Запекла книгожерка

Коли я вперше побачила цю книгу, то дуже зраділа, бо це мав би нарешті бути саме класичний трукрайм — реальні кейси із детальним розбором, документальні, а не художні тексти, та і вибірка виглядала дуже привабливо.Проте на практиці, з усіх принад тут лишиласть тільки крута добірка справ, дійсно цікавих по всіх параметрах, різномаїтних і частково нових для мене.Ну і неперевершений редакторський коментар на одній із цих справ — читати можна вже тільки заради нього 😏А от якість авторської роботи засмучує, та й в мене є обґрунтовані підозри, що самій авторці книга була потрібна виключно як іміджевий інструмент, тож писала вона її, спираючись не на власний інтелект.Забагато ліричних і драматичних, а часом майже істеричних відступів.Авторський голос загалом надто гучний як на документалку.Надмір пафосу та зайва художність.А от фактажу критично мало, при чому навіть наявні факти не завжди витримують перевірку на точність, а часом протиріччя видно неозброєним оком.У передмові авторка, яка є психотерапевткою і має досвід у судовій медицині та конкретно із серійними вбивцями, декларує, що мета книги — проаналізувати, як мислить злочинець, розібрати його мотиви і підсвітити жертв, що отримують замало уваги у суспільстві.Але в результаті ці цілі не досягаються.Формулювання часом такі обтікаємі, що деталі злочинів часто ніби в тумані, ясно тільки, що це жахливо страшні, огидно мерзенні, безжально бездушні жорстокі чудовиська та ненаситні монстри, що вчиняють макабричний танець смерті наліво і направо (с)🤪Логічні висновки, як злочинці перейшли від своїх збочених бажань і ідей до власне до дій, теж не дуже простежуються, бо навть коли це озвучується, не дуже зрозуміло, яким чином авторка таких висновків дійшла.Жертви просто перераховані, без обіцяної уваги до їхнього життя, місцями з дуже сумнівними трактуваннями із нотками віктімблеймінга, але жодних деталей і жодного реального співчуттяЗ хорошого — книга підкреслює, що за злочинами серійників часто стоїть мізантропія і конкретно мізогінія, що система дуже часто здає збій як там, де злочину можна було уникнути, так і там, де вона мала б виконувати свою виправну функцію, і що насправді помітити, що ваш сусід — серійний вбивця, можливо, але для цього треба широко розплющити очі.І ще раз підкреслю, що добірка справ дуже якісна, там є, про що замислитись і що прорефлексувати. І це те, що втримало мою увагу до кінця.📖 «Серійний вбивця по сусідству»✍️ Емма КенніВидавництво Yakaboo Publishing

Думаю, у цього трилера є всі шанси сподобатись широкій аудиторії через бурхливий екшн, велику кількість карколомних твістів на 180 градусів, легку неперевантажену мову і те, що авторка ретельно пройшлась по поширених больових точках і трендових темах, не стримуючись у гіперболізації.Історія побудована переважно на тропах, притаманних психологічному трилеру: ґазлайтинг, економічний і побутовий абʼюз, відсутність справжньої близькості і довіри у стосунках, післяпологові ментальні складнощі, ревнощі і таке інше, але я б не віднесла цей трилер до псхологічних, бо для цього йому бракує глибинних рефлексій та емоційної ширості, а динаміка зависока.Твістів кілька, і вони вгадуються, але не всі одразу, а кожен у свій час, хоча супер-неочікуваними я б їх не назвала — з моїм багажем переглянутих в прочитаних трилерів, було стійке відчуття, що це ж було вже 😄Загалом, це історія про те, як одна на позір ідеальна родина в один момент стрімко руйнується через таємниці минулого, коли до молодого подружжя в гості приїздить перша донька чоловіка.Але тут дуже непогано прописані небезпеки, які приховує в собі патріархальна модель стосунків і так звана «традиційна модель сімʼї», помножена на життя у ізольованій місцині. Ота сама, де йдеться не про партнерство, а про ієрархію.При чому, навіть із художнім перебільшенням, її проблематичність прочитується досить чітко і однозначно.Персонажі стереотипні, що для подібних трилерів типово, але яскраві і викликають багато емоцій. Негативних, переважно, але для жанру це властиво і не ж мінусом.