#ЦейДеньвІсторіїУкраїниІван Пулюй народився в містечку Гримайлів на Тернопільщині в родині місцевого бургомістра. Майбутній науковець виховувався у дусі греко-католицької релігії. Під час навчання в Тернопільській класичній гімназії, Пулюй вступив до напівлегального громадівського руху, який піклувався про збереження української національної ідентичності. У 1865 році Пулюй перебирається у Відень, де вступає до Греко-католицької духовної семінарії. На першому курсі перекладає українською підручник з геометрії. Під час навчання на священника паралельно прослуховує курс лекцій з математики, фізики та астрономії у Віденському університеті. Після завершення навчання в семінарії, вступає на філософський факультет Віденського університету, де вивчає природничі науки. Згодом починає працювати в фізичній лабораторії Віденського університету. У 1874 році перебирається в Фіуме (нині Рієка, Хорватія), де викладає математику й фізику для морських офіцерів австрійського флоту. За рік перебирається до Страсбурзького університету, де захищає докторську дисертацію. У 1876 році повертається до Віденського університету, де працює наступні сім років. Саме в цей час фізик відкриває для себе галузь електротехніки та бере участь у наукових конгресах з цієї галузі. У 1884 році Пулюй перебирається в Прагу, де на запрошення Австрійського міністерства освіти, починає працювати в Німецькій політехнічній школі. Саме в цей час відбуваються найбільші відкриття Пулюя як науковця. Фактично одночасно з німецьким колегою Вільгельмом Рентгеном, Пулюй відкрив явище Х-променів. Щоправда, Рентген зумів опублікувати статтю про відкриття раніше – 20 грудня 1895 року проти статті Пулюя, яку опублікували 13 лютого 1896 року. Однак на відміну від німецького фізика, Пулюй цікавився прикладним використанням Х-променів, зокрема в медицині. Іван Пулюй став першим у світі фізиком, який зміг отримати точний знімок людського скелета завдяки Х-променям. Окрім наукової діяльності, Пулюй також приділяв багато уваги перекладацькій і просвітницькій роботі. Спільно з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким, зробив перший переклад Біблії українською мовою з грецької та єврейської. Перший наклад Нового Заповіту українською Пулюй видав власним коштом. Також Пулюй був одним з ініціаторів відкриття Львівського університету та відстоював стипендії для українців у Віденському університеті. У 1916 році Пулюй відмовився від посади міністра освіти Австрійської імперії. Помер видатний фізик за два роки після того у Празі.
#FightForUkraineАндрій Горохолінський народився в місті Кам'янець-Подільський Хмельницької області в 1982 році. Будучи ще в школі, він вступив до лав «Пласту» й пов’язав з ним усе своє подальше життя. Вже тоді Андрій демонстрував відмінні лідерські та розвідницькі навички: на обох таборах, які пройшов ще юнаком, був одразу в проводі.У 2000 році майбутній розвідник вступив на філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, але навіть тоді він не покидав пластунської справи – був заступником керівника «Пласту» в рідному місті, проходив і організовував вишколи, вступив до старшого пластунства в Львові.За роки проведені в «Пласту» Андрій Горохолінський був співорганізатором багатьох вишколів і таборів для молоді. Паралельно з цим він працював професійним інструктором з туризму та навіть інженером-конструктором військового спорядження.Ще з юності Андрій захоплювався військовою справою, брав участь у таборах військового пластування і виступав інструктором на мілітарних вишколах. З початком війни Росії проти України в 2014 році він приєднався до добровольчого батальйону «Гарпун» і воював в межах АТО\ООС. З 2017 по 2020 рік служив за контрактом.У 2022 році з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав Сил оборони. Андрій служив у 8-му окремому полку спеціального призначення ССО імені Князя Ізяслава Мстиславича. Брав участь у численних бойових операціях на території Сумської, Харківської, Донецької та Луганської областей. За роки служби був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «Золотий хрест», відзнакою «Вогнепальна зброя», чисельними відзнаками «За поранення». Також його було нагороджено орденом «За мужність» II ступеня посмертно.Він загинув 23 вересня 2024 року поблизу села Малі Проходи на Харківщині під час виконання бойового завдання з евакуації іншої підгрупи, потрапивши в засідку російських FPV-дронів. Андрію назавжди 42 роки.
