Історія та пам'ять

28 ПОГЛЯДІВ ВІЙНИУ БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі. Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги. «Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність. «Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак. Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні. «Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган. Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця. «Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.Виставка експонуватиметься до 26 травня.Фото Медіацентр Сухопутних військ

Пам'яті бійця «Артану» Олександра Явнюка (позивний «Мекс»)Мріяв про спортивні п’єдестали та гоночні траси, але обрав найнебезпечніші дороги — фронтові шляхи українського війська.Олександр народився 25 серпня 2001 року в Києві у родині, де батьки мали вади слуху. Самотужки освоїв дитиною жестову мову, щоб спілкуватись з батьками.У юності займався футболом - грав за троєщинську команду "Десна". А також відвідував секцію айкідо. Добре навчався в школі, зокрема мав успіхи в англійській та фізиці. Після школи пішов навчатись на автомеханіка в Київський транспортно-економічний фаховий коледж. Згодом разом із друзями займався відновленням автомобілів, брав участь у підготовці гоночних машин у спортивному сервісі. З початком вторгнення хлопець не міг потрапити до війська через надто молодий вік. Лише в березні 2024 року зумів долучитись до тактичної групи ГУР МО "Реванш", що є частино спецпідрозділу "Артан". Пройшов найгарячіші напрямки — Донецький, Харківський, Запорізький. Відзначений медаллю Головнокомандуючого "За врятоване життя". 8 січня 2025 року поблизу Кам’янського на Запорізькому напрямку загинув внаслідок удару дрона, під час евакуації пораненого побратима. Слава і вічна пам’ять Захисникові! Юрій Торопчинов Фото надані родиноюПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

НАУКОВИЦЯ, ЯКІЙ ВДАВАЛОСЯ ВСЕ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВЯЗЬМІТІНОЇЦього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту. Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва. На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров. У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем. З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету. Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук. З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки. Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.

УКРАЇНСЬКИЙ ВНЕСОК У ПЕРШУ КОДИФІКОВАНУ КОНСТИТУЦІЮ ЄВРОПИЦього дня відзначається велике національне свято Польщі та Литви - День ухвалення Конституції 3 травня. У 1791 році у Речі Посполитій було ухвалену першу кодифіковану Конституцію в Європі, яка називалась Ustawa rządowa. Конституція стала втіленням ідей Просвітництва в Європі. Згідно з нею Річ Посполита перетворилася на спадкову конституційну монархію, де утверджувалася спадкова форма монархії (замість виборної). Схожа форма державного устрою тоді існувала у Британії. Потреба у реформі державного правління виникла внаслідок подій першого розподілу Речі Посполитої у 1772 року. Чотирилітній сейм, який діяв між 1788 та 1792 роками, намагався знайти зручний час та простір для здійснення ефективної реформи. У період діяльності Чотирилітнього сейму, Російська імперія, яка всіляко намагалася позбавити Польщу дієздатності, застрягла у війнах з Туреччиною та Швецією, а також мала протистояти антиросійській коаліції у складі Пруссії, Великої Британії та Голландії. Скориставшись цим моментом, прогресивна частина польського політикуму на чолі з королем Станіславом-Августом Понятовським запропонувала Ustawa rządowa, або ж Конституцію 3 травня. Ухвалення Основного закону відбувалося складно. Дебати тривали понад 6 годин, а сам король виступав тричі із закликом голосувати. Врешті король та члени сейму присягнули Конституції без голосування, що досі викликає певний скепсис у істориків щодо її законності. Одним із авторів Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та католицький священик Гуго Коллонтай. Уродженець сучасної Тернопільщини, Коллонтай був нащадком православної шляхти, що спершу перейшла в уніатство, а згодом у римо-католицизм. Іншим автором Конституції 3 травня був полонізований український шляхтич та письменник Юліан Урсин Нємцевич. Уродженець Берестейщини, Нємцевич з юності захоплювався українським фольклором. Саме він одним із перших став використовувати поняття “дума” для позначення ліро-епічних пісенних творів.

