Estadísticas de telegram channel - @shakescribe

Сьогодні Святий вечір за григоріанським календарем, світ наповнюється відчуттям благодаті й очікуванням дива. Ввечері засяє Віфлеємська зірка й людство у 2026-й раз святкуватиме народини немовляти Ісуса. Святкували Різдво і в часи Шекспіра, хоча не так яскраво і завзято, як тепер, адже до народження головного творця міфу Різдва, англійського письменника Чарлза Діккенса, залишалося якихось 200 з гаком років. Та й для самого Шекспіра Різдво - далеко не найголовніше свято: саме слово Christmas фігурує в його творах лише тричі - два рази в комедії "Марні зусилля кохання" і один раз у комедії "Приборкання норовливої". Дійсно, Різдво в єлизаветинську, а згодом і в яковіанську добу було абсолютно позбавлене тої магічної атмосфери, набутої після дікенсонівської "Різдвяної пісні". Шекспірівське Різдво - це не ялинка, не подарунки, і не "Сам удома" та "Реальне кохання". Проте з тих часів до нас дійшла традиція різдвяного частування та розігрування nativity play - п'єси про народження Сина Божого. Та й взагалі, ніяким сімейним святом Різдво тоді не було, а веселощі нагадували скоріш римські сатурналії, аніж благопристойне святкування з індичкою в родинному колі. У 2020 році, під час пандемії (як давно то було !) театр "Глобус" створив фільм Christmas at the (Snow) Globe, щоб всі, хто перебуває в карантині та на самоізоляції, могли доторкнутися до магії Різдва в театрі. Ділимося з вами трейлером і бажаємо теплого, світлого, мирного та щасливого Різдва!

Трохи забігаємо вперед і у понеділок публікуємо #вірші_по_вівторках, бо як такий вірш приховувати? Його було надруковано у дванадцятому числі альманаху "Червоний шлях" за 1928 рік. Навколо розбудовується радянська Україна, повним ходом йде українізація, український літературний процес буяє й квітне, а поет і перекладач Микола Терещенко публікує ось такий твір. Монолог Гамлета (вступ до поеми) Ні, не ламай своїх шляхів, не збочуй, серце, манівцями,не розкидай кривавих слівроздертими шматкаминавмання!..Це-ж я пригадую що-днянехай і вихор і горіння,нехай і скік гарячого коняпід рабське голосіння -але куди, але пощо?О, важко в непогодь пройтибез певної гарячої мети! коли сердечний чарівний смичокламається зигзагами і стогне,заливши обрій тугою і кров'ю.І раптом серце схоже на гачок, який терзає змучене сумління; іважчає нерівний кроквід непорушного каміння. Такавагана думу наляга,що й досі ще я відчуваю, як часом падає рука з одчаю. О, важко в непогодь пройти без певної, гарячої мети!..Потужна експресія, вибаглива строфіка, цікаві символи... Цей вірш, мабуть, вже відгомін Терещенка-символіста, члена угрупування "Музагет", адже з кінця 1920-х він поступово переходив до нового творчого методу, який у 1932 році отримає назву "соціалістичний реалізм". Нам невідомо, чи була дописана та поема, вступом якої мав послужити "Монолог Гамлета", чи публікувався цей вірш у інших виданнях (побіжний пошук оцифрованими виданнями творів Миколи Терещенка уможливлює висновок, що не був). Втім, перед нами - ще один художній текст, натхненний Шекспіром.До речі, значно більшої слави, ніж поет, Микола Терещенко зажив як перекладач. Він перекладав з німецької, польської, білоруської, французької і російської, але за Шекспіра не брався.