#FightForUkraineЄвген Шумілов народився 12 січня 1992 року в Києві. Свій творчий шлях він почав у ранньому віці з занять танцями, проте згодом потрапив до акторського гуртка, який і визначив його подальшу кар’єру. Після закінчення школи Євген вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана. Карпенка-Карого, де здобув акторську освіту.З отриманням диплома він розпочав повноцінну кар’єру актора. Протягом 8 років Євген Шумілов виконував різні ролі в приватних альтернативних театрах та знімався у серіалах і телепроєктах як: «Реальна містика», «Агенти справедливості», «Речовий доказ», «Відділ 44», «Сидорéнки-Сидóренки» й «Швидка».Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році він тричі намагався потрапити на фронт. У цей час Євген працював на пошті, де відзначився участю в відомій рекламній компанії. Проте в серпні 2022 року він нарешті зміг долучитися до Сил оборони України.Спочатку Євген Шумілов став зв’язківцем, проте невдовзі змінив спеціалізацію на бойового медика. Згодом він став ротним медиком 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр у званні сержанта. Євген брав участь у чисельних боях в Авдіївці, Семенівці, Бахмуті, Андріївці, Кліщіївці на Донеччині, а також на території Харківщини й Луганщини.За проявлену хоробрість та порятунок життів своїх побратимів у найскладніших умовах Євгена Шумілова було нагороджено почесними нагрудними знаками «Хрест хоробрих» та «Золотий хрест».Він загинув 30 квітня 2024 року поблизу села Нововодяне Луганської області, закривши собою пораненого побратима під час ворожого штурму. Євгену назавжди 32 роки.
#FightForUkraineВалентина Макаренко народилася в місті Кропивницький Кіровоградської області. У 2015 році разом із родиною переїхала до Києва. З самого дитинства вона захоплювалася музикою й хотіла пов’язати з нею своє життя. Займатися вокалом Валентина почала ще з 5 років, а вже в дорослому віці вона стала студенткою Київського національного університету культури і мистецтв, де здобула освіту за фахом естрадного вокалу.Пізніше молода вокалістка також вступила до Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва. Паралельно вона працювала майстринею в салоні краси й навіть хотіла розробити власну методику розвитку через музику для дітей з особливими освітніми потребами.Проте всі її життєві плани були призупинені з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Коли батько Валентини, Віталій Філіпов, пішов на фронт добровольцем під позивним «Патон», вона стала активною волонтеркою – допомагала йому та його побратимам із забезпеченням усім необхідним. Отримавши восени 2022 року звістку про загибель батька поблизу Балаклії на Харківщині, Валентина вирішила продовжити його справу та долучитися до Сил оборони України. Вона створила благодійний фонд «Патон», пройшла курси тактичної військової медицини й влітку 2023 року приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади кулеметницею.9 січня 2024 року під час виконання бойового завдання на Харківщині Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій. Захисницю було поховано на Лісовому кладовищі в Києві неподалік від її батька. Валентині назавжди 23 роки.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни150 років тому, 24 січня 1875 року народилася відома письменниця, перекладачка, громадська діячка й освітянка Оксана Стешенко (Старицька).Більшість її знає як молодшу доньку відомого письменника і драматурга Михайла Старицького та громадської діячки й письменниці Софії Старицької, сестри знаменитого композитора Миколи Лисенка. А ще – сестру Людмили Старицької-Черняхівської, подругу Лесі Українки. Її світогляд формувався в середовищі натхненних «хлопоманів» та «українофілів» у ті часи, коли в Києві родини Старицьких, Косачів та Лисенків називали єдиними з дворянства, які розмовляли з дітьми українською та дотримувалися українських звичаїв і традицій.Також її знають як дружину відомого поета, освітянина і громадського діяча, міністра освіти в першому українському уряді часів Центральної Ради Івана Стешенка, підступно вбитого в Полтаві більшовицьким агентом Башловкою двома пострілами на очах у його сина Ярослава.