ПЛАЙ

“Червона Рута: 10 років потому” – здавалося б, чудова ідея із гарантованим профітом. Чудова, але, на жаль, не життєздатна – з огляду на те, скільки води утекло в естрадному Черемоші за той час. Золотий склад “Смерічки” розпався. Яремчук став головним вокалістом (згодом – керівником) ансамблю, а ображений на нього Зінкевич перебрався до луцького “Cвітязя”. Володимир Івасюк загинув “за нез’ясованих обставин” у травні 1979-го. Софія Ротару після смерті свого головного сонграйтера почала позирати ласим поглядом у бік москви. Та попри це у 1981-му всі три головних героїв оригінальної “ЧР” підписуються на продовження. На відміну від Романа Олексіва, якого в режисерському кріслі замінив Борис Небієрідзе – майбутній шоуранер нині призабутого українського серіалу 2000-х “Роксолана” (той, що з Ольгою Сумською в головній ролі) та всілякого третьосортного телемила для росіян.“10 років потому…” мав би стати прямим продовженням оригінального мюзиклу. Цікаво ж, як все склалося у шахтаря Бориса та гуцулки Оксани. Але сюжету тут немає. Взагалі! Замість нього – набір не пов’язаних між собою кліпів у гірських пейзажах, сшитих спогадами Яремчука та Зінкевича про те, як воно колись було. Спогади абсолютно прісні і, здається, не цікаві навіть самим спікерам, які ніби по команді монотонно читають їх із листочка, говорячи лише те, що “треба”. І то – російською! Слідами не загоєних ран Василь Іванович ще й не втрачає нагоди зверхньо потролити Назарія Назаровича, називаючи його “зовсім юним” на момент приходу до “Cмерічки” (різниця у віці між вокалістами - якихось шість років!).Із Софією Михайлівною все ще гірше. Та взагалі відмовилася ностальгувати на камеру і в кадрі “10РП” лише співає, та й то двічі – русняве “Ожиданіє” і “Край” Мозгового у ще не спотвореному буремними 90-ми диско-аранжуванні. Зараз можна було б припустити, що продюсери просто не потягнули гонорар зірки, але тоді…Невже Ротару не було чого згадати про Івасюка? Не хотіла чи…боялася за кар’єру?Чи не єдине, що вдається “10 років потому…” – це шоукейс пізньої “Cмерічки” 80-х. Як не дивно, після розколу співочого дуету Яремчука-Зінкевича ансамбль досі в хорошій формі і навіть здатний тішити слухачів незлими шлягерами від Павла Дворського та Віктора Морозова. Особливо раджу зацінити сексі-неосоул “Ти - мов сонечко” та баладу “О, панно Інно” на вірші Павла Тичини. Що ж до Назарія Назаровича та Василя Івановича, то вони тут співають радше на правах special guests. Перший репрезентує хітові “Cтожари” під культовий відеоряд із Кримських гір, другий розпиляє над галявиною нині меметичну “Забудь печаль”. Наприкінці обидва все ж зустрічаються на одній сцені, щоб нещиро потиснути руки та вимучено виконати Івасюкову “Червону Руту” під фонограму десятирічної давнини.Тож навіщо було посягати на святе десять років потому? Мій варіант відповіді вам не сподобається. Після трагічної і загадкової смерті Володимира Михайловича партія конче потребувала бодай якогось, – хай навіть халтурного, – пруфу для публіки, що в українській естраді нічого особливо не змінилося. Типу, шо вам не так, ось дивіться – і старі артисти на місці, і нові хороші є, та й пісні теж пишуться, – всьо ж нармальна! Ні, не нормально. Бо без Івасюка все це хоч і продовжувало працювати, але зовсім не так, як раніше. А тепер вгадайте, скільки разів його прізвище згадується за 30 хвилин стрічки...https://www.youtube.com/watch?v=m_vcKsR9mTc&list=RDm_vcKsR9mTc&start_radio=1

У 1974 році сутінковий геній українського фольк-року Олександр Зуєв йде з посади художнього керівника на той момент вже суперпопулярної київської “Кобзи”, переходить до черкаської філармонії та засновує там новий ансамбль – “Калина”.У 1976-му “Калина” випускає першу і єдину міні-платівку “Ровесники”, куди входять три композиції, вже знайомі слухачам із репертуару “Кобзи”: шлягерна “А ми удвох” (О. Зуєв – В. Кудрявцев), фольково-психоделічна “Три трембіти” (М. Скорик – О. Вратарьов) та, власне, однойменна “Ровесники” на музику Олександра Білаша та слова Олександра Підсухи. Остання, – вона ж перша у треклисті, – присвячена німецько-радянській війні 1941-1945 рр. І на фоні "вєлікоотєчєствєнного" пісенника більшості радянських ансамблів річ це зовсім не типова.Якщо не зважати на те, що шанованого Олександра Івановича Білаша при роботі над музикою “Ровесників” наче вкусив лєв лєщєнко, від звучання пісні навіть можна отримати задоволення. Спробуйте-но розслухати поміж її тужливого вайбу джаз-рокові референси, симпатичне психоделічне соло на флейті, ба навіть несподівані в такому контексті ковбойські мотиви в стилі саундтреків Морріконе до вестернів Серджіо Леоне.Але весь цимес тут у тексті. Бо “побєдобєсного” пафосу в ньому приблизно 0,01% (ну ок, слово “подвиг” один раз все ж звучить). Автор слів, Олександр Підсуха, на фронтах 1940-х встиг послужити і сапером, і автоматником, і воєнкором, тому знав, про що писав. У "Ровесниках" йдеться про 23-річного сина, що вшановує пам’ять батька, загиблого на війні в його ж віці. І все, більше ніяких “за ценой нє постоім”! Лише скорботний смуток і обнадійливе, таке життєве і таке людяне, прохання: “Хоч уві сні явися, батьку, із безсмертя // Сина, сина обійми!”. Важлива деталь в осмисленні травматичного досвіду, якою проходить принциповий водорозділ між “нