Estadísticas de telegram channel - @smilyvo

Якщо в дитинстві ваші батьки або опікуни не реагують адекватно на ваше справжнє «я», одного разу ви вигадаєте спосіб встановити з ними звʼязок. Замість того, щоб залишатися собою, ви розвинете рольове «я» або «псевдо-я» (Bowen, 1978), яке забезпечить вам надійне місце у вашій сімейній системі. Це рольове «я» поступово замінить природне вираження справжнього «я». Рольове «я» може бути заснованим на позитивному переконанні на кшталт «Я стану настільки самовідданою людиною, що інші побачать це й обовʼязково похвалять і полюблять мене» або на негативному — «Я змушу їх так чи інакше звернути на мене увагу».Процес народження рольового «я» несвідомий, ніхто не робить цього навмисно. Ми створюємо його поступово, шляхом спроб і помилок, спираючись на реакцію інших людей на зміни в нашій поведінці. Незалежно від того, яке рольове «я» ми побудували — позитивне чи негативне, у дитинстві ми вважали, що це найкращий спосіб стати частиною сім'ї.Подорослішавши, ми продовжуємо грати свою роль, сподіваючись, що хтось по-справжньому зверне на нас увагу і нарешті покриє нестачу батьківської [любові].Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Дорослішаючи, ми потай очікуємо, що саме в найближчих стосунках втіляться наші цілющі фантазії. Підсвідомі бажання щодо поведінки інших людей походять саме з дитячого світу мрій. Ми віримо, що, якщо чекатимемо досить довго, зрештою людина зміниться. Ми сподіваємося, що нашу емоційну самотність нарешті вилікує партнер, який завжди памʼятає про наші потреби, або друг, який ніколи не підведе. Авжеж, такі несвідомі фантазії приречені на провал. Наприклад, одна жінка таємно вірила, що якби вона могла зробити щасливим свого батька, який страждав від депресії, вона нарешті стала б вільною і почала жити так, як завжди хотіла. Вона не усвідомлювала, що вже вільна жити власним життям, навіть якщо батько залишався нещасним.Інша жінка була впевнена, що зможе отримати від чоловіка ту любов, про яку мріяла, якщо буде виконувати всі його бажання. Коли він не приділяв їй такої уваги, якої вона (на її думку) заслужила, вона поводилася з ним агресивно.Її гнів приховував відчуття тривоги, яке зʼявилося від усвідомлення, що цілюща фантазія не працює, хоч би як вона не намагалася її втілити. З дитинства вона була впевнена, що зможе заслужити любов, якщо буде хорошою людиною.Зазвичай ми навіть не уявляємо, що намагаємося залучити людину у свою цілющу фантазію, але це можна побачити в тих невеличких випробуваннях любові, які ми влаштовуємо близьким. Сторонній людині легше побачити, наскільки нереалістична ваша фантазія. Успішна сімейна терапія часто допомагає зрозуміти, як цілющі фантазії змушують людей вимагати від своїх партнерів створити для них таке щасливе дитинство, про яке вони завжди мріяли.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Я оце рано прокинулась, зайшла в телефон, там у фейсбуці різні дописи про 8 березня – марш про права жінок, уривок з фільму "Барбі" (до речі, фільм крутий), дописи, що не треба це свято святкувати і про те, які подарунки на 8 березня хочеться від чоловіка...Я оце багато останнім часом думаю про те як мені бути жінкою. Я нарешті починаю це все більше цінувати і розумію, що великою мірою це через те, що більше пізнаю Ісуса.Чим більше я читаю Біблію, тим більше мене конфузить уявлення про те, ніби християнство утискає права жінок. Ніде я, як жінка, не почувала себе більш комфортно, ніж у церкві. Ніде я не бачила до себе більшої поваги, ніж від християн.Я щиро переконана – чим чоловік сильніший, чим більш він чоловічний (за задумом Бога), тим більше він почувається впевненим настільки, аби ставитись з повагою жінок, дітей та усіх тих, кого успішний успіх зневажає. Тим більше він схожий на Ісуса.