Сьогодні кавую про резильєнтність.От і хто сказав, що тільки вона єдина має сенс.Ми так захопилися культом витривалості, що почали плутати живучість із життям. Ніби найкраща рослина - та, яка росте де завгодно, переживає посуху, витримує чоботи, пил, вихлопні гази й усе одно жовтіє собі нахабним сонечком біля бордюру.Кульбабка справді резильєнтна. Вона пробиває лобом асфальт. Де знайшла щілину - там і живе.Але є ще орхідея.І вона не гірша тільки тому, що не пробиває асфальт.Бо вона не для асфальту.Багато орхідей у природі взагалі не ростуть у землі. Вони живуть високо на деревах, тримаються за кору, беруть вологу з повітря, дощу й туману, потребують світла, але не прямого випалювання. Їм потрібна правильна вологість, правильна дистанція від грубої землі.Орхідея не менш жива, ніж кульбаба. Вона просто не створена для узбіччя.І з людьми так само.Є люди-кульбабки. Вони виживають у хаосі. Їх можна пересаджувати, обривати, забувати полити, а вони все одно знайдуть, як витягнути себе до світла.А є люди-орхідеї. Їм потрібні умови. Делікатність. Передбачуваність. Тиша. Тепло. Правильна дистанція. Якісне середовище. Вони не розквітають там, де постійно треба доводити право на існування. Вони не стають сильнішими від грубості і не загартовуються від приниження.Та це не означає, що з ними щось не так.То ви хто?🤩 - кульбабка🦄 - орхідеяЗараз це прояснимо і бігом по каву ☕️☕️☕️☕️☕️