Про їхнє кохання ходить романтична історія. Познайомились вони на зібраннях літературного гуртка «Плеяда», потім Стешенко винаймав у Старицьких кімнату. А освідчилися в тюремному дворі київської в'язниці, куди Оксана потрапила на два тижні за участь в акціях пам'яті чернігівки Марії Вітрової, яка на знак протесту проти знущань жандармів у Петропавлівській фортеці, вчинила акт самоспалення. Правда, одружилися вони лише через пів року, коли нарешті звільнили Івана з «білим квитком».Їхнє життя було непростим, бо довгий час Стешенко перебував під гласним і негласним наглядом поліції, що ускладнювало пошук роботи. Оксана ж виховувала двох дітей, керувала господарчими справами й в усьому допомагала чоловікові, зокрема і з випуском сатиричних журналів «Шершень» і «Ґедзь». По можливості, долучалася до просвітницької та громадської роботи: шила ляльки для народного вертепу, займалася його популяризацією, впродовж 1908–1914 років була членом правління в українському клубі «Родина», в часи Першої світової війни була сестрою-жалібницею у шпиталі.В часи Української революції 1917-1921 років родина Стешенків опинилася в епіцентрі подій. Після призначення Івана Стешенка міністром освіти, Оксана Михайлівна працює під його керівництвом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. За Директорії вона була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, 1919-1923 років працювала в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку «Рідні колоски», де зібрала найкращі твори українського письменства. Пізніше видала низку книжок для дітей, залишила спогади про Лесю Українку й Михайла Старицького, перекладала з російської, в тому числі й кілька історичних романів Старицького.Для радянської влади Оксана Стешенко завжди залишалася «неблагонадійною». Її сина Ярослава, який міг би стати визначним бібліографом, тричі заарештовували: його сліди губляться на Колимі, звідки в 1939 році від нього надійшла остання звістка.Саму Оксану Михайлівну 20 липня 1941 року, коли німці підійшли впритул до Києва, разом із сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, заарештувало НКВД. Двох поважних жінок вивезли до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності, й відправили в товарному арештантському вагоні до Казахстану (у цьому ж потязі їхав і 70-річний академік Агатангел Кримський та інші відомі українські діячі).Дорогою Людмила Старицька-Черняхівська померла – її тіло просто викинули з вагона. Оксана Стешенко добралася до Казахстану, де й померла в одному з таборів, приблизно 1942 року.
#FightForUkraineРуслан Харюк народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Служба в безпекових структурах була його свідомим вибором ще з ранніх років життя. А тому він розпочав свою кар’єру зі служби в Національній гвардії України, але згодом перейшов у приватний сектор до охоронної фірми.Через свою патріотичну позицію, відразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно приєднався до Сил спеціальних операцій. Завдяки своєму глибокому досвіду та міцному характеру Руслан протягом служби успішно виконував найрізноманітніші завдання.Під час Харківського контрнаступу Сил оборони України в вересні-жовтні 2022 року Руслан Харюк брав активну участь у звільненні багатьох населених пунктів Харківської області, зокрема селищ Руські Тишки, Черкаські Тишки, Борщова та міста Куп'янськ. Пізніше він також брав участь в обороні міста Бахмута й навколишніх сіл на Донеччині. Проте восени 2022 року Руслан отримав тяжкі осколкові поранення внаслідок яких був вимушений проходити тривалу реабілітацію. Під час неї він не припиняв підтримувати фронт – займався волонтерством і допомагав у зборах для військових.Після закінчення реабілітації Руслан Харюк відправився на спеціалізоване військове навчання у Великій Британії, де відзначився високими результатами. По поверненню до України він почав працювати інструктором, але в червні 2024 року він був прикомандирований до 47-ї окремої механізованої бригади на посаді головного сержанта розвідки.Як згадують його близькі, перед повернення на фронт він сказав: «Я їду битися, в мене гарні навички, і якщо державі потрібно – я можу бути корисним».Попри все, 27 червня 2024 року, Руслан Харюк загинув від танкового обстріл, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі Донецької області.
