вино чи горілку. Найбільше не вистачало ремісничих виробів і доброго заліза, тому коваль у зимівнику був людиною майже стратегічною. Не вистачало й безпеки — зимівники були вразливі до раптових нападів, особливо в прикордонних районах.З козаками із Січі зимівники були пов’язані постійно. Частина господарів регулярно їздила на Січ — на ради, з господарських справ, із скаргами або просто «показатися». Із Січі приїздили по харчі, фураж, коней, іноді зимівники ставали тимчасовим прихистком для поранених або старих козаків. Зимівники постачали Січ салом, борошном, рибою, медом, а натомість могли отримати захист, підтримку або дозвіл на користування певними угіддями. У документах не раз згадується, що саме через зимівники Січ тримала контроль над своїми землями.Мир у зимівнику ніколи не був повністю спокійним. Козаки тримали зброю напохваті, сторожували, виставляли дозори, бо степ не вибачав розслабленості. Але саме тут козацьке життя набувало іншого сенсу — не походного, а тривалого. Зимівник був тим місцем, де козацтво ставало не лише військом, а суспільством, здатним прогодувати себе без королів, ханів і царів. І якщо Січ була серцем Запорожжя, то зимівники були його руками, ногами й шлунком водночас. Без них уся ця грізна, волелюбна конструкція просто не мала б чим жити.Поділися постом та не забуть про👍

Чи сподобалась би нам козацька їжа?🍚🍯🥟Уявіть собі козаків, що всілися їсти посеред степу. Аж цікаво, чи було б сучасній людині до вподоби тодішні страви? Чи змогли б сучасні українці побудувати зв"язок із предками через їжу. Звучить красиво: жодного радянського спадку, усе екологічне, автентичне, з глибини століть. Майже гастрономічна машина часу.Але тут починається момент, коли романтика стикається з реальністю. Бо якщо уважно подивитися на джерела, виникає підозра, що деякі страви наших предків сучасна людина доїла б виключно з ввічливості. Не тому, що наші пращури були поганими кухарями, а тому що готували з того, що мали, а не з того, що хотіли. І головне — їли вони, щоб вижити, а не щоб сфотографувати для інстаграму.Почнемо з борщу. Так, того самого святого грааля української кухні. Перша зафіксована згадка про нього датується 1584 роком, коли через Київ проїжджала купецька валка зі Львова. Один із її учасників, Мартин Груневег, почув від киян пояснення, що річка Борщагівка називається так через борщовий базар. І додав цікаву деталь: борщ русини купують рідко або ніколи, бо кожен готує його вдома, адже це їхня щоденна їжа й питво. Рецептів — десятки, якщо не сотні.А тепер уявімо класичний борщ середини XVII століття. У горщик кидають капусту, буряк і м’ясо. Все це добряче товчуть салом і заливають буряковим квасом. Закипіло — солять, потім знову додають сало з цибулею, а перед подачею кладуть сметану. Якщо піст — м’яса нема, зате є риба й конопляна олія. Для густоти могли додати підсмажене борошно або пшеняну кашу. Звучить ніби знайомо, але далі починаються сюрпризи. Картоплі нема. Моркви нема. Капусту ніхто не шкодує й варить разом з усім до стану повної втрати форми. Сало часто старе, жовте, з характерним запахом. У підсумку виходить кисла, густа маса зі смаком буряка, перевареної капусти й натяком на минуле життя того сала. Їстівно? Так. Святково? Дуже сумнівно.Хліб теж не все так просто. Україна — житниця Європи, але у давнину пекли не лише з пшениці чи жита. Вівсяне, горохове, гречане борошно — усе йшло в діло. Проблема одна: без глютену хліб виходить крихкий, важкий і швидко перетворюється на археологічний артефакт. Чистий житній хліб з поганого борошна, як писав Нечуй-Левицький, був чорний, гливкий і такий, що давив у горлі. Не дивно, що сучасні гречані багети з магазину мають у складі значну частку пшеничного борошна. Бо ніхто не хоче їсти цеглину з романтичним описом.Окрема гастрономічна ліга — борошняні варені страви. Затірка — це кульки з борошна й води. Саламаха — підсмажене борошно, розведене солоним окропом і запечене в печі. Тетеря — пшоно з рідким тістом, яке у готовому вигляді виглядає як сіро-жовтий компроміс між кашею і киселем. Путря — ячмінна крупа з солодовою мукою і квасом, залишена скисати. Французький інженер Боплан чесно писав, що саламаха служить козакам і їжею, і питвом, але вишуканого смаку він у ній не знайшов. І це, мабуть, дуже дипломатичне формулювання.Чому всі ці страви зникли? Відповідь проста й має ім’я — картопля. Як тільки з’явилася можливість їсти хоча б картоплю в мундирі, більшість цих кулінарних пригод пішли в історію. Селяни працювали важко, потребували калорій, і кухня стала ще жирнішою. Картопля з салом, смажена в салі, з салом зверху й посипана хлібом — це вже серйозна заява. Смачно? Для когось — так. Для підшлункової — виклик.Запивали все це не кавою і не латте. Чай з’являється в Україні поступово і довго залишається розкішшю. Натомість головним напоєм століттями був хлібний квас-сирівець — без цукру, без меду, зате з різкою кислотністю. Щось на кшталт сквашеного березового соку. Напій на любителя, але дуже в дусі часу.Поділися постом та не забуть про👍