У головної героїні багато внутрішньої мізогінії, вона дуже намагається вписатись в стандарти, при цьому не має сили духу висловити свої справжні думки і почуття. Намагається маніпулювати, але виходить в неї не дуже.Її чоловік здебільшого ніби непоганий, але зі слабким емоційним інтелектом і легко ведеться на маніпуляції та має виразні абʼюзивні прояви.А його старша донька настільки редфлег, що буквально могла б відразу зайти у перший кадр із червоним прапором в руках. Та хоч її психопатичність немов списана з методички, авторка таки лишає простір для того, щоб викликати у читачів сумніви щодо сюжетних перипетій.Але навіть при всій цій стереотипності, з книги можна почерпнути важливі тези.Наприклад, якщо партнер вас не чує, то ваші стосунки безнадійні.А ще про те, що у будь-якого абʼюзу завжди є свідки, але вони з різних причин обирають не бачити його.На мій смак, все це краще б працювало на екрані, бо в книжках мені хочеться бачите щось більш глибоке, витончене і сенсовне, та перш за все — більш реалістичне, але це таки непогано, коли хочеться просто розвантажити мозок і відволіктись.📖 «Не дозволяй їй залишатися»✍️ Нікола СандерсВидавництво КСД

«Своя полиця» запрошує на «Read&Meet» — мікс вечора презентацій авторів і авторок та швидких побачень.Кожен автор чи авторка матимуть пʼять хвилин для того, щоб розповісти про себе і продемонструвати презентацію у довільній формі (показати свої книжки, цікаві факти про письмо чи власний досвід, або ж поділитися мемами), а після цього учасники події матимуть можливість поспілкуватися з авторами 1 на 1 по пʼять хвилин, як на швидких побаченнях😌Реєстрація обов’язкова, аби всім вистачало часу поспілкуватися з авторами та авторками.Форма для реєстрації тут.⭐️Цього разу на вас чекає зустріч з такими авторами та авторками: ✨Авторка фентезійної трилогії «Двоповня» та оповідань у збірках Катерина Самойленко✨Авторка наукової фантастики «Одинак і Місяць» Юлія Сиромолот✨Автор епічного фентезі «Сага про Золотокрилих» Віталій Кун✨Авторка детективу «Дівчина в озері» Світлана Флікян✨Автор трилеру «Острів» Кирило Тесленко✨Авторка фентезі «Вандалізм» і «Чаклунка і культ» Валерія Савотіна✨Модерує подію Олена Кузьміна   🗓 Дата і час: 10 червня, 19:00📍Місце: «Книгарня «Є», Лукʼяненка, 29 #реклама

Сьогодні у нас в Борщагівському клубі був вечір конспірологічних теорій, і я поділюсь з вами тією, яку презентувала на обговоренні 😁У мене вже був допис про вбивство Джона Леннона, але чоловік на ім’я Стів Лайтфут стверджує, що за цим вбивством насправді стоїть… Стівен Кінг 🌚Якщо точніше, Лайтфут заявляє, що за вбивством насправді стояли Річард Ніксон та Дональд Рейган, а Кінг був безпосередньо виконавцем, тоді як Чепмен — підставна особа, яка взяла на себе провину, щоб істина не розкрилась.Цю теорію нібито доводять заголовки з преси, реклама та статті, що виходили за кілька днів до і безпосередньо після вбивства, і в яких були зашифровані таємні послання і анаграми від замовників виконавцеві.Лайтфут наводив конкретні приклади заголовків, у яких ніби як приховані анаграми. Наприклад, брав заголовок про політику чи економіку, переставляв у ньому літери та заявляв, що там зашифровано фразу: «Кінг, убий Леннона за наказом Рейгана». Також Лайтфут вважав, що певні комбінації слів та фотографій на обкладинках були прямим сигналом для Кінга «прокинутися» та розпочати підготовку до злочину.А ще він співставив фото спражнього вбивці, зроблене під час його затримання, і Кінга, розгледівши їхню схожість при цьому ракурсі зйомки, тож стверджував, що саме Кінга поліція заарештувала на місці злочину із «Ловцем у житі» в руках.У якості пояснення, чому Кінг погодився виконати таке замовлення, Лайтфут посилається на версію про шантаж.Ніби як Ніксон і Рейган хотіли заткнути Леннона через його антивоєнні висловлювання, а ФБР тим часом підловило Кінга на компрометуючому злочині, повʼязаному із неповнолітньою дівчиною і сексуальною експлуатацією дітей, тож йому запропонували угоду — зняти з нього звинувачення в обмін на вбивство Леннона 😳Лайтфут настільки одержимий цією теорією, що десятиліттями подорожує США у фургоні, на якому було написані звинувачення проти Кінга.