#FightForUkraineСьогодні свій ювілей мав святкувати Олександр Марченко – підприємець, військовослужбовець, політик і народний депутат України 8-го скликання. Проте 6 березня 2022 року він віддав своє життя, захищаючи Київщину від російського вторгнення.Народився Олександр Марченко 14 січня 1965 року в селі Рибчинці Вінницької області. Здобув фах інженера-будівельника в Київському будівельному технікумі та закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом за спеціальністю «менеджмент організацій». Протягом життя Олександр займав різні посади в будівельних підприємствах, а згодом став власником та керівником ПП «Каменяр» і головою правління ТДВ «Білоцерківський кар’єр». З 2008 року він почав брати активну участь в політичному житті країни.В ролі політика Олександр Марченко був депутатом Білоцерківської міської ради, очільником партійних організацій, а в 2014 році він був обраний народним депутатом України.Попри все, у тому ж 2014 році Олександр вирішив не залишатися осторонь відбиття російської агресії, а тому взяв участь у АТО в складі 72-ї окремої механізованої бригади. Внаслідок обстрілу українських позицій під містом Хрустальний (тодішнім Красний Луч) отримав поранення і продовжив допомагати захищати країну вже в ролі волонтера.З першого дня повномасштабного вторгнення Росії Олександр Марченко почав збирати своїх знайомих, щоб долучитися до оборони України в лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вже 25 лютого 2022 року добровольці вступили в бій у Мощині на Київщині.Завдяки своїм інженерним та організаційним навичкам Олександр чудово проявив себе в ролі командира позиції. Він завжди ставив життя своїх підлеглих вище за власне. Саме тому, 6 березня 2022 року, в критичній ситуації він надав їм наказ відступати, а сам разом з іншими трьома бійцями прикрив їхній відступ ціною власного життя.Олександр Марченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та пам'ятною відзнакою «За оборону Авдіївки». З 28 липня 2022 року вулицю Чайковського в Білій Церкві було перейменовано на честь померлого захисника.
Рейнгольд Глієр народився у Києві. Його батько походив із Саксонії, а мати мала польське коріння. Дід Глієра перебрався до Києва, де відкрив майстерню музичних інструментів. Батько композитора продовжив сімейну справу, однак сина цікавив більше звук, який видають інструменти, що виготовляли покоління його предків. Під час навчання у Другій київській гімназії Глієр бере уроки гри на скрипці в аматорів-музикантів та студентів музучилища. У 1891 році вступає до Київського музичного училища, де навчається за класом скрипки. Згодом продовжив навчання в Московській консерваторії, однак не втратив тісний зв’язок з рідним Києвом. Канікули проводив на дачі у Святошині (тоді село, а нині мікрорайон Києва). «Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме повітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором України, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення», – писав у щоденниках Глієр.Під час навчання у консерваторії отримав музичну премію Глінки – найбільш престижну тоді музичну нагороду в Російській імперії. Після завершення навчання у Москві, повертається до Києва. Після майже 50-річних намагань, у 1913 році в Києві з’являється консерваторія, а Глієр стає її викладачем. За рік композитор очолив Київську консерваторію та був її директором до 1920 року. У період, коли Київ був захоплений більшовицькими бандами Муравйова, Глієр не лише зумів зберегти приміщення консерваторії, а й допомогти знаходити продпайки для її викладачів та студентів. За час ректорства у Київській консерваторії, Глієр створив власну композиторську школу. Його учнями стали такі майстри, як Борис Лятошинський та Левко Ревуцький. У 1920 році Глієр переїздить у Москву, де викладає у місцевій консерваторії. За три роки перебирається до столиці Азербайджану – Баку. Тут Глієр пише оперу «Шахсенем», де поєднує національну мелодику азербайджанського фольклору з класичними оперними канонами. З початком німецько-радянської війни, Глієр перебирається у столицю Узбекистану – Ташкент. Тут композитор також працює над поєднанням узбецького народного мелосу з класичним звучанням: увертюра «Ферганське свято», опера «Лейла і Меджнун». Однак, найбільшим натхненням для Глієра протягом усього життя була Україна та українські мотиви, зокрема творчість Тараса Шевченка. Глієр створив музику до вистави «Гайдамаки». До 125-річчя Шевченка створив симфонічну поему «Заповіт». Також Глієр працював з іншими українськими мотивами та створив симфонічний балет «Наталка-Полтавка» й «Чорноморці». Перед смертю композитор працював над балетом «Тарас Бульба». Помер Рейнгольд Глієр у 1956 році у Москві. За місяць перед тим дав свій останній концерт – в Одесі. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни150 років тому, 10 січня 1875 року, народився український військовий та громадський діяч, полковник, повстанський отаман, борець за незалежність України у XX столітті, Костянтин Здобудь-Воля (справжнє прізвище – Блоха).Костянтин Здобудь-Воля народився в козацькій родині в станиці Кримській на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію, де здобув фах вчителя, а згодом Чугуївське юнкерське училище.Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку російської армії. Згодом перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі, де став одним із організаторів українського руху в таборах для військовополонених.Після підписання 9 лютого 1918 року Брест-Литовського мирного договору було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в складі української дивізії і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік міста Ковеля.Після присяги на вірність Українській Державі, Костя Блоху було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. В листопаді 1918 року він повертається на Кубань.Кость Здобудь-Воля займався літературною працею. Писав статті й вірші. Після переїзду до Харкова брав участь у тогочасному літературному процесі. Зустрічався з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими митцями. Уклав український буквар та пропонував його до друку для освітніх установ.На початку 1921 року виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти, і почав займатися національним повстанським рухом.Здобудь-Воля веде організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки. Налагоджує зв'язки з Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом.У зв'язку з неможливістю перемогти повстанський рух і значну підтримку в українського населення, більшовицькі окупанти розробили ряд спецоперацій з нейтралізації та захоплення повстанських лідерів. У серпні 1922 року його виманили до Києва інфільтровані в український повстанський рух чекісти, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.Був засуджений до страти. 9 лютого 1923 року Кость Здобудь-Воля загинув в бою із співробітниками ГПУ, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці міста Києва.
Народився Никанор Онацький на хуторі Хоменковому Гадяцького повіту Полтавщини. Закінчив народну школу, а в 1891 році – Гадяцьке повітове училище, де виявив неабиякий хист до малювання. Тож з 1899 року опанував фах художника в Московському Строганівському училищі, Одеському художньому училищі та Петербурзькій Академії мистецтв. У 1905 році залишає академію та їде в Україну, а з 1906 року починає вчителювати у Лебединській гімназії. Саме у Лебедині Никанор одружується з Надією Кривошеєвою, невдовзі у подружжя народжуються діти. Паралельно з початком викладання Никанор Онацький публікує свій перший вірш «Погук» у полтавському часописі «Рідний край». В 1908 році бере участь у випуску альманаху «З неволі». Широко відомим як художник Никанор Онацький стає 1911 року, коли в Києві відкривається перша українська художня виставка, де його роботи мали чималий успіх.З 1913 року викладає в Сумському кадетському корпусі, а 1920 року організовує в місті історико-художній музей і дарує туди свою колекцію картин. Протягом наступних 11 років Никанор Онацький керує музеєм та інтенсивно займається живописом. З 1928-го року за квартирою Онацьких та музеєм був встановлений нагляд, Никанора Онацького переслідують і цькують. Через це вони були змушені залишити Суми і 1933-го переїздять до Полтави, де Никанору одразу запропонували організувати й очолити відділ етнографії у краєзнавчому музеї.Наприкінці 1934 року Онацький на кілька місяців потрапляє до полтавської в’язниці, де пише великий цикл віршів «За гратами». 27 липня 1935 року Никанора Харитоновича заарештовують вдруге, але до кінця року митця звільняють. Вже у вересні 1937 року він був вкотре заарештований і звинувачений у контрреволюційній діяльності. 23 листопада 1937 року Никанора Харитоновича Онацького без суду, а лише за постановою особливої «трійки», розстріляли. У 1956 році Никанор Онацький був посмертно реабілітований. Сьогодні Сумський художній музей його імені, а написані ним полотна зберігаються в музеях Полтави, Сум і Харкова.
