Пам’яті військовослужбовця Віталія Панчохи - позивний “Динамо”“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністраторомГоловним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині. 24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.Вічна слава та шана Герою!Фото з сімейного архівуАвтор: Вікторія ФеренецьПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
ЯК РОСІЯ УБИВАЄ ТЕХНОГЕННИМИ КАТАСТРОФАМИ. УІНП ПРОВІВ ЕКСПЕРТНЕ ОБГОВОРЕННЯ ДО 40 РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
23 квітня 1920 року в селі Шилівка на Полтавщині народився Григорій (за паспортом - Єгор) Михайлович Тютюнник - відомий український письменник, журналіст, публіцист, педагог. Він був старшим братом (по батьку) іншого відомого українського літератора - Григора Тютюнника.Майбутній письменник зростав у селянській родині: мати була вчителькою, батько - теслею. Навчався Григорій у Зіньківській школі, а 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського університету. Ще в юності почав писати: його перші вірші з’явилися в районній пресі ще в довоєнний час.Друга світова війна радикально змінила його життя. У червні 1941 року Григорій Тютюнник добровольцем пішов на фронт у складі студентського батальйону. Він був тяжко поранений, двічі пережив німецький полон, з якого двічі тікав. Воював у партизанських загонах на Кіровоградщині, а згодом і на території Чехословаччини. У квітні 1945 року Григорій повернувся додому інвалідом війни ІІ групи. Війна назавжди залишила слід у його тілі й долі: осколок біля серця ще довго нагадував про пережите, а фізичний біль супроводжував письменника й у повоєнні роки.Після війни він завершив навчання в Харківському університеті у 1946 році й працював учителем української мови та літератури, зокрема на Львівщині (у Львові та м. Кам'янка-Бузька). Згодом став літературним співробітником львівського журналу «Жовтень». Від 1956 року Григорій був членом Спілки письменників СРСР і завідував у журналі відділом прози. Саме в повоєнний час розгорнулася його справжня літературна праця: з’явилися оповідання, новели, повісті, поезії. Серед його ранніх творів - оповідання «Мирон Розбийгора» і збірка «Зорані межі». Окрім найвідомішого його твору «Вир», до його творчої спадщини належать також повість «Хмарка сонця не заступить», збірка оповідань «Зоряні межі», збірка поезій «Журавлині ключі» та інші тексти, частина з яких вийшла друком уже після смерті автора. Особливе місце у спадщині Григорія Тютюнника посідає роман «Вир» - головний твір письменника, задуманий як трилогія, але завершений лише у двох книгах. Перша частина роману вийшла друком у журналі «Жовтень» 1959 року, окремою книжкою у 1960 році, а друга була опублікована вже посмертно, у 1962 році. У центрі твору - життя села Троянівка на Полтавщині, показане на зламі мирного і воєнного часу. Художній час у романі вибудувано як рух від довоєнного світу до воєнного розлому, а сам образ виру є не лише конкретною просторовою деталлю, а й багатозначним символом історичної тривоги, руйнації, страху й небезпечної течії життя. Саме за цей твір письменника посмертно відзначено Шевченківською премією в 1963 році. За мотивами твору в 1983 році було також створено однойменний кінофільм.Важливою в біографії Григорія є тема його взаємин із молодшим братом - майбутнім письменником Григором Тютюнником. Активно листуватися вони почали 1954 року, коли молодший брат служив на Далекому Сході. Саме Григорій став для Григора не лише старшим братом, а й важливим творчим орієнтиром: за пізнішими свідченнями, він переконав молодшого писати українською мовою. Їхнє листування згодом було опубліковане під назвою «Закон спільного кореня», а сам Григір уже після смерті брата зберігав про нього дуже теплу пам’ять і писав про нього з виразною любов’ю та вдячністю.Письменник помирає 29 серпня 1961 року у Львові. Його могила розташована на Личаківському цвинтарі.