Пам'яті старшого солдата Володимира Грохоли (позивний «Піфагор»)Пішов на фронт у 23 роки, бо вважав, що війна без нього «не обійдеться».Володимир народився 9 грудня 1998 року у селі Ланівці Борщівської громади на Тернопільщині. Захоплювався футболом та тенісом. Після школи навчався на механіка в Боріщвському агротехнічному коледжі. Згодом служив строкову службу в ЗСУ. Після армії влаштувався у дорожнє підприємство. У квітні 2022 долучився до 35-окремого стрілецького батальйону. Позивний Піфагор на честь античного математика та філософа отримав через любов до кросвордів, шахів та математичні здібності. Спершу воював на Сумщині. Згодом підрозділ перевели на Бахмутський напрямок. Хлопець пройшов бої за Часів Яр та Кліщіївку, отримав дві контузії. Пізніше воював на Харківщині та Луганщині. 8 квітня 2024 року загинув при виконанні бойового завдання біля Білогорівки на Луганщині. На жаль, але тіло Героя досі знаходиться на непідконтрольній території.Світла пам'ять і честь Герою! Юлія Томчишин Фото з родинного архіву і Тернопільської облрадиПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

УКРАЇНА ВСТАНОВИЛА ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН НА ДОНБАСІСьогодні, 30 квітня, в Україні відзначають День прикордонника. Ця дата є символічною, оскільки прив’язана до подій, які відбувалися впродовж березня-квітня 1918 року та завершилися 30 квітня того ж року.Навесні 1918 року українські війська вели боротьбу на теренах Донбасу. Слов’янська група Армії УНР під командуванням Володимира Сікевича, разом із союзниками, просувалася на схід, звільняючи українські міста й станції від більшовицьких сил. Ці події стали важливою сторінкою Української революції 1917–1921 років.30 квітня вояки 1-го Українського полку імені Хмельницького прибули до Колпакового. У цей час на Дону розгорталося антибільшовицьке козацьке повстання, яке невдовзі завершилося поваленням радянської влади та встановленням влади отамана Петра Краснова. Український уряд прагнув налагодити дружні відносини з донцями, тому Сікевич отримав наказ зупинити просування Слов’янської групи й пропустити вперед німецькі частини.Звільнення Донбасу завершилося символічним і дуже промовистим актом. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовтий і блакитний кольори, які знайшли на станції, а з обох боків намалювали тризуб. Під ним написали: «УНР». До стовпів прикріпили тримачі для українських прапорів.Священик відслужив молебень і окропив прапори святою водою. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а військо вигукнуло: «Слава!»Ще тоді всі усвідомлювали, що стають свідками історичного моменту: на східному рубежі українські воїни встановлювали символи державності. Кордон був не просто лінією на мапі, він ставав знаком права України на власну землю, власний прапор і власну державу.Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича розташовувався у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню вугільної промисловості.Минуло понад століття, але ці назви знову є болем у пам’яті українців. Бахмут, Дебальцеве, Микитівка, Краматорськ, Слов’янськ – населені пункти, за які боролися українські воїни у 1918 році, і сьогодні залишаються символами боротьби за східний рубіж держави.Частина цих територій нині перебуває під тимчасовою окупацією, частина – живе під ворожими ударами та постійною загрозою наступу. І як сто років тому, українські прикордонники боряться за українську суверенність та незалежність. Віддаючи найважливіше – своє життя. Саме тому 30 квітня, у День прикордонника, ми говоримо не лише про сторінку історії, а про тяглість поколінь, про тих, хто понад століття тому утверджував українські кордони, і про тих, хто захищає їх сьогодні.Це день сучасних прикордонників – воїнів, які першими зустрічали ворога, тримають оборону на передовій, стоять на державному рубежі, боронять українську землю та щодня виконують свій обов’язок перед країною. Їхня служба – це продовження тієї самої боротьби за цілісність кордону, державність і свободу України.Дякуємо українським прикордонникам за їх відданість та захист!Слава Україні!