Коли апостоли сперечались хто з них крутіший – Ісус ставить у приклад дітей, які ніби лише "заважають", жінок, минуле яких соромно обговорювати... Він увіковічнює Марію Магдалину, говорить із самарянкою, як із людиною, що має гідність, яку Він бачить. Він обурений ставленням чоловіків до дружин, засуджуючи розлучення (тоді чоловік міг розлучитись з жінкою просто так, а дружина не мала такого права), Він захищає жінок від кріпових поглядів чоловіків, які думають, що можуть дивитись на жінку як на обʼєкт своїх фантазій, і називає це блудом.Він називає жінок рівноправними з чоловіками спадкоємицями Царства Божого в той час, коли ні в Храм, ні в синагоги не допускали жінок, а спадщину переважно отримували лиш сини.Забудьте про те, що це було шокуючим 2000 років тому. Де ви зараз бачите таких чоловіків, які настільки поважають, цінують та захищають жінок? Я хіба що бачу їх в церкві 🤷‍♀️Мені, до речі, дуже резонує те, як Ісуса зобразили в "The Chosen" і яка там динаміка спілкування з жінками. Коротше, не треба обирати між правами жінок та християнством. Христос найбільший борець за наші права. Просто не треба плутати це з тими наративами, які лунають у соцмережах і тим, про що сперечаються у тредсах.Ви хочете про це поговорити? Буду лише рада 😘

Емоційна самотність настільки жахлива, що дитина зробить усе можливе, щоб встановити хоч якийсь звʼязок із батьками. Такі діти вважають, що вони нарешті отримають увагу, коли почнуть ставити потреби інших людей на перше місце.Замість того щоб очікувати на підтримку або зацікавленість дорослих, діти беруть на себе роль помічника й переконують інших у тому, що в них мало власних емоційних потреб.На жаль, це призводить до ще глибшого відчуття самотності, оскільки, приховуючи свої справжні потреби, неможливо налагодити щирий звʼязок з іншими людьми.Не отримуючи належної батьківської підтримки, багато дітей, яких виховують в умовах емоційної депривації, прагнуть якнайшвидше стати дорослими. Вони вважають, що найкраще рішення проблеми — швидко вирости, стати самодостатніми й не потребувати допомоги. Ці діти стають не по роках розумними, але внутрішньо дуже самотніми. Вони передчасно занурюються в доросле життя: влаштовуються на роботу за першої ж нагоди, починають статеві стосунки, рано одружуються або йдуть служити в армію. Вони начебто кажуть: «Оскільки я вже дбаю про себе, я можу швидше вирости й отримати всі переваги дорослого життя». Вони з нетерпінням чекають зрілості, вважаючи, що вона нарешті дасть їм свободу й шанс на глибокі стосунки. На жаль, поспішаючи покинути батьків, вони можуть помилитися у виборі партнера, опинитися в токсичних стосунках або надовго залишитися на роботі, яка забирає більше, ніж дає. Вони часто примиряються з емоційною самотністю у стосунках, адже це здається їм нормальним, бо нагадує дитинство.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Біль, який відчуває людина, коли її не помічають інші, настільки ж реальний, як і біль від фізичної травми, але він непомітний. Емоційна самотність – це невиразний і дуже особистий досвід, який важко побачити чи описати. Це схоже на відчуття, ніби світ для вас порожній. Деякі люди називають цю самотність екзистенційною, але нічого екзистенційного в ній немає. Якщо ви відчуваєте емоційну самотність, її початок треба шукати в сімʼї.Діти не можуть визначити, чи відсутня емоційна близькість у їхніх стосунках з батьками. Вони просто не знають, що це.І ще менш імовірно, що вони зможуть зрозуміти, що їхні батьки емоційно незрілі. Усе, що вони мають, — це внутрішнє відчуття порожнечі, адже саме так дитина відчуває самотність.У випадку зі зрілими батьками дитяча самотність лікується просто: треба звернутися до них по ласку. Але якщо ваші батьки боялися глибоких почуттів, можливо, у вас залишилося неприємне почуття сорому за необхідність заспокоєння.