Він також видав книгу брошуру, де виклав цю теорію у деталях.Серед іншого, Лайтфут переконаний, що те, що сам Кінг не подає на нього до суду і не заперечує своєї ролі у вбивстві, також є безсумнівним доказом його провини.А ще Лайтфут вважає, що Кінг не просто вчинив злочин, а й зашифрував власне зізнання та деталі вбивства у своїх літературних творах.Наприклад, у «Мертвій зоні», що вийшла за рік до вбивства Леннона, Кінг нібито зашифрував головне пророцтво, бо у книзі йдеться про чоловіка, що готується застрелити відомого політичного діяча з гвинтівки. А на обкладинках першого видання ще й було зображено обличчя Кінга, частково перекрите тінню та оптичним прицілом.А «Здібного учня», що вийшов через 2 роки після вбивства, Кінг ніби як написав із почуття провини як метафору того, як уряд США (нацист у сюжеті) шантажував самого Кінга (хлопця), змушуючи його стати вбивцею.«Крістіну» Кінг вже ніби написав як погрозу самому Лайтфутові, який розповсюджує «істину», подорожуючи країною. Образ машини-вбивці — це немов попередження від Кінга про те, що Лайтфута «переїдуть або вб'ють у дорозі», якщо він не припинить своє розслідування.Та загалом, Лайтфут проаналізував ледь кожне оповідання Кінга, де фігурували фанати, рок-музиканти або переслідування зірок (наприклад, «Мізері»).А будь-яку згадку про зброю, Нью-Йорк (де вбили Леннона) або психічно нестабільних персонажів він називав «підсвідомими зізнаннями» автора, у якого нібито здавали нерви після скоєного.У 1990х роках, Лайтфут навіть намагався добитись відповіді від Кінга, поставивши питання йому особисто під час прямого телевізійного засідання міської ради в Каліфорнії.Лайтфут підійшов до мікрофона під час сесії публічних коментарів, щоб «заскочити» автора зненацька, але Кінг спокійно попросив поліцію вивести його. Цей інцидент залишається одним із небагатьох випадків, коли Кінг напряму визнавав існування цього міфу.Продовження в коментарях 👇

На фото — передсмертна записка Ізраеля Кіза, одного з найбільш відомих серійних вбивць США, історія якого згадується у книзі «Серійний вбивця по сусідству».І тут я пишу про нього, бо в якомусь сенсі його можна зарахувати до #вбивчіписьменники — звісно шо із великою натяжкою, але най буде.У листі — претензійна поезія Кіза, присвячена вбивству. Прочитати важко, тому в коментарях опублікую окремо оригінал і переклад (не літературний), щоб ви мали шанс «насолодитися» цим пафосом і нарцисичним самодрочерством.Справа Кіза досі викликає величезну цікавість у трукрайм спільноти, і дехто схильний вважати його ледь не генієм (цю ідею він і сам активно транслював), тоді як інші поділяють думку, що чувак просто був лише трошки розумнішим за середньостатистичного викритого серійника, бо спромігся ретельніше продумати, як роками уникати покарання і лишатись непоміченим.🩸 За офіційними даними, на його руках кров 3 людей.Під час допитів ФБР, він натякав, що жертв було близько 11, але ця інформація ніколи не була підтверджена.За деякими легендами, це число значно більше, але є серйозні причини у цьому сумніватись.Для дослідників трукрайму, він цікавий тим, що і сам непогано дослідив трукрайм, не мав чіткого портрету жертви і вбивав, кого прийдеться (з доведених — це подружжя Карріє у 2011 і 18-річна бариста Саманта Кеніг у 2012), ретельно готувався до вбивств і ніколи не вбивав двічі в одному місці чи поруч із домом та мав щось на кшталт кодексу, бо принципово не чіпав дітей і молодих батьків.Але я б поставила на те, що насправді спільноті він цікавіший через нарцисичну харизму, епатажні висловлювання і такий собі вайб кіношного психопата-супергенія, який із безпечної відстані може виглядати привабливо.В деяких подкастах, присвячених його справі, також згадується сценарій для телесеріалу чи фільму його авторства, у якому ніби як йдеться про хлопця, що вбивав людей у лісі, патрав іхні тіла, як мисливець патрає здобич, і скидав рештки у туалетні ями в національних парках.Втім, ані документованих згадок про цей сценарій, ніби як виявлений під час обшуку його будинку, ані самого тексту ніде у відкритому доступі нема.