Пані Ольга перекладає сучасну й класичну художню прозу, нон-фікшн, біографічні та історико-культурні твори. Серед авторів, яких вона інтерпретувала українською, — Джон Ірвінг, Салман Рушді, Коли Тойбін, Едвард Сент-Обін, Еллен Марі Вайсманн, Ерік Ґрейтенс, Вірджинія Пострел, Баррі Меєр, Том Шиппі, Даніель Кельман, Крістофер Мур, Майкл Крайтон, Мідж Реймонд та інші. Ольга Тільна є незрячою людиною, однак вона активно працює одразу у кількох амплуа, викладаючи курс про спеціальну та інклюзивну освіту, створюючи власні прозові та поетичні твори, а також перекладаючи різножанрові тексти з англійської мови. У 2025 році її переклад роману "Правила будинку сидру" Джона Ірвінга подано на здобуття премії імені Максима Рильського (переможця або переможицю оголосять у січні 2026 року).Починала свою перекладацьку діяльність Ольга Тільна із творів Барда:Першими моїми «пробами пера» були спроби перекладу сонетів Шекспіра, що їх мусила вчити напам’ять, коли вчилася на українсько-англійському відділенні філфаку Педуніверситету. Мені нецікаво було просто завчати поетичні рядки, тож узялася до перекладу й так захопилася, що не зупиняюся й досі. Твори для перекладу обираю виключно на власний смак. Нам не вдалося знайти ці ранні спроби пані Ольги, однак у мережі доступний її переклад монологу Гамлета. Ділимося ним із вами:Питання в тому: бути чи не бути,Чи у думках шляхетніше страждати,Каміння й стріли долі навісноїВ собі тримати, чи, піднявши руки,Спинити море труднощів. ЗаснутиІ сном мерців сказати: ми скінчилиБоління серця і мирські турботи,Що їх спадкує тіло. Це – потребаЗдійснити бажане – померти, ні, заснути.Заснути і, можливо, бачить сни.Але ж які вони по смерті будуть,Коли, струсивши пил земний з чобіт,Одержимо жаданий відпочинок?Що створює трагедію з життя,Хто стерпить штурхани і кпини часу,І панську кривду, і героя зверхність,І муки ненависного кохання,Зневагу прав, законів уникання,Презирство клерків, глузування черні,Коли спокою можна досягнути,Зблиснувши лезом? Хто терпіти будеТягар свого солоного життя,Коли б не страх, а що там після смерті?Країна невідома – та межа,Із-за якої вороття немає.Це змушує терпіти біди наші,Замість летіти до незнаних меж.Тож з нас сумління робить боягузів,А справжній колір вироку такий,Що хворобливість – млявих дум відбиток,А вчинки – вияв миті нетривкої.І значить все на світі – лиш омана,Що губить назву дії… Ти тепер,Офеліє, квіт ніжний, німфо, знаю,Мене в своїх молитвах пам’ятаєш.Цей текст неодноразово обирали учні для вивчення напам'ять. Можете ознайомитися з їх версіями тут (варіант 1, варіант 2, варіант 3).Інтерв'ю із пані Ольгою можна прочитати за цим посилання#шекспірперекладачі

Рецензію на «Макбет» Леся Курбаса свого часу залишив відомий театральний діяч, музикант та літератор Гнат Хоткевич, який свого часу створив декілька перекладів/переспівів Шекспірових п'єс. Відгук був надрукований у додатку до Вістей ВУЦВК«Літературі. Науці. Мистецтві»1 червня 1924 року.Рецензія є доволі критичною. Очевидно, що новаторська естетика Курбасівського "Макбета" не була близькою для Хоткевича. Ось декілька гострих пасажів із відгука:Взагалі найслабше місце у Курбаса – це жіноча декламація. Це не тільки в «Макбеті», а взагалі жінки у Курбаса напр. ніколи не говорять, а завше кричать і то іменно «не своїм голосом». Треба у власнім голосі находити потрібні ефекти, а намагатися говорити напр, басом це не робить трагічного, а скоріше – комічне вражіння. Так було з відьмами. Як знаємо Шекспір писав на прикінці XVI й початку XVII в.в. коли гру заміняла штука декламації, тому й усі монологи Шекспіровські чисто декламаційні. Ми тепер декламувати і не вміємо і не хочемо, а монологи Шекспіровські залишаємо непорушними. Ну й надолужує артист або артистка всякими «орігінальними» рухами. Але тут уже хоч лягай на підлогу хоч сідай, хоч рачки лізь, а не наповниш змістом величезного монологу. Публіка винуватить артиста, а винен режисер. Отже не було в постановці ні XIII, ні XX століття, бо ні літання дощок з написами, ні спускання на вірьовках столів та лавиць замість звичайного людського винесення їх, ні весь взагалі зовнішній апарат новизни ще ж нового нічого не дає. То бутафорія, то не суть. А суті нового Курбас тут не дав. Або-ж творчий аппарат його притомився, або не доріс він до Шекспіра, або Шекспір зовсім не надається для стилізації в стилі ідей конструктивізму. Повністю цю рецензію можна прочитати за посиланням на статтю Лесі Ковальчук "З приводу однієї постановки (рецензія Гната Хоткевича на виставу "Макбет" Леся Курбаса)"