Ввечері 28 жовтня внаслідок удару керованою авіаційною бомбою було пошкоджено будівлю Держпрому у Харкові. «Стіна знищена повністю, знищене перекриття над третім поверхом, другий поверх, під ним вікно розбиті, знищені. Я ніколи не думав, що мені доведеться працювати багато років у цій будівлі, але я люблю цю будівлю. Образливо до сліз», – прокоментував Суспільному ситуацію директор Держпрому Микола Чехунов. Це вже не перший випадок пошкодження будівель Держпрому російськими ракетними та авіаційними ударами. Вперше вікна будівлі пошкодили під час обстрілу площі Свободи 1 березня 2022 року. Також 2 січня цього року пошкодили майже всі вікна на північно-західній частині будівлі через ракетний удар неподалік. Будинок Державної промисловості або ж Держпром побудований між 1925 та 1928 роками. Проєкт будівлі створили троє архітекторів Сергій Серафімов, Самуїл Кравець та Марк Фельгер. Керував будівництвом харківський інженер Павло Роттерт. Будівля Держпрому – це унікальний зразок конструктивізму не лише в українській, а й у світовій архітектурі. Великий ансамбль з дев’яти корпусів займає три примайданні квартали, розділені радіальними вулицями. Корпуси, висота яких збільшується від периферії до центру, симетрично згруповані по троє в кожному з трьох блоків, які з’єднані між собою критими мостами-переходами. Тут найяскравіше представлено основні прийоми стилю конструктивізму, що ламали архітектурні традиції: вільний план, пласкі дахи, стрічкове засклення вікон, відсутність декору. Завдяки цьому виразна й неповторна архітектурна композиція Держпрому стала одним з символів Харкова . На початку свого існування Держпром був будівлею, де перебували установи радянської влади. В роки Другої світової німецькі окупанти замінували будівлю. Тоді внаслідок вибуху установа змогла вціліти. Пошкодились лише внутрішні конструкції будівлі. Після відновлювальних робіт у Держпром переїхала низка промислових трестів – «Електромонтаж», «Південьспецбуд», «Теплоенергомонтаж». Також тут розміщувалася науково-технічна бібліотека та діяв аматорський телецентр. У 1954 році на даху Держпрому встановили телевежу. У 2001 році розпочалась десятирічна реконструкція Держпрому. У 2017 році харківський Держпром внесли до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як пам'ятку архітектури в стилі конструктивізму. А вже за рік Кабінет міністрів вніс будівлю Держпрому до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкт культурної спадщини національного значення. Весь цей час будівля Держпрому продовжувала функціонувати, як кластер офісних приміщень, де працювали різні органи державної влади, зокрема і офіс Другого міжрегіонального відділу УІНП.
Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року № 836 в Україні встановлено День визволення України від фашистських загарбників. Його відзначають щорічно 28 жовтня. Однак у фразі «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року» закладені два міфи та одна неточність. Неточність полягає в тому, що некоректно використовувати термін «фашисти» до гітлерівського режиму, який був нацистським. Міф перший. Україну не визволили від окупантів, а тільки вигнали їх. Після того, як гітлерівські війська вигнали з України, свобода та волі для її населення не настали. Нацистський окупаційний режим змінився більшовицьким окупаційним режимом. Міф другий. 28 жовтня — це не точна дата вигнання гітлерівців з території України, адже останні бої з нацистськими окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше. 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп. Боротьба на цій ділянці розтягнулася аж до 25-26 листопада — саме тоді нацистські окупанти були вигнані з України остаточно. Читайте більше у інформаційних матеріалах УІНП.
«Українська – мова вільних людей!»: до Дня української писемності та мови УІНП презентує новий історичний роликМова в усі часи була маркером національної ідентичності, стимулом до єднання та порозуміння. Саме тому Російська імперія ще з XVIII століття, прагнучи повністю поглинути Україну, намагалася не лише знищити козацьке військо, стерти з пам’яті будь-яку згадку про українську державність, захопити не лише територію, але і здійснити духовну окупацію, перетворивши українців на принижених рабів, які розмовляють мовою окупанта і не розуміють власної сили та потуги. І ця практика триває досі і слугує одним із визначальних факторів російської окупації України. До Дня української писемності та мови УІНП презентує новий історичний ролик, який розповідає про різні етапи російського лінгвоциду, від заборони проповідей давньоукраїнською та знищення церковних книг, заборони українського книгодрукування і витіснення української з освіти та культури до фізичного знищення носіїв української ідентичності через Голодомор, репресії, окупацію культурного простору та підміну понять. Та й нині на окупованих територіях перше, що роблять росіяни – міняють вивіски, прибирають українську мову з суспільного простору, вилучають все українське з освіти і культури.Новий ролик УІНП показує тяглість російського лінгвоциду і силу українського спротиву. В основу ролика лягли матеріали виставки «Мововбивство – складова рашизму».Виробництво: Prosto production.
