Колись давно, мій перший дєд і сєржант-інструктор, абсолютно попаяний, атошний дєсант качав нас, слоненят через вирячений на нас погляд на тисячу ярдів і двох запитань заданих тим тоном яким може питати тільки сєржант-інструктор. Питання звучали як: "Ти воював? Ти смерть бачив?".  Да Шустрий. Тепер воював. Тепер бачив. Мало того. Якщо "воював" швидше дійсно в минулому часі, бо називати мою роботу "воюю" буде нечесно по відношенню тих хто в полі, то "бачив" не варіант. Я бачу її щодня. Я не просто її бачу. Я нею став. І ви не думайте, тут не пафос про то який я крутий і піздатий. Навпаки. Коли ми уявляємо ту саму костляву старуху з косою, яка приходить до всіх нас в останній момент то всі думають що саме скелет в капюшоні забирає життя. Хуй! Життя забирає саме коса. Вона центральний артефакт без якого Смерть це просто младший менагер некроотдєла.  Забери у Смерті косу, і вона буде махати своїми кістлявими руцями, тримаючи в них список клієнтів, і голосить "да як же ж я без коси то?". Дай косу в руки комусь іншому і вона буде здатна так само забирати життя, або наприклад буде косити траву (в нашому випадку кущі). Але не факт що вона буде забирати саме ті життя які потрібні по списку. Саме симбіоз Смерті і коси дає той результат який повинен бути. Саме тоді в небесній канцелярії буде збігатись дебет з кредитом, бо коса буде забирати саме ті життя які треба, а Смерть буде чиркати олівчіком в засаленому блокнотику, проставляючи галочки напроти імен. Саме коса робить основну роботу, робота смерті ткнути пальцем в клієнта, проконтролювати що коса все зробила чітко, і подати звітність на начальство. Саме наявність коси це головне в цьому дуеті. Наявність і наточеність. Тому Смерть має робить все щоб коса була завжди в хорошому стані і наточена. (Коса це підрозділ, єслі ви не вмієте в алегорії і думаєте що я поєхавший, втім я і правда поєхавший).Вертаючись до "бачив". Щоденна робота Смерті це дивитись як життя покидають тіла. Не одне і не два життя. Сотні і тисячі. На моїх очах вмерла кількість людей достатня щоб населити ними ніхуйове селище. Ще не місто, але ми туди рухаємось. Я бачив як людей розривало на лахміття, як прострілювали голови в стрілецькому бою, як підривали разом з технікою, як люди суіцидились від безвиході, як заплутувались у колючому дроті до смерті, як тонули, замерзали, горіли, давились танками,ламали шиї, витікали і вішались. Я бачив в боях як наші вбивають ворогів, як вороги вбивають наших, як наші вбивають наших, а вороги ворогів. Іноді бачив як вбивають цивілів і тварин. Бачив як вагнера казнять своїх дезертирів. Бачив як гинуть друзі. Смерть стала для мене роботою. Просто суха статистика, цифри в таблицях, пікселі на екрані монітора. Коли ти в полі ти поважаєш смерть і боїшся її бо вона постійно женеться за тобою. Коли ти далеко від неї, але бачиш більше ніж будь хто в полі емоції атрофуються. Я можу дивитись як ворога розриває навпіл і зі смаком їсти піццу. Я можу проводити судмедекспертизу наших полеглих по фотографіям тіл з дрона, і не відчувати нічого всередині. На початках дивитись на наших полеглих було найважче. На 4 рік вже все одно, якщо особисто не знав людину. Шкода звісно, але на рівні досади, а не печалі. У Смерті не може бути емоцій. Лише сухий, методичний підхід до роботи. Раніше це мене лякало, і змушувало задумуватись шо я перестаю бути людиною. Але це не так. Те що емоції на незнайомих полеглих більше не проскакують, не відміняє болю від утрати близьких. Це захисний механізм щоб не зійти з розуму. Якщо сприймати кожну втрату на війні особисто - довго ти не провоюєш. Тому лишається лише вдягнути балахон, підточити косу, взяти блокнотик і робити свою роботу. Контролювати жатву. Бо у Смерті не може бути вихідних. Забагато росіян ще живі.