І про ще один інсайт з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - про свідчення. Коли історія отримує свідка - вона не тільки краще усвідомлюється оповідачем, а й трансформується у сприйнятті. Перетворюючись із рани - у досвід. Відома нам усім Джужіит Герман у своїй класичній праці "Травма і відновлення" пише про свідчення - як центральний елемент одужання від травми:"Травма ізолює; група - відтворює почуття належності. Травма соромить і стигматизує; група - свідчить і підтверджує. Травма принижує жертву; група - піднімає її. Травма дегуманізує жертву; група - відновлює її людяність". Крім того, Герман наголошує, що свідок не залишається нейтральним. Він або підтримує оповідача, або підтримує кривдника: "Коли травматичні події створені людьми, той, хто свідчить, опиняється у конфлікті між жертвою і кривдником. Залишатися нейтральним морально неможливо. Спостерігач змушений обрати сторону". То ми на курсі, ясна річ, чию сторону обираємо. А ще Rimé (2007) пише про емоційний клімат спільноти, що формується через поділ емоцій. Коли історія отримує не одного, а багатьох свідків (як на курсі), вона:- Перестає бути "моєю ненормальністю";- Стає частиною колективного досвіду;- Отримує соціальне визнання. Вищезгадана Герман називає це "breaking silence" - розривом мовчання. Свідчення - це акт опору. Це повернення власного голосу. Це відновлення суб'єктності: "Я не об'єкт, якому щось зробили. Я суб'єкт, який може розповідати свою історію". Це дійсно працює.