Також Кіз ніби як неодноразово заявляв, що творці популярних кримінальних фільмів і серіалів вкрали його вбивчі ідеї, як реально втілені, так і ті, що він планував втілити.Але знов таки, з підтверджених свідчень, він лише в одному інтерв’ю, уривки якого зберіглися в мережі, заявляв, що це саме він вигадав звʼязувати запʼястки жертв пластиковими стяжками, а тоді вже цей прийом стали використовувати в кіно.Персонаж Кіза багато в чому нагадує мені Ніколаса Кло, про якого я писала у «Вбивчих письменниках» — людину, що вважала себе надзвичайно розумною, пишалась своєю належністю до серійних вбивць, якими щиро захоплювалась, але навіть на цьому поприщі великих успіхів (на щастя) не досягнула.І як вбивчий письменник також не лишила надто цікавого спадку, хіба кілька пафосних рядків.Ми будемо детальніше говорити про нього і про інших персонажів книги «Серійний вбивця по сусідству» вже за півтора тижні, і я планую підготувати ще цікавих матеріалів, бо в книзі мені цього катастрофічно не вистачає🥲Фото з архівів ФБР.

Режисер «Монахині», одного із найкасовіших фільмів Всесвіту «Закляття», приїжджає в Україну! 😱Корін Гарді — гість та член журі міжнародного конкурсу фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN 2026!Британський режисер, який однаково впевнено працює як з авторськими інді-горорами, так і з великими студійними франшизами, відвідає Чернівці під час фестивалю, що відбудеться 13–20 червня 2026 року.Світову популярність Гарді отримав після виходу «Монахині» — одного з найуспішніших фільмів всесвіту The Conjuring. Також режисер відомий горором «Із темряви», серіалом «Банди Лондона» та музичними відео для The Prodigy й інших світових артистів.Нещодавно Корін Гарді представив новий фільм «Свисток» (Whistle), який Fangoria назвала «поверненням золотої епохи підліткових горорів», а Empire — «безкомпромісним горором зі справжнім оскалом». Після релізу стрічка очолила рейтинги AMC+ та Amazon Channels у США. У своїх роботах режисер поєднує практичні ефекти, похмуру атмосферу та фізичне відчуття напруги — саме те, за що його цінують фанати жанру по всьому світу.На Миколайчук OPEN Корін Гарді не лише оцінюватиме міжнародний конкурс, а й поспілкується з українськими глядачами.

Ця книга — такий собі складний багаторівневий драматичний пазл, що висвітлює життя і травми кількох поколінь жінок з однієї родини.Дуже фрагментарний і заплутнаний, проте картинка виходить неймовірно красива, хоча й щемка.У першій частині прям сильно нагадує завʼязку «Щигля», хоча і з трози іншого ракурсу, але далі лишаються тільки умовні вайби, бо історія закручується значно складніше і цікавіше.Оповідь травматична і мабуть що навіть ретравматизуюча, особливо у тій частині, де одна з героїнь проживає дні після теракту 11 вересня у Нью Йорку, і це болюче перегукається із тим, через що доводиться проходити українцям сьогодні.З основних тем — вимушене швидке дорослішання, жіночий досвід у світі сексизму і шеймінгу, поступовий розпад особистості через занедбане психічне здоров’я та віднайдення свого шляху у складному сплетінні життя.Є щось на кшталт детективної лінії, але не вона рухає історію, тому складною і надто інтригуючою її назвати важко.Проте персонажі шикарні, обʼємні, справжні і виразні, і я б сказала, основна інтрига саме в тому, як саме нагне їх це життя і як вони проживуть та відрефлексують цей досвід.Дуже хороше, але місцями і дуже важке. Тому рекомендую, але обережно.📖 «Зізнання»✍️ Кетрін ЕйріВидавництво КСД

Жанрово, цей роман стоїть десь на перетині інтелектуального трилеру, брутально-реалістичного горору і цинічної чорної комедії, і це одна з найчарівніших книг, які я читала останнім часом.Я не переповідатиму анотацію — її можна прочитати на сайті видавництва, де вже відкрито передзамовлення на книгу, але розповім трохи про особливості цього надзвичайного тексту, який безнадійно закохав мене в себе.Спокійно, відсторонено і дуже холоднокровно, головна героїня веде затяжний нарцисичний монолог про жахливі речі — без краплі емоцій, емпатії, але надзвичайно вишуканий і майже мистецький.Всі події розгортаються у минулому, тож маємо нелінійний і не надто динамічний потік спогадів з наперед відомою фінальною точкою, але деталі і нюанси промальовуються поволі.Манера оповіді виклична, сповнена прагнення епатувати і шокувати.Зухвалі метафори, вишукана поетичність, виразні і неординарні образи.Естетизована аморальність, темний бік жіночої субʼєктності та дуже яскравий голос героїні.А ще смачна їжа, чарівна Італія, згадки купи трукрайм епізодів, що елегантно вплетаються у сюжет, щоб надати історії міцнішого підкріплення і підкреслити, що фікшн фікшеном, але межі між художністю і реальністю розмиті.Багато еротичних метафор і сексу — дуже різноманітного, чуттєвого, брутального, не надто деталізованого, але певним чином оспіваного, хай і досить цинічно.Шикарний ритм — довгі естетичні описи і лірика несподівано перебиваються цинічними вбивчими епізодами, але без надмірних акцентів на жорстокості чи кривавих деталях. Гротескні сцени вбивства з основним акцентом на дії безпосередньо після, сповнені жорсткої сатири.Критичний, відсторонений і зверхній погляд на людство з прицільно точно підміченими нюансами і блискучим психологічним аналізом поширених проблем і хворобливих суспільних симтомів.Відверті маніпуляції читачем на межі знущання. Авторка неодноразово ламає четверту стіну і підштовхує читача як засумніватись у своїх людських якостях, так і стати кращої думки про себе — остання думка прямо звучить з вуст героїні.І як не дивно, книга викликає неймовірний голод😏 Для контексту — це історія про канібалку 🤐Зачіпається тема гендерної рівністі з неочікуваного, вбивчо-психопатичного ракурсу. Фемоптика взагалі на висоті.Вайби «Парфюмера» з його оптикою психопата; «Зайчика» з його обільними мистецькими відсилками до музики, літератури, живопису і кіно, елітарною атмосферою та вишуканою сатирою на літературне середовище; трошки де Квінсі з його задушливим, але вишуканим монологом, що кидає виклик традиційній моралі, та пурізмом у царині вбивств як мистецтва; і Ганнібала Лектора з його незмінним балансуванням між запаморочливою естетикою, кулінарним буйством і непохитним цинізмом.І як в «Американському психопаті», цей затяжний монолог шокує, але так причаровує своєю сміливістю, огидністю і викличністю, що не дає відвести очі.Друком має вийти вже наприкінці червня. Чекаю, щоб взяти на клуб 🫶📖 «Особливий голод»✍️ Челсі Дж.СаммерзВидавництво Урбіно

Хочу подякувати Жені, що підняла цю важливу тему і підштовхнула багатьох у книжковій бульбашці висловити своє ставлення до некоректної подачі негативних вражень, бо таке однозначно не має толеруватися у жодному разі.Я двома руками за негативні відгуки, люблю їх щиро і вважаю, що вони мають бути.Але є велика різниця між тим, щоб ділитись враженнями і допис за дописом навалювати на книгу у саркастичному тоні а-ля «подивіться, ну яка ж хєрня, нуууу».Сьогоднішні срачі я читала по діагоналі, наскільки встигала, бо неслась там шалена лавина, за якою не встежити.Щодо питання, чому це питання піднялось саме зараз, все просто: бо саме зараз прикипіло.Бо так, найбільше підгорає, коли чіпляють близьких людей.І не в момент, коли Тетяна Гонченко написала перший допис про «Залишену», і навіть не в момент, коли написала другий, а тоді, коли стало очевидно, що зупинятись вона не планує.І коли навалювання почалось не тільки на «Залишену», але і на Женю — за те, що вона «посміла» висловитись.Так, авторка має в ідеалі бути товстошкірою і не зважати на думку всіх підряд.Але це а) в ідеалі і б) залежить власне від обсягу критики.Коли це просто негативний відгук — це одна ситуація, коли це невпинний потік тролінгу — геть інша, і не кожна/кожен це вивезе.Щиро вважаю, що у публічному відгуку, як і у публчіному коментарі, абсолютно не ок писати щось, чого ти не скажеш людині в обличчя.І що блогерка, яка хоче, най буде, ділитись своїми щирими негативними враженнями, не має дивуватись, що хтось так само ділитиметься своїми щирими негативними враженнями від її контенту.Ми ж тут всі за чесність, відвертість і свободу слова, хіба ні?P.S. Бачила згадки про те, шо я теж когось там булю — розкажіть мені, будь ласка, кого і де, бо мені самій цікаво.Ну і готова відповісти на інші питання і претензії в коментарях.