Коли діти емоційно незрілих батьків виростають, вони продовжують відчувати внутрішню порожнечу, навіть якщо ведуть зовні нормальне доросле життя. Відчуття самотності може навіть посилитися, якщо вони мимоволі виберуть стосунки, що не дають їм глибокого емоційного звʼязку. Вони можуть здобути освіту, знайти роботу, одружитися й виростити дітей, але їх буде переслідувати внутрішнє відчуття емоційної ізоляції.Ліндсі К. Гібсон "Дорослі діти емоційно незрілих батьків"

Про щедрість:Вчора вертаємося з садочка. Матвійчик: "Йдем в магазин!". Ок, пішли в магазин. Зазвичай, коли ми йдемо в магазин і Матвійчик був чемний, то я купую йому щось одне, що він вибирає. Він обрав яблучні чипси. Я спочатку відмовляю, бо вони досить дорогі і не по знижці, а потім думаю: йой, най буде. Купили чипси, йдемо в підʼїзд, чекаємо на ліфт.Матвійчик: "Мама, це тобі!" – простягає мені чипси.Беру, думаю, він хоче, аби я їх несла. М: "Це тобі подаюноцьок! Це я тобі купив!" Яблучні чипси – це його улюблений снек. І він реально мені їх віддав і не згадував навіть 🥹 ***Сьогодні був рідкісний ранок, коли я прокинулась перша і навіть встигла поснідати до того, як Матвійчик встав. На столі лежить скибка хліба (зі вчора). Матвій попросив намазати йому маслом, зʼїв частину. Каже: "Дай ше хіб!"."Не можу, бо немає світла, тостер не працює, а хліб холодний, в морозилці (тримаємо нарізаний хліб в морозилці, так може довго зберігатись, ловіть лайфхак).. можу дати хлібець з маслом, або щось інше" – кажу я.Матвій їсть ще трохи і дає мені: "Це тобі!".Я: "Дякую, Матвійчик, я не хочу! Ти їж."М: "Ні, це тобіііі!!!"Я: "Дякую, я вже поїла, я не голодна, ти можеш їсти"Матвійчик бере і доїдає.P.S.: не переживайте, маємо і хліб, і до хліба 😅 І сьогодні купила нам ще велику пачку яблучних чипсів...

Одним з найсильніших аргументів проти християнства та узагалі існування Бога Біблії є наявність страждань. Якщо Бог – благий, люблячий і всемогутній, то чому у світі стільки страждань? І хоч би як християни не намагалися відповісти на філософсько-інтелектуальну сторону цього питання (свобода волі, гріхопадіння тощо) – з емоційною стороною все дуже складно. "Бог тебе любить" звучить як ляпас для жінки, яка отримала звістку "зниклий безвісти". "Бог має план на твоє життя" звучить як насмішка тому, кому діагностували невиліковну хворобу.Але триєдиний Бог Біблії чесний з нами. Він не каже, що страждання - це ілюзія; Він також не стверджує, наче страждання неважливі. Вони в тій чи іншій мірі "гарантовані" нам на цій грішній землі. Бог також не дає жодних гарантій віруючим – слідування за Ним не дає "покращеного захисту", часто навіть навпаки. І через авторів Писання Творець каже нам "носіть тягарі одне одного", "плачте з тими, хто плаче" та "безперестанку моліться". А ще Він, неочікувано для всіх, "вривається" в цей світ і стає одним з нас.Як би там не було, а Різдво відбувається посеред страждань. Муки породіллі, страх такого дивного батьківства, тривога батька, соціальна відчуженість (з точки зору сучасників Марія "нагуляла" дитину, а Йосип був просто дурник), втеча до Єгипту, вбивства невинних дітей... З нашого боку можна навіть сказати, що Бог не шукає легких шляхів. Навіщо це все? Невже не можна було зробити інакше?Але у всьому цьому ми бачимо Вифлеємську зірку, що яскраво палахкотить посеред темного хмарного неба. У немовляті ми бачимо надію на зцілення людства. Ми бачимо обітницю остаточної перемоги над смертю, звільнення від гріха та життя на оновленій землі. І, що неймовірно важливо в наш час – ми бачимо обітницю суду і справедливості. Саме тому ми і святкуємо Різдво – нагадати собі про надію посеред страждань.