В УІНП ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ЧЕСЬКОЇ ТА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКВчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року. Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму. Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.

120 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ – УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, ЛАВРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ.Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії. Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.

В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛІКВІДАТОРІВ ТА ЖЕРТВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇСьогодні, 26 квітня, минає 40 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – катастрофи, яка змінила долі мільйонів людей і назавжди залишила слід в історії України та світу.У ці роковини Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров вшанував пам’ять ліквідаторів і жертв Чорнобильської трагедії біля Церкви святого Миколая «Пам’яті жертв Чорнобиля» разом з представниками українського духовенства. «Чорнобильська трагедія від початку була наслідком злочинної безвідповідальності системи. Станцію будували й випробовували, не усунувши всіх проєктних ризиків, а після аварії влада не визнала провини, а переклала її на тих, хто був на місці й намагався ліквідувати наслідки. Ще одним злочином тієї системи – стало приховування правди: попри радіаційну небезпеку, людей вивели на першотравневі святкування в заражених районах. Так низка злочинів призвела до катастрофи, а імена тих, хто голими руками гасив пожежу й рятував інших, намагалися стерти з нашої пам’яті», – зазначив Голова УІНП, Олександр Альфоров. Голова Інституту додає, що ліквідаторів присилали з усієї України: від Закарпаття до Донеччини, з Криму й Полісся. Водночас накази, надходили з москви, а приховування злочинів було системною практикою радянської влади. За його словами, саме на українській землі вже ставалися техногенні трагедії, відповідальність за які намагалися приховати або стерти з пам’яті. Серед них – підрив Дніпровської греблі у 1941 році, Куренівська трагедія та Чорнобильська катастрофа.«І зрештою, як сказав митрополит Епіфаній, сьогодні сталася ще одна катастрофа. У їхніх руках опинилися тисячі заручників, коли вони підривали греблю Каховської станції. Ті самі дії, ті самі цілі. Російська влада завжди прагне знищити нас фізично. Їхня богоненависна риторика, від нинішнього керівника до його попередників, засвідчує: ця держава досі не несе відповідальності за те, що вона робила на цих територіях, на нашій землі. Вічна пам’ять тим, хто боровся і врятував нас від страшної біди, яка була прихована, від страшного нещастя, яке стало катастрофою і за яке ми, невинні, розплачуємося до цього часу», – поділився Олександр Алфьоров. Під час відвідування місця пам’яті відбулася панахида за жертвами Чорнобильської трагедії, яку очолив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Разом із ним учасники вшанування помолилися за тих, хто віддав своє життя, рятуючи мільйони, а також за тих, чиє здоров’я та долі були зруйновані наслідками радіаційного викиду.«Трагедія Чорнобиля є промовистим зразком наслідків нехтування заповідей Божих, безвідповідальності тиранічної системи, шкоди від її великих амбіцій, ілюзій вседозволеності, примарного всесилля, недбалості, приховування правди. Чорнобиль мав стати промовистим уроком історії та пересторогою для всієї світової спільноти. Проте, на жаль, так належною мірою і не став», – зазначив Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.Сьогодні вчергове удари у дзвін пам’яті знову нагадали: Чорнобиль – біль, відповідальність і вдячність. Нагадаємо, 26 квітня 1986 року під час експерименту на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС сталися вибухи, що спричинили найбільшу техногенну катастрофу в історії людства. Радіоактивна хмара накрила Україну, Білорусь, Росію та значну частину Європи. Загинули працівники станції, десятки тисяч людей були евакуйовані, тисячі населених пунктів зазнали забруднення. Понад 600 тисяч ліквідаторів боролися з наслідками аварії. Їхній подвиг не має терміну давності.Пам’ятаємо. Дякуємо.

Пам’яті парамедика Миколи Волкова (позивний «Смурфік»)Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика. Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом. В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем. Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі. У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.Слава і подяка добровольцю! Валентина Кащенко Фото з сайту ukraine-memorial.orgЗа матеріалами порталу «Український меморіал»Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.