#ЦейДеньвІсторїУкраїни140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана. Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників. Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.
#FightForUkraineОлександр Печериця народився 1982 року у Ленінграді (нині Петербург). Дитинство та юність провів у Краматорську на Донеччині. У 2004 році закінчив акторське відділення Київського національного університету імені Івана Карпенка-Карого і розпочав творчу діяльність у Національному драматичному театрі імені Івана Франка. Окрім театральної кар’єри, Печериця активно знімався у кіно та серіалах. Найбільш відомим він був за роллю Афанасія у серіалі «Кріпосна». З початком повномасштабного вторгнення Олександр Печериця вирішив долучитись до лав Сил оборони. Проходив службу у 128-му окремому батальйоні територіальної оборони. Під час оборони Києва охороняв стратегічні об’єкти. Бойове хрещення пройшов на Харківщині. Пізніше Олександр Печериця звільнився з Сил оборони за сімейними обставинами, однак не полишив побратимів. Тепер він регулярно організовує виступи та інші заходи для поранених бійців. «Я завжди прошу залишати ряд стільців для військовослужбовців 112-ї бригади, навіть якщо приходить дві людини», – зазначає актор та ветеран.
6 жовтня минула 160-та річниця з дня народження українського правника, історика та дипломата, який зробив фундаментальний внесок в розвиток та розбудову української державності на початку ХХ століття – Сергія Шелухіна. Сергій Шелухін народився на Полтавщині у дворянській родині. Його рід сягає коріння козацької старшини часів Хмельниччини. Однак в часи Російської імперії козацьке прізвище Шолуха було русифіковане до Шелухін. Навчався у Лубенській гімназії. У старших класах розробив підручник з тригонометрії. У 1883 році вступив на фізико-математичне відділення Київського університету, однак згодом перевівся на юридичний факультет. З 1888 до 1902 року служив в судових органах Єлисаветграду (нині – Кропивницький), Кам’янця-Подільського та Кишинева. У 1902 році перебирається до Одеси, де протягом 15 років служив суддею та сенатором. Окрім державної цивільної служби, Шелухін активно займався науковою та публіцистичною діяльністю. Зокрема у своїх працях він відстоював права селянства на чесний суд, права позашлюбних дітей, права жінок брати участь у судочинній практиці, а також чимало зробив у сфері кримінального права, зокрема у сфері боротьби з шахрайством та використанням Російської імперією позасудових арештів. Також, у 1905 став один з співзасновників та активних лекторів у одеському відділі товариства «Просвіта». Шелухін обґрунтовував право українців послуговуватись українською в публічній сфері, а також досліджував історію німецьких громад на півдні. У 1917 році очолив новостворений Керівничий український комітет Одеси, який об’єднував усі проукраїнські революційні рухи у місті. Однак того ж року відбув у Київ, щоб взяти участь в розбудові України. Протягом 1917-1921 років займав низку важливих державних посад: генерального судді та генерального прокурора, двічі міністра юстиції, був членом сенату. Як міністр, займався судовою реформою в Українській Державі Павла Скоропадського. Ще у 1917 році Шелухін послідовно виступав за повну незалежність України. Правник пояснював це тим, що зречення Миколи ІІ від престолу автоматично розриває Переяславські угоди 1654 року, адже український народ обирав васалітет московського царя і його нащадків, а не був приєднаний силоміць. А зі зречення нащадків царя Олексія – Переяславський договір стає нелегітимним. Як професійний юрист, Шелухін брав участь у переговорах з РСФРР під час Брест-Литовського договору, а також був юридичним радником української делегації на Паризькій мирній конференції. З 1921 року на міграції. Жив у Відні та Празі. Займався викладацькою діяльністю в Українському вільному університеті та Українському педагогічному інституті Драгоманова у Празі. Помер у грудні 1938 року.
TGLIST.COM.UA