#вірші_по_вівторкахТак, ми в курсі, що сьогодні середа, але рубрика все одно називається саме так. Сьогодні - молодий Максим Рильський і його "Фальстаф" (1925). На момент написання вірша поету 30 років, але для нього вже актуальне прощання з молодістю. Цей вірш належить до неокласичного періоду творчості поета, покарання за який в подальшому визначило долю Рильського як митця й громадського діяча. ФАЛЬСТАФ Коли Уельський принц зійшов на батьків трон, Він, як наказує традиції закон, Перед підданцями промову мав поважну. Нараз, густу юрбу розсунувши одважно, Товстий з’явився дід. Його червоний ніс На масному виду, неначе квітка, ріс, А з-під навислих брів блищали очі хитрі. Високо шапочку піднявши у повітрі, Він крикнув: «Принце мій! Діждались пишних свят! Це ж я, твій вірний друг, супутник твій і брат, Фальстаф! Привіт тобі од хересу й дівчаток!» Та мови п’яної, охриплої початок Об голос Генріхів розбився, як об щит. Принц, не бажаючи давати відповіт На крики й вигуки, безстидні та шалені, Промовив: «Геть, старий, іди собі від мене! Тебе не знаю я! Такий колись мені За віку юного в туманнім снився сні». Так молодість моя, як невиразна пляма, Встає й безстидними кричить мені устами: «Це я, твій вірний друг!» — Але її привіт У мій щоденний труд вдаряє, як у щит, І я на вигуки охриплі та шалені Кажу суворо їй: «Іди собі від мене! Тебе не знаю я! Така колись мені Приснилася в тяжкім, давно забутім сні!» 1925

Відкриваємо нову нерегулярну рубрику #вірші_по_вівторках. Не можемо обіцяти, що вона виходитиме щовівторка, або що вона виходитиме саме по вівторках, але точно можемо гарантувати, що в ній будуть вірші, якимось чином пов'язані з головним героєм нашого каналу. Сьогодні ділимося віршем, який один із найважливіших поетів українського постмодернізму, підскарбій групи "Бу-Ба-Бу" Олександр Ірванець написав у 1986 році під враженням від таблички з назвою вулиці Шекспіра (саме так - з У і через дефіс) у його рідному Рівному. Олександр ІрванецьТІНЬ ВЕЛИКОГО КЛАСИКАВул. Уїльяма-ШекспіраНапис на табличці На вулицю Уїльяма ШекспіраЯ дівчину недавно проводжав.Був дощ -- не дощ, .а просто мжичка сіра,І вулиця Уїльяма Шекспіра,Яка існує в будь-якій з держав.Я дівчину «під локоток» держав,І ми ішли з кінотеатру «Космос»,Який римується з диктатором Самосою,Якого нахиляли з Нікарагуа...Я захопився.Але ніч така була!..І був індійський фільм - «Любов і помста» -Сам по собі прекрасний привід для знайомства.Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,По вулиці Уїльяма Шекспіра...Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.Захоплено щось теревенив я,Всміхалася супутниця моя, Її душа так пристрасно кипіла, Бо не могла забути й не забулаСліпучу посмішку Ріші Капура. (А всі наші вірні, товариші, Ніщо супроти посмішки Ріші...)...Отож ми йшли по вулиці Шекспіра.По вулиці Уїльяма Шекспіра...Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра.На вулиці нікого не було.Точніше,не було нікого видно.Ви скажете, що -- ніч і це не дивно,А я скажу: отож-бо і воно...Я відчував чийсь гострий-гострий погляд,А власник погляду десь мусив бути поряд.І погляд цей... супутниці моїй...Впивався... в спинку...Ні, не нижче -- в спинку...Мені ж вертатись на автобусну зупинку...