Є дуже обмежена кількість книг, які я готова перечитувати повторно, але цю читала вже двічі і вона із тих, до який хочеться повертатись — вже хоча б тому, що щоразу роздивляєшся новий пласт глибини, тем і проблем.І цих тем тут стільки, що я навряд зможу охопити їх одним відгуком, тому пройдусь хоча б по основним.Перше, що хочеться відзначити — це разючий реалізм в усьому: поведінці героїв, думках, реакціях, поєднаний із безмежною поетичністю і дуже виразним поліським колоритом.Психологічність, фізіологічність і просто логічність — це історія, в якій віриш у кожну дрібницю, яка вражає емоційно, яка змушує пережити цілий спектр почуттів: від роздратування до відчаю, від зачудування до огиди, від занепокоєння до чистого жаху.Пронизана розпачем від втрати контролю, гнітючою безпорадністю і безсилям на щось вплинути.Авторка чудово передає тягучий плин часу — настільки повільний через зовнішні обставини, що від цього все буквально зудить. І у цей сповільнений час втискається неймовірна купа подій та ускладнень, дуже життєвих і правдоподібних, впізнаваних і зрозумілих до болю, але при цьому нетривіальних.З одного боку, авторка розкидає типові для трилерів гачки — підозрілі персонажі, автентичні легенди про лісове чудовисько, пошук інформації в мережі, цікавий експерт з міста, моторошна історична довідка.З іншого ж — працює з цими тропами абсолютно нетипово, збиваючи читача з пантелику, бо все виявляється не тим, чим здається через звичку до жанру.Мені тут прям напрошується аналогія із Твін Піксом, бо вайби місцями дуже схожі, хоча і далеко не ідентичні.Шикарна фемоптика, що проявляє купу жіночих страхів і оце постійне очікування небезпеки, ретельний аналіз і оцінку ситуації, поширеність побутового сексизму і тривожність жінки, яка ніколи не почувається захищеною, тому ретельно реєструє кожну дрібницю, кожен жест і кожен погляд.Місце подій, що ніби саме стає абʼюзером, газлайтить і маніпулює, затягуючи героїню, мов трясовина.Тема покинутих дітей, що червоною ниткою проходить крізь текст, відлуннюючи не тільки в основній сюжетній лінії із безмежно самотньою головною героїнею і підліткою, з якою її зводить доля, а й у другорядних епізодах, які підсилюють цю атмосферу.Ну і, звісно, шикарне загравання з історичними фактами, неочікуване прочитання сюжету про княгиню Ольгу, яке завдяки авторській трактовці раптом стає таким логічним і очевидним, що дивуєшся, як сама не дійшла до цього раніше.Дуже кінематографічні і поетичні описи.Оксана так майстерно володіє мовою, що я готова читати від неї історії про будь-що, навіть якщо сюжет мене не надто чіплятиме.Ну і звісно, те, як зрештою розкривається сенс, закладений у назву — уся його багатогранність і багатозначющість… Це просто вау.Я вже багато разів ділилась різними думками, повʼязаними із цим романом, і поділюсь ще, бо книга мене не відпускає, і хочеться говорити про неї, аналізувати, розбирати і нічого не пропустити.📖 «Залишена»✍️ Оксана КовальчукВидавництво Жорж