22 січня виповнюється 100 років від дня народження Ярослави Філь, української лікарки, учасниці національно-визвольної боротьби у складі Української повстанської армії, довголітньої очільниці в Мюнхені відділу Об'єднання українських жінок у Німеччині.Народилася Ярослава у 1925 році в місті Любачів (нині Підкарпатське воєводство, Польща) в сім’ї інженера-будівника Адама Мороза та його дружини Катерини Лятошинської.У 1941 році вступила до юнацького підрозділу Організації українських націоналістів. Наступного року перебирається до Львова, де навчалася на курсах для української молоді та санітарних курсах ОУН. 1943 року стала членом цивільної мережі УПА, отримавши псевдо «Марта». Спочатку допомагала з облаштуванням і харчами Любачівському загону самооборони. В 1944 році Ярослава пройшла вишкіл радіооператорів і стала однією із зв‘язкових на Равинщині та Любачівщині. У 1946 році її родину виселили до міста Вінники. Того ж року Ярослава очолила Український Червоний Хрест на Лемківщині, де і познайомилась з майбутнім чоловіком Миколою Філем. В 1948 році їй вдалося перебратися до Аугсбургу в південній Німеччині. А згодом вона переселилась у Мюнхен, де пішла навчатися на філософський факультет Українського Вільного Університету, вивчала українську літературу. У 1950 році пані Ярослава взяла шлюб із Миколою Філем. Наступного року вона стала секретарем голови Антибольшевицького Блоку Народів Ярослава Стецька. Із 1957 року працювала членом Об'єднання українських жінок у Німеччині, закінчивши головою відділу Мюнхен. З 1958 року стала працювати в українській суботній школі. Водночас була однією з виховательок у Спілці української молоді в Німеччині. У 1960 році Ярослава Філь стала директором суботньої української школи у Мюнхені.Ярослава Філь відвідувала Європейські конференції та Річні Наради Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, які проводили в Парижі, Кошицях, Талліні, Києві, Римі. Брала участь в Жіночому З‘їзді в Ганновері, де мала нагоду представити присутнім свою книжку споминів під назвою «Поглянувши в минуле», яку видала у 2003 роціЯрослава Філь із 1970 року двадцять років очолювала церковну організацію Світський Апостолят Жінок у Німеччині. За невтомну працю при церкві та громаді її нагородили у 1994 році Папським орденом «Pro Ecclesia et Potifici».Померла Ярослава Філь 30 листопада 2014 року. Похована у Мюнхені.