ч. 3І виникає дивна ситуація: жінка фактично піклується про двох дітей одночасно – ту, яка зовні, і ту, яка всередині. Тільки про другу вона часто не здогадується, або відчуває щось незрозуміле – якусь тугу без назви, якийсь сум без очевидної причини, який посилюється кожного разу, коли власна дитина робить щось, що резонує зі спогадами.Ми звикли думати про материнство як про односторонній процес, де мати дає, а дитина отримує. Але насправді це взаємне дзеркало, і дитина не просто отримує – вона відбиває. Відбиває матері її власне дитинство, її власні незагоєні місця, її власні потреби, які колись залишилися без відповіді. І мати, яка готувалася давати любов, раптом може виявити, що їй самій цієї любові бракує – що вона не тільки мама, але й досі та дівчинка, яка чекає.Це не звинувачення – ані матерів, ані їхніх матерів, ані когось іншого в цьому ланцюжку. Побачити механізм не означає виправдати біль, якщо він був завданий, але й не означає засудити когось за те, що цей механізм спрацював. Для жінки, яка хоче щось змінити в цій динаміці, розуміння того, як це працює – це початок, тому що складно змінити те, чого не бачиш і не розумієш.Материнство для багатьох жінок стає свого роду вимушеною зустріччю з власним дитинством – зустріччю, яка не питає дозволу і не чекає слушного моменту. Дитина своїм існуванням, своїми потребами, своїми емоціями активує в матері те, що, можливо, довго спало. І тут відкриваються різні шляхи – можна не помічати цього, продовжувати жити як раніше, автоматично відтворюючи знайомі патерни. А можна спробувати побачити, визнати, почати поступову роботу з тим, що піднялося на поверхню.Регресія, яку може запускати материнство – це не вирок і не діагноз. Для тих, хто готовий із цим працювати, це може стати можливістю – нарешті прожити те, що не було прожито, оплакати те, що не було оплакано, отримати – нехай не від власної матері, але від себе самої, від близьких людей, від терапевта – щось із того, чого колись бракувало. Але ця можливість реалізується тоді, коли жінка здатна побачити, що відбувається, і сказати собі: «Так, материнство повернуло мене в дитинство, і всередині мене є частина, яка все ще чекає на щось важливе.»Те, що назване – перестає керувати з темряви. Жінка, яка розуміє, чому вона іноді реагує так, як реагувала її мама – отримує простір для вибору там, де раніше була лише автоматична реакція. Жінка, яка бачить свою сліпу пляму – може шукати способи її компенсувати, вчитися, просити про допомогу. Жінка, яка знає про регресивну пастку – не провалюється в неї так глибоко і так надовго. Знання не вирішує все, але воно дає точку опори.Якщо щось у цьому тексті відгукнулося, пам’ятайте – це не діагноз і не звинувачення. Це спроба назвати те, що багато жінок переживають мовчки, іноді соромлячись, іноді вважаючи себе якимись не такими. Те, що має назву і пояснення – вже не таке страшне. І те, що має механізм – можна поступово змінювати.Дитина – дзеркало. Але те, що ми бачимо в дзеркалі, не обов'язково має залишатися незмінним.Сергій Куліда

Нормалізувала аж сьогодні, на третій рік материнства під час війни, свій стан після нічних повітряних тривог. З того часу, як я стала матірʼю, після обстрілів, особливо, коли укриття закрите, я ще декілька днів відходжу. Я зле сплю, втрачаю апетит, отримую напад мігрені, почуваюсь виснаженою, "вибитою" з колії... Я дратувалась на цей стан, особливо коли я у ньому маю сама доглядати за дитиною.Але лиш сьогодні я зрозуміла наскільки це природно, навіть на тілесному рівні. Бо немає напевно нічого більш біологічно логічного, як захист свого потомства.