що ти скажеш про тіло, нафаршироване вибухамизойканням штукатурки, що осипається тоненьким хлоп’ячим сопраногурканням цегли і шиб, таким тихим, як наче несправжнімбо дім – це те, що стоїть, а не ходить з місця на місце, як вітер(війна – це оркестр чи диригент?чи оркестрова яма для диригента?чи потрощені інструменти на уламках консерваторії?)ти чиє, скажеш тілу, чи є ти, скажеш, чи є ти, чиєпритискаючись поглядом до заграви, за якою зникає душаще жива і вже мертва, скрипаля, скрипки, смичка, довгої музикияку берегли для життя, адже звук – це надіящо ти скажеш про тіло, яке звучить як війнавід війни резонує, вібрує, обертонуєобертаючись нотним папером для партитуриякою лякають, як повторенням тих самих гам і акордівскажеш, тіло – це школа музична на перехресті миру та окупаціїзбудована ще століття тому, де загублені діти співають про ластівкутак чесно і щедро, як буває лише коли вчишся бути собою(війна – це хор чи хормейстер?чи голоси на румовищі філармонії?нота фальшива чи чиста?)@iyakiva#ія_ківа