Зима для більшості армій була паузою. Для козаків — сезоном. Замерзлі річки ставали ідеальними дорогами, болота — рівними трасами. Те, що влітку було непрохідним, узимку відкривало шлях у глибокий тил ворога. Хуртовина, яка змушувала європейські гарнізони ховатися, для козаків була сигналом до атаки. Вітер глушив шум, сніг ховав силуети, і удар приходив звідти, звідки його не чекали.Вони заманювали важку кінноту на тонкий лід, позбавляли ворога дров і сіна, залишаючи великі армії серед білого поля без тепла й їжі. Деморалізований, замерзлий ворог ставав легкою здобиччю. Навіть коні були на боці козаків: невибагливі, витривалі, здатні добувати їжу з-під снігу. Поки європейська кавалерія втрачала коней, козацька зберігала мобільність до кінця кампанії.Усе це руйнує міф про «всесильну російську зиму». Мороз не має національності. Він працює на того, хто вміє з ним жити. Козаки не намагалися перемогти природу — вони її використовували. І в цьому не було магії, лише холодний розрахунок і досвід.Минуло кілька століть, але принципи ті самі. Сьогодні замість кожухів — сучасні мембрани, замість сала — калорійні сухпайки, але суть не змінилася. Перемагає не той, у кого більше людей, а той, хто краще адаптується. Холод — це не вирок. Це інструмент. Історія це вже доводила не раз.Поділися постом та не забуть про👍

Гетьман реєстрових козаків, що воював за український народ,🔥⚔️💪Ми й досі пожинаємо плоди чужої роботи з нашою пам’яттю. Фраза «де два українці — там три гетьмани» зручна для тих, хто століттями намагався довести, що українці нібито не здатні до єдності. Історія гетьмана реєстрового козацтва Василя Томиленка — гарний приклад того, як ця формула працювала не сама по собі, а за активної участі зовнішньої сили.Про рік і місце народження Томиленка ми не знаємо, але достеменно відомо, що він був учасником війни 1632—1634 років між Річчю Посполитою та Московією. Тобто мав реальний бойовий досвід і добре розумів, що таке війна з москва́ю ще задовго до того, як це стало «традиційною» українською проблемою. Після зради полковників Ілляша Караїмовича та Івана Барабаша, які у 1635 році видали полякам Івана Сулиму, саме Василь Томиленко очолив реєстрове козацтво. Його гетьманування припало на час, коли частина козацької старшини ще вірила, що з владою можна говорити мовою законів, петицій і здорового глузду.Томиленко справді намагався діяти «по-європейськи»: визнаючи Україну у складі Речі Посполитої, він вимагав не більше й не менше, ніж дотримання прав і обмеження сваволі шляхти. Він спорядив делегацію до Варшави, аби донести королю реальний стан справ в українських землях. Але польська еліта сприйняла це як зухвалість. У їхньому уявленні реєстрові козаки були найманцями, які отримують платню й не мають права на власну позицію. Дуже знайома логіка — і для XVII століття, і для ХХІ.У травні 1637 року на Великій раді на Росаві, за активної підтримки прокоронної частини старшини, Томиленка усунули. Гетьманом обрали Саву Кононовича — зручного, слухняного, повністю лояльного до Варшави. Проте це рішення не було сприйняте всіма. Павло Бут, відомий як Павлюк, очолив опозиційно налаштованих козаків, і саме тоді Томиленко зробив крок, який остаточно визначив його долю: він перейшов на бік повстанців, передав Павлюкові булаву та клейноди й залишився його заступником. Разом вони очолили повстання 1637 року проти шляхетського панування. У серпні того ж року повстанці стратили Саву Кононовича як зрадника — символічний вирок системі маріонеток.Під час оборони Боровиці ситуація повторилася майже дослівно: частина козаків видала Томиленка ворогу. Його разом із Павлюком захопили в полон. Катували разом, судили разом і стратили разом. 14 грудня 1638 року у Варшаві, за рішенням польського сейму, після тортур було страчено гетьмана реєстрового козацтва Василя Томиленка — людину, яка спершу вірила в право й компроміс, а згодом свідомо обрала шлях збройного спротиву.У цій історії легко впізнати сьогодення. Віра в «домовимось», ставка на папери й гарантії, розчарування, зрада союзників, поява маріонеток і, зрештою, перехід до відкритої боротьби. Томиленко програв не тому, що був слабким чи наївним, а тому, що імперії — чи то польській у XVII столітті, чи то московській нині — не потрібні українці з гідністю. І якщо сьогодні ми знову змушені воювати за право бути собою, то це означає не повторення «генетичної сварливості», а незавершеність тієї самої боротьби, яку Томиленко вів майже чотириста років тому.Поділися постом та не забуть про👍