Тому мій мозок під час тривоги включає режим крайнього алярму – врятувати дитину за будь-яку ціну. І це відчуття безсилля від звуку ракет та дронів, чи навіть моніторингу пабліків про їх наближення, ніяк не сумісне з материнським інстинктом.Бо навіть, коли я розумом розумію "може до нас не полетить" (як сьогодні), або "навряд десь сюди влучить", або "ми в укритті, а значить у безпеці", моє серце шалено гупає, а нервова система намагається (і не завжди успішно) переварити відчуття непереборної смертельної небезпеки і безпомічності перед нею, відчуття неможливості гарантувати безпеку своїй дитині та собі, коли я чую вибухи.Мій мозок в режимі "біжи" КРИЧИТЬ – "хапай дитину, рятуй її і рятуйся сама!!!", але немає куди бігти. Тваринний інстинкт спонукає мене тікати від небезпеки, як тварина тікає від лісової пожежі, але по факту нема куди тікати від інфразвукових хвиль від вибухів, що пронизують тіло.Заземляюсь, ледь не як леді Джессіка з "Дюни", але це забирає стільки ресурсу – тримати свій раціональний "мозок людини" включеним, коли мій простіший "тваринний мозок" відчуває смертельну небезпеку, яка загрожує в першу чергу, моєму маленькому синочку.Я оце пишу, бо ми вже звикли так жити й не звертаємо уваги на те, наскільки це жахливо, травматично, несправедливо та ненормально.

4 НЕПРАВИЛЬНІ СПОСОБИ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО МЕЖІ ПРИЙНЯТНОГО:1. ПасивністьУдаючись до пасивної поведінки, люди міркують так: «Мені незручно говорити про власні потреби. Тому я краще промовчу».Залишаючись пасивним, ви відмовляєтеся від власних потреб, ігноруєте їх заради того, щоб іншим було зручно. Людина, яка спілкується пасивно, боїться, як інші люди сприймуть її потреби. Раптом вони відмовляться від подальшого спілкування? Тому така людина нічого не робить для того, щоб вдовольнити свої потреби.2. АгресіяУдаючись до агресивно поведінки, люди висловлюють або мають на увазі таке: «Бачиш, як я почуваюся через тебе?»Спілкуючись агресивно, ми напосідаємося на співрозмовника, удаючися до жорстоких, настирливих чи вибагливих слів та поведінки, замість того, щоб прямо сказати, чого ми хочемо. Агресивність вимагає: «Я хочу, щоб ти побачив, що зіпсував мені настрій».Коли люди поводяться агресивно, вони не зважають на те, які почуття викликають їхні дії. А проте, залякування співрозмовників кривдою чи нападом, які виявляються у поведінці та словах, — це образливо.3. Пасивна агресіяУдаючись до пасивно-агресивної поведінки, люди міркують так: «Я покажу їм, як я почуваюся, але спростовуватиму свої почуття».... Пасивна агресія — це спосіб уникнути чіткого встановлення особистих кордонів. Прагнучи запобігти конфронтації, ми сподіваємося, що співрозмовник сам зрозуміє, що робить не так, і змінить свою поведінку, враховуючи наші натяки. Але ми не можемо отримати бажане, удаючи, що нас усе влаштовує, та уникаючи чіткого озвучення власних потреб. Ухильність контрпродуктивна, адже наші потреби не вдовольняються. А це призводить до ще більшого розчарування і напруження у спілкуванні.4. МаніпуляціяУдаючись до маніпулятивної поведінки, люди роблять чи кажуть щось, що (як вони сподіваються) змусить співрозмовника відчути провину і виконати бажання маніпулятора: «Я хочу непрямо переконати тебе зробити те, чого я хочу».... Утім, існує спосіб розрізнити маніпуляцію та перемовини.Коли ви домовляєтеся з кимось, важливо, що всі усвідомлюють, про що саме йдеться, навіть якщо співрозмовник погоджується на несправедливі умови. ...Коли людиною маніпулюють, вона часто навіть не знає, що нею намагаються скористатися. Маніпуляція збиває з пантелику, адже маніпулятор намагається примусити співрозмовника почуватися винним. У таких умовах ми можемо погодитися на щось, на що зазвичай не погодилися б."Особисті кордони" Недра Ґловер Тавваб