ГУРБИ: БІЙ, КОЛИ УПА ПІШЛИ У ПРОРИВ82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим). Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів. Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
КОРОЛЬ ФУТУРОПРЕРІЙ: 123 РОКИ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ҐЕО ШКУРУПІЯСьогодні минає 123 роки з дня народження відомого українського поета-футуриста, кіносценариста та яскравого представника покоління “Розстріляного Відродження” Ґео Шкурупія. Георгій Шкурупій народився 1903 року в місті Бендери (нині Молдова) в родині залізничника та вчительки. Дитинство майбутнього поета пройшло на Поділлі, однак згодом родина перебралася до Києва, де Жора (як його називали батьки) пішов навчатися до Другої київської гімназії. Період Української революції припав на підліткові роки літератора, і саме тоді сформувалося його бажання бути представником саме української культури. У 1920 році Шкурупій повчився певний час на медичному факультеті, а згодом у Київському інституті зовнішніх зносин, однак вищої освіти не здобув. Спершу батько влаштував його на залізницю, згодом Шкурупій працював на митниці, проте тяга до роботи зі словом взяла своє, і Шкурупій стає редактором газети “Більшовик”. Саме тоді відбувається знайомство з Валер’яном Поліщуком, який запрошує молодого поета до літературного угруповання “Гроно”. Представники “Грона” виступали проти “пролетарізму” та “масовізму” в літературі. “Гронівці” розглядали літературу як форму духовного спілкування між людьми, а не чинник ідеологічної роботи. Метою цього об’єднання було випрацювати новий літературний стиль, де швидкість та динаміка домінували б над інертністю та статичністю. Пізніше Шкурупій знайомиться з батьком українського футуризму Михайлем Семенком, який запрошує його до першого об’єднання футуристів “Флямінго”. Саме тоді Георгій Шкурупій бере псевдонім Ґео. З цим іменем він видає більшість своїх футуристичних збірок, зокрема свій magnum opus - “Король футуропрерій” та створює поняття “панфутуризму”, який протиставляє українську футуристичну школу російській як всеохоплюючій та міжнаціональній. Шкурупія вважали “вундеркіндом української літератури”, який, орієнтуючись на європейські літературні традиції, створював композиційно складну та гостросюжетну літературу. Також Ґео Шкурупій був кіносценаристом. На жаль, не збереглися до сьогодні створені за його сценаріями фільми “Спартак” та “Синій пакет”. З 1930 року почалася травля футуристів, яких звинувачували в симпатіях до фашизму. Ґео Шкурупій потрапив також під шквал такої критики. Літератора припинили друкувати та звільнили з кіностудії. Шкурупій перебивався певний час минулими гонорарами та тимчасовими роботами, як редактор у НДІ махорки та тютюну чи інструктор у Київському облвиконкомі. Проте 1934 року Ґео Шкурупія арештовують під час першої хвилі так званих “кіровських арештів” - хвилі репресій, пов’язаних із вбивством радянського керманича Сергія Кірова. За рік вирок - 10 років таборів. У 1937 році Ґео Шкурупій, як більшість українських літераторів того покоління, був страчений за рішенням “трійки”. Місце поховання поета невідоме донині.
Пам’яті командира розрахунку Артема ЛебедяЗагинув, до останнього виконуючи бойове завдання та рятуючи побратимів.Артем Лебідь народився 9 листопада 1999 року в селі Мартинівка на Чернігівщині. Після школи пішов навчатись на газозварювальника Прилуцький агротехнічний коледж. У 2019 році пішов на строкову службу в Національну гвардію. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив в складі 81 окремої аеромобільної бригади. Під час штурмових боїв в районі Білогорівки отримав важку контузію, тому після лікування перевівся в артилерійський підрозділ бригади.В артилерії служив на різних посадах, поки не став командиром гарматного розрахунку. Був кілька разів поранений. Неодноразово рятував життя побратимів. Востаннє за два дні до власної загибелі на День Незалежності України. Старший солдат Лебідь загинув при виконанні бойового завдання в районі Серебрянки Донецької області 26 серпня 2025 року. Був нагороджений відзнакою «За оборону України», почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня. Наразі на розгляді у Президента петиція про присвоєння Артему Лебедю звання Героя України. 25-річного захисника із почестями поховали 2 вересня 2025 року у рідному селі Мартинівка Прилуцького району Чернігівської області.У нього залишилися батьки, брат, сестра та кохана дівчина.Вічна пам’ять Герою!Діана Горбачук Фото з Facebook Артема Лебедя. За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Історії Полеглих Захисників України, Парафіївська селищна рада.Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті кулеметника Юрія ПогребнякаВже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм. У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні. 8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року. У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ. Вічна слава і пам’ять герою! Фото: Кагарлицька міськрадаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
ЙОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВИМАГАВ ВІЛЬНИЙ СВІТ15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва. 1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров. Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії. Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Пам’яті стрільця Олександра КостіроваНа нього можна було розраховувати у найскладніших ситуаціях.Олександр народився 21 вересня 1993 року на Вінниччині, у селі Комарівці. В школі захоплювався та біатлоном. Тому після 9 класу продовжив навчання у спеціалізованому навчальному закладі для біатлоністів у місті Тетіїв на Київщині. А у 2009 році вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Після ліцею служив за контрактом у Вінниці.Звільнившись з армії, здобув фах слюсаря та помічника машиніста у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова.Олександр приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади у серпні 2024 року. Воював на Донеччині. Загинув в боях в районі Бахмута 20 листопада 2024 року. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.Вічна слава і пам'ять Герою! Фото з сімейного архіву та соцмережПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті морпіха Олександра Тимченка (позивний «Тіма»)Мав феноменальну пам'ять, займався наукою і завжди прагнув до саморозвитку.Олександр народився 23 листопада 1984 року у Миколаєві. Після школи хлопець вступив до миколаївського університету кораблебудування на юридичний факультет, а магістратуру закінчував уже в Чорноморському національному університеті імені Петра Могили. В студентські роки здобув ступінь кандидата в майстри спорту з боксу. Після навчання пішов працювати у поліцію, а саме у Миколаївський науково-дослідний криміналістичний центр. Пізніше працював в ДБР та податковій службі. Мріяв служити в СБУ, але наявність родичів в Росії закривала таку кар'єру. У травні 2022 року Олександр мобілізувався у 35-ту бригаду морської піхоти. Попри наявність офіцерського звання в поліції - служив простим матросом. Брав участь в бойових діях на Донецькому та Херсонському напрямках. Займався евакуацією поранених з поля бою.30 квітня 2025 року на Покровському напрямку в окоп, де перебував Олександр, влучив ворожий FPV. Загинув від важких поранень 18 червня 2025 року.Олександра Тимченка поховали у Миколаєві на Алеї Слави, він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Вічна пам'ять і шана Герою! Алла МірошниченкоФото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
TGLIST.COM.UA
