З юності я люблю лазити по закинутих місцях. Маю чіткий спогад зі зйомки десятирічної давності, як ми з подругою перелазили через високий бетонний паркан старого заводу Хімсільмаш. Треба було пересуватись так, щоб тебе ніхто не бачив і не чув. На території були охоронці і собаки, але до нас ніхто так і не дійшов. Ми зробили кілька кадрів, облазили частину заводу, де нікого не було і перелізли назад) Тоді було багато адреналіну і якесь особливе бажання потрапити в закрите місце. За весь час фото практики мені вдалось познімати на багатьох різних заброшках, колись я там проводила деякі комерційні зйомки) Багато з цих місць уже не існує. Лишились тільки фото.Такі закинуті місця для мене завжди були особливими, бо через них потрапляєш у атмосферу минулого. Ці фото я зробила в трьох різних місцях, вони вразили своєю архітектурою і тим, що її ніхто не намагається якось вберегти. Планую в подальшому відвідати більше подібних місць і спробую провести в деяких зйомки. Так шо можете побажати удачі)
Розширену версію без цензури серії з вугіллям чекайте тут завтра 💋 А поки поділюся цікавим спостереженням. Мені дуже шкода, що соцмережі змінили сприйняття фотографії саме через зменшений формат зображень. Коли я тільки починала знімати, мені було цікаво переглядати фотки крутих популярних фотографів саме з ВЕЛИКОГО екрану комп'ютера. Можна було роздивитись кожен блік, найменше зрушення м'язу на обличчі моделі і головне - ти отримував яскраві переживання від перегляду. Це вражало більше, ніж ті ж світлини у зменшеному вигляді на екрані телефону. Цей ефект обмеженості формату одразу вимагає, щоб фотографія була майже бездоганною: технічно і сюжетно, щоб на неї звернули увагу. Не просто атмосферною, погано скадрованою, без сюжету, темною, розмитою, але "з душею". А саме яскравою і професійно зробленою. Таким чином малий екран ніби ставить фільтр на всі подібні фото і алгоритм часто вважає їх нецікавими. Тепер всі здебільшого користуються телефонами. До маленького формату всі звикли. Але у мене досі є звичка переглядати фотографії з великого екрану комп'ютера.
Пів року я не знімала творчих проєктів з моделями. Був період довгої стагнації, роздумів і пошуку нових опор. Чесно - було навіть трохи страшно повертатися. Здавалося, що буде важко, буде опір. Але ця зйомка як медитація. Я подивилася на звичні речі по-новому.Голе тіло і вугілля. Це не просто бруд чи контраст. Вугілля - це майже чистий карбон. Елемент, який кувався мільярди років тому в надрах зірок. Він утворюється, коли зірка помирає та вибухає надновою. Карбон - залишки минулого, яке колись отримало живу форму з дерев і рослин. Вони поглинули сонячне світло і під тиском часу стали чорною матерією. Наші тіла складаються з того самого карбону аж на 18%. Наносячи вугілля на шкіру, ми поєднували живу матерію з першоматерією. Це про те, що всі ми - живий зоряний пил. Людина і вугілля - це один і той самий елемент на різних етапах еволюції Всесвіту. Цю зйомку я хотіла реалізувати давно, але постійно зупиняла себе, бо: «Інстаграм забанить за ню». Ми дійшли до абсурду: сучасність сама диктує митцям цензуру. Ми думаємо, як замазати соски чи прикрити тіло, замість того, щоб просто творити. Але чому я маю відмовлятися від ідеї через алгоритми?Я вирішила, що інста залишиться вітриною безпечних бекстейджів, а тут буде територія без цензури.
Дуже люблю скульптуру і нерідко нею надихаюсь коли знімаю щось пластичне.Коли я вчилась в універі, у нас було багато цікавих предметів, одним з них була скульптура. Під час навчання я мала багато сподівань на живопис, рисунок, анатомію і, власне, скульптуру. Завжди хотілось добре знати кожну дисципліну, бо здавалось, що це пригодиться.Але, як часто буває, навчання у нас було м'яко кажучи не дуже. Багато предметів викладалось абияк. Просто щоб закрити. Ніхто не був зацікавлений у тому, щоб навчити і навчитись. Скульптуру ми взагалі ліпили з пластиліну. Це окремий біль, бо, наприклад, глина значно піддатливіша і приємніша як матеріал. Коли наступала зима в аудиторіях було холодно і пластилін ставав твердим як камінь. Досі пам'ятаю, як ми з одногрупницями розігрівали його будівельним феном. Зі скульптурою, на жаль, нічого не вийшло. Більшість з тих дисциплін доводилось вивчати самотужки.Тому навіть зараз, коли є вільний час, я пробую робити скетчі з анатомії в надії, що це колись пригодиться. Ніколи не пізно.
Приблизно два роки тому я вперше зацікавилась йогою. Спершу у мене була чітка ціль - позбутися тривожності. Усе почалося з легких занять по відео на ютубі. А через пів року подруга вирішила показати студію, куди вона колись приходила займатися. З першого заняття я відчула - мені дуже цікаво дізнатися, що насправді може моє тіло. Тоді початкова ціль з тривожністю трохи посунулась, бо здавалося я знайшла щось значно цікавіше. Хотілося дослідити, як швидко м'язи вчаться виконувати різні вправи, які є слабкі частини тіла, як далеко я можу зайти з розтяжками, яку силу можу отримати. І тут варто зазначити, що до цього я нічим ніколи серйозно не займалась. Майже одразу стався такий метч.Спочатку було дуже важко. Здавалося, що тіло дерев'яне і ніколи не розтягнеться. Після кожного заняття сильна крипатура і біль. Але разом із цим - неймовірна легкість і задоволення. Відчувалося, що емоції перестали застоюватись і енергія почала циркулювати. З того часу пройшло вже трохи більше як півтора роки. І я відчула в реальності, що означає "тіло - це машина". До цього я навіть не здогадувалась, наскільки багато я можу не знати і не розуміти про власне тіло та його можливості. Зараз вже погано почуваюсь якщо не позаймаюся хоча б раз у тиждень. А якщо є час і можливість, то хочеться практикуватися майже щодня.Якщо вам буде цікаво, я продовжу ділитися своїм досвідом, бо можу вже книжку про це написати) Ну і якщо є якісь запитання - пишіть, буде цікаво почути)
Насолоджуватись процесом, а не очікувати результату?Коли я тільки брала камеру до рук, мене захоплювало саме дослідження світу: знімати все підряд — від текстур кори дерева до тіней на стіні. Кілька років тому я повернулася до цього підходу: просто фотографувати навколо, не чекаючи жодного ідеального кадру. У конвеєрі творчих зйомок із моделями я зовсім забула, що таке знімати просто для себе — ось так без зайвих очікувань.У такі моменти внутрішній критик також відключається. Тоді ти починаєш відчувати справжню радість від творчого пошуку. Це як у дитинстві, коли цікавість і гра народжували найяскравіші відкриття. Сьогодні я часто знімаю без звичних очікувань, фокусуючись на самому дотику пальця до кнопки спуску, коли знаходиш ту деталь, яку хочеться зафіксувати. Тоді результат уже не керує мною — я живу процесом. Я часто виходжу на вулицю з камерою. Без очікувань. Інколи повертаюсь додому з пустою карткою памʼяті. Інколи на ній 10 кадрів, які змогла зняти за весь день. Але бувають і моменти, коли вона переповнена і я в передчутті сідаю за компʼютер. Сприйняття процесу має бути інтимним і не повинно диктуватись кимось із зовні — тут ви головний герой. І ви обираєте, що знімати і коли. Якщо у вас є історії про те, що повернуло вас до творчості після вигорання— залиште їх у коментарях, багатьом цікаво читати ваш досвід!
Коли я говорю "відволікатись" - я маю на увазі всотувати в себе те, що надихне і наповнить емоційними силами знову. Тож піти подивитись Нетфлікс чи поскролити тік ток тут не спрацює. Безцільний перегляд лише поглиблює відчуття порівняння з іншими та посилює вигорання.Усвідомлене цілеспрямоване відволікання без зайвого тиску творить чудеса. Ось як це відбувається у мене. Зараз довгий час я відчуваю сильне вигорання. Я розумію чому так сталось: новини, фоновий стрес через війну, життя, яке розділилось на до і після - це вже суттєві причини для стресу. Як додаток, я множу це на те, що останні спроби зйомок мені здавались невдалими + я багато чого спробувала у творчості, тому мені важче себе "здивувати". Ось моя гримуча суміш, яка суттєво сповільнює рух (навіть не далеко вперед, а хоча б на крок далі). Та є кілька рішень, які я віднайшла, аби ефективніше боротись з цим станом. По-перше - це природа. Вона завжди буде моїм головним натхненником. Цілеспрямовані прогулянки, поїздки і перебування десь у лісі чи горах - це найважливіший спосіб розвіятись.Це також і маленькі ритуали, які роблять день цілісним і менш хаотичним: наприклад, я завжди вранці читаю книжку з чашкою кави. Крім цього - це інші види мистецтва: слухати улюблену музику, можливо, навіть, грати (не важливо чи вмієш чи ні). Це також і малювання та споглядання мистецтва. Зараз я багато малюю і це тому, що я відчуваю в цьому сильну внутрішню потребу. Наповнення іншим мистецтвом - це дуже важливий спосіб витягнути себе з цієї ями.Увесь цей перелік - це база, яка допоможе багатьом почуватись трошки краще і більше дослухатись до своїх потреб. Якщо хочете ефективно побороти вигорання - у вас мають бути свої "безпечні острівки", які наповнюють і надихають.
На одній із консультацій до мене звернулася фотографка з таким запитом:"Мені здається, я стою на місці: наче знаю все необхідне, але розвиток завмер, і я втрачаю бажання фотографувати"Ми почали з того, що проговорили всі моменти в роботі, які викликали дискомфорт і могли перетворитися на накопичені блоки:- постійне відчуття, що кожен кадр має бути ідеальним;- страх критики клієнтів і колег;- невміння приймати власні помилки як частину шляху;- внутрішній тиск завершити проєкт бездоганно.Коли ми дійшли до усвідомлення, що вигорання не з’явилося через брак техніки чи знань, а через емоційне виснаження, стало простіше глянути на ситуацію глибше. Головна причина виявилася у внутрішньому критику - голосі, який вимагає від кожної дії досконалості, не залишаючи місця на експерименти і помилки.Перфекціонізм підживлює ідею, що кар’єра і життя - це серія правильних рішень. Але так не буває: справжній шлях завжди має плюси й мінуси, злети й падіння. Життя - це гойдалка, і творчість наслідує цей ритм: іноді ми робимо дуже вдалі кадри, іноді - повний провал.Прийняти цю непостійність і дозволити собі знімати неідеально може бути складно. Але справжнє полегшення настає тоді, коли починаєш дивитися на помилки як на ще один крок в навчанні. Бажання фотографувати повертається саме тоді, коли зникає ілюзія, що все повинно бути ідеальним.
Я давно мріяла створити щось, чого мені страшенно бракувало, коли я починала знімати: живий, чесний посібник, у якому буде не просто теорія, а реальний досвід, історії, практичні завдання - і море натхнення.Кілька місяців я писала посібник, потім його редагували і дизайнили, і чесно, я вже й забула, скільки разів хотіла кинути цю затію. Але зараз дивлюсь на фінальний файл і думаю: це було того варте.Що всередині?🦋 140+ (151 якщо точніше) сторінок мого досвіду, теорії, розборів, прикладів, історій, схем і завдань.🦋 Це не просто файл для “завантажити і забути”, а міні-книга, яку реально треба читати поступово, пробувати на практиці, експериментувати і ловити власні інсайти. Я хотіла створити щось на подобі арт-щоденника, який допомагатиме розвиватись із часом. 🦋 Усі приклади - це мої роботи, реальні історії і ситуації, які я проживала. Там багато про мій шлях у творчості і як почалась вся історія зі світлом. Якщо чесно, починаючи його писати, я не думала, що туди підуть не тільки купа часу, знань і зусиль, а ще і багато нервів, вічні правки і 25к+ грн. Але все для того, щоб посібник був не тільки корисний, а ще й красивий, і щоб ним хотілося користуватись.Для кого це?Для тих, хто хоче не просто лайфхак чи світлову схему, а глибоке розуміння світла, поступове, з практикою і натхненням. Для тих, хто шукає не копіювання, а власний стиль і хоче справді змінити бачення фотографії і світла.Вже завтра я відкрию продажі.Хвилююсь, як і завжди при запуску чогось важливого - ніби показую сторінки щоденника, який ще ніхто не читав. Але сподіваюсь, цей посібник дасть вам те, що колись так потрібно було мені - підтримку, натхнення і бажання не здаватися.
Пам’ятаю зйомки, де в мене не було нічого. Ні рефлектора, ні ламп, ні навіть нормального вікна. Була тільки стара пошарпана стіна і випадковий промінь сонця. Ні місце, ні обладнання не спонукали мене творити тут, лише внутрішнє бажання. І от я стою, без техніки, без плану, просто з камерою на штативі. І ось воно - це світло, яке створює весь кадр. Тоді я згадала, як часто чула: “Ну звісно, у тебе ж техніка…”. Світло - це не набір інструментів. Це спостереження. Здатність побачити, як воно закутує в промені всю кімнату, як проникає крізь тюль і як розбивається на кольори через старе скло.Можна мати найдорожчий набір - і ніколи по-справжньому не відчути світла. А можна стояти на кухні з телефоном - і зловити найщиріший кадр.Одні з моїх улюблених кадрів зроблені саме так. Без жодної "крутої" техніки. Без професійного обладнання. Просто тому, що я не могла пройти повз.А ви коли востаннє ловили світло без усього, лише на інтуїції?Прикріплюю свої світлини з 2016 на старенького друга Nikon D3100