З січня 2000 року по червень 2017 року британська газета The Guardian публікувала вірші сучасних англійських і зарубіжних поетів в рубриці Saturday Poem. Сьогодні ділимося з вами віршем Керол Енн Даффі Shakespeare, який був створений у 2012 році на закриття Світового шекспірівського фестивалю. Ця масштабна подія, ініційована Королівським шекспірівським театром, залучала театри багатьох країн, а також мала багатогранні просвітницькі й мистецькі компоненти. Фестиваль тривав з квітня 2012 до листопада 2014 рр., проте поетка завбачливо створила присвяту до закриття вже у 2012 році. ShakespeareSmall Latin and less Greek*, all English yours, dear lad, local, word-blessed, language-loved best;the living human music on our tongues,young, old, who we were or will be, history's shadow,love's will, our heart's iambic beat, brotherthrough time; full-rhyme to us.            Two rivers quote your name**;your journey from the vanished forest's edgeto endless fame – a thousand written souls,pilgrims, redeemed in poetry – ends here, begins again.And so, you knew this well, you do not die –courtier, countryman, noter of flowers and bees,war's laureate, magician, Janus-faced –but make a great Cathedral, genius, of this place.* - натяк на посмертну поетичну присвяту Бена Джонсона "Пам'яті мого улюбленого автора, містера Вільяма Шекспіра", в якій Джонсон згадує, що Шекспір поганенько знав латину, а грецьку - ще гірше ** - вочевидь, одна з цих рік - Ейвон, на якій стоїть місто Стретфорд, батьківщина Шекспіра. У критиці періоду романтизму його незрідка називали "Ейвонським лебедем" (The Swan of Avon), а інша, можливо, - Темза, на березі якої був збудований театр "Глобус" (це лише здогадки; цілком вірогідно, що поетка мала на увазі якісь інші річки) Тут можна послухати, як Керол Енн Даффі читає цей сонет і обговорює мистецьку роботу Стівена Ро, натхненну її віршем.

Вчора завершив свій земний шлях Роберт Вілсон - один із найбільш впливових візіонерів мистецтва театру останніх десятиліть. До числа його культових постановок входять і кілька Шекспірових драм. Цікаво, що перше звернення до "Гамлета" у нього відбулося за посередництва Гайнера Мюллера і його "Гамлет-машини" (1986). Потім був власне "Гамлет", поставлений як моновистава (1995), "Сонети Шекспіра" (2009), і остання постановка - "Буря" (2021). Крім того, Вілсон поставив і оперу Дж. Верді "Макбет" (2012). З Шекспіром маестро експериментував так само, як і з іншими авторами, текстами, сюжетами, історіями. Сьогодні в мережі доступні для вільного перегляду його "Сонети Шекспіра" - 25 ретельно відібраних і концептуально поєднаних поезій. Вистава, присвячена 400-річчю публікації циклу, була поставлена для театру "Берлінер Ансамбль" німецькою мовою. А ще маємо документальний фільм Маріон Кессель, присвячений роботі над моновиставою "Гамлет: монолог". До того ж, рекомендуємо нещодавно перекладене дослідження Марджері Арент Сафір "Роберт Вілсон: Ізсередини".