#FightForUkraine 17 січня в боях під Покровськом загинула білоруська доброволиця, снайперка ІІ-го Інтернаціонального Легіону Марія Зайцева. Фото закривавленої 19-річної Марії облетіло світ у серпні 2020 року. Тоді вона з другом і його братом приїхали до Мінська з рідного Гомеля, щоб висловити свою позицію щодо результатів виборів президента. Після опівночі в натовп мирних протестувальників полетіли гумові кулі та світлошумові гранати. Пізніше в дівчини діагностували цілу низку травм і поранень. Також із стегна дістали три гумові кулі. Півтора місяця Марія провела в госпіталі в Мінську, а тоді чеська медично-гуманітарна місія MEDEVAC вивезла її та ще кількох постраждалих білорусів на лікування та реабілітацію в Чехію. Марія не планувала еміграцію, але після лікування зрозуміла, що в лукашенківську Білорусь їй дорога закрита. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія Зайцева працювала волонтером у одній з організацій, яка допомагала українським біженцям у Чехії. А потім приєдналася до білоруських добровольців, які у складі ІІ-го Інтернаціонального Легіону стали на захист України від спільного ворога. Спочатку допомагала пораненим на медпункті, потім наполягла на тому, щоб працювати ближче до передової – в окопі. «Вона один з небагатьох ветеранів Легіону з перших днів його формування. Завжди у пошуку себе. Завжди попереду. Де гаряче. Санта, я мушу бути в окопі з хлопцями. Маш, а може ну його? Давай просто медевак? Санта, я мушу бути в окопі! Два таких нарваних. Вона і Ювелір. Але врятовані життя хлопців саме завдяки їм», – відгукувався про Марію командир Легіону полковник Руслан Мирошниченко. У 2023-му сама отримала поранення. Після лікування і реабілітації вирішила піти на курси снайперів. Завдяки місяцям навчання і тренувань вона стала результативним снайпером. 16 січня Марія Зайцева святкувала своє 24-річчя. А наступного дня була знову на передовій. «Сьогодні вночі під Покровськом вона напрацювала гарно. Але арта робить своє», – зазначив Мирошниченко. 18 січня побратими здійснили спецоперацію та забрали тіло загиблої з зони ураження. За заповітом дівчину планують поховати поряд із загиблим побратимом із позивним Мінськ.
Михайло Туган-Барановський народився у селі Солоне на Харківщині. Його родина мала давнє литовсько-татарське походження. Навчався у Другій харківській гімназії, а згодом на фізико-математичному факультету Санкт-Петербурзького університету. У 1886 році висланий з столиці Російської імперії за революційну діяльність. 1888 року закінчив навчання в Харківському університеті. За рік екстерном здав випускні іспити на юридичному факультеті. З 1893 року служить у Міністерстві фінансів Російської імперії. В цей час виходять його значні економічні праці присвячені розвитку промисловості та явищу економічних криз. Найбільше на Тугана-Барановський справило враження його перебування в Англії, де науковець побачив інші форми та види економічної діяльності. Туган-Барановський був прихильником так званого «легального марксизму», який йшов всупереч з більшовицькими ідеями. Зокрема економіст розглядав соціалізм як етичну форму гуманного господарювання. Усвідомлюючи обмеженість і недосконалість як суто ринкових, так і планових форм господарювання, Туган-Барановський висунув концепцію синтезу державного регулювання та ринкової економіки. Ідеї Туган-Барановського мали вплив на західний антитоталітарний марксизм у другій половині ХХ століття та формування сучасних доктрин західних соціал-демократичних партій та концепції «кейнсіанства». У 1917 році, на запрошення Володимира Винниченка, Туган-Барановський очолив Генеральний секретаріат фінансів Української Центральної Ради. Згодом став ініціатором створення Українського товариства економістів і його першим головою. Був активним сподвижником створення Академії наук під час правління Павла Скоропадського. Під час правління Директорії був радником урядової делегації на Паризькій мирній конференції. Помер від серцевого нападу на станції Затишок у 1919 році, під час повернення з переговорів.
Олексій Алмазов — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, учасник визвольних змагань, який присвятив життя боротьбі за незалежність України.Народився 18 січня 1885 року в Херсоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, після чого служив у російській армії. У роки Першої світової війни командував артилерійським дивізіоном, здобув військовий досвід і авторитет як талановитий командир.У 1917 році активно долучився до українізації частин російської армії, заснував 1-й український артилерійський дивізіон. У 1918 році очолив артилерію Окремого Запорізького загону, брав участь у визволенні Криму від більшовиків.Під час визвольних змагань командував артилерією Армії УНР. У 1920-х роках емігрував до Польщі. Там здобув освіту в Українській господарській академії в Подєбрадах і активно займався громадською діяльністю.Олексій Алмазов залишив слід не лише як військовий, а й як меценат, підтримуючи українських гімназистів у Луцьку. Помер 13 грудня 1936 року, похований на православному цвинтарі в Луцьку.Його постать — приклад самовідданого служіння Україні, яке надихає покоління українців.
TGLIST.COM.UA