2025 рік, здається, буде такий же рясний на шекспірівські прем'єри, як і попередній. Вже завтра на "головній сцені країни", у Київському театрі імені Івана Франка відбудеться перший показ трагедії "Макбет". За два, тижні в київському Театрі драми і комедії на Лівому березі - "Король Лір", а в Одеському драматичному театрі імені В. Василька - "Комедія помилок". На День театру прем'єра "шотландської п'єси" відбудеться на сцені Дніпровського театру "Драміком". Тобто, висловлюючись мовою бухгалтерів, вже в першому кварталі маємо таке непогане сальдо. Звісно, що до "Макбета" модного Івана Уривського прикута неабияка увага, пов'язана не лише з тим, що один із головних хітмейкерів української сцени взявся за головного хітмейкера світової драматургії, але й зокрема з новими правилами відвідування Театру Франка, які керівництво театру хоче запровадити вже від завтра. Йдеться про заборону заходити до глядацької зали після третього дзвінка, яка збурила дискусії в соціальних мережах. Але ми тут все ж не про дзвінки, а про Шекспіра. Франківський "Макбет" привернув до себе увагу й "глянцевої" журналістики, що вилилося в промоматеріал в українському Vogue. Тут дійсно цікавий кейс, як краплина дьогтю (в нашому випадку, кричуща фактографічна помилка) може підважити в цілому цікавий й інформативний матеріал про народження вистави. Журналістка пише, що "Макбет" був написаний у 1623 році. Вочевидь, сім років як мертвий Шекспір постав з могили, швиденько написав "Макбета" на пошану вже добряче розбитого артритом короля Якова, й мерщій назад. Насправді 1623 - це рік першої публікації трагедії, адже на відміну від багатьох інших п'єс Шекспіра, вона не публікувалась у прижиттєвих виданнях кварто. Вперше "Макбет" був надрукований лише у Першому Фоліо 1623 року. А от прем'єра відбулася, скоріш за все, у 1606 році. Звертаючись до шотландської теми, Шекспір мав на меті вшанувати нового англійського короля, небіжа королеви Єлизавети І Тюдор, Якова І Стюарта, до того - Якова IV Шотландського. Той, крім іншого, ще й цікавився різноманітними потойбічними й макабричними штуками, і написав й опублікував присвячену їм книжку під назвою "Демонологія" (1597), тому п'єса про Шотландію і відьом, зіграна трупою "Слуги короля" просто приречена була стати хітом, яким вона й досі є, попри дещо похмуру репутацію.

F - Florizel / ФлорізельБільшість, якщо попросити пригадати шекспірівського персонажа на літеру F, назве Фальстафа, але Флорізель нічим не гірший. Він, звісно, не такий жовіальний, як супутник принца Хела, але набагато галантніший. Цікаво, що Флорізель - один із небагатьох не зовсім прохідних персонажів у Шекспіра, які з'являються під кінець п'єси. Часовий стрибок у шістнадцять років дозволив увійти в дію "Зимової казки" ще й Утраті (в оригіналі вона Perdita, але перекладач Віктор Коптілов вирішив підібрати милозвучніший україномовний варіант), пастухам і пастушкам.Попри те, що "Зимова казка" має 20 дійових осіб, не рахуючи масовку, цю романтичну драму цілком можливо поставити силами лише десяти акторів, тому що вона майстерно сконструйована так, що одна половина дійових осіб ніколи не зустрічається з іншою в рамках однієї сцени. Детальніше про це йдеться у книжці Бретта Гамбоа "Shakespeare's Double Plays", присвяченій, зокрема, економіці тогочасного театру. Гамбоа зауважує, що роль Флорізеля, яку на перший погляд варто віддати акторові, який двома діями раніше грав Мамілія, все ж краще віддати тому, хто на початку п'єси грав одну з фрейлін, а Мамілія краще поєднати з Утратою: по-перше, так переконливіше буде увиразнена їхня спорідненість, і, по-друге, хворобливого Мамілія, який зрештою помирає, краще виконувати акторові тонкої статури, яка однаково підійде для ролі молодої дівчини, тоді як Флорізель має виглядати мужніше й кремезніше.У балеті "Зимова казка" (композитор Джобі Телбот, хореограф Крістофер Вілдон, 2014) є емоційний і щемкий дует Флорізеля й Утрати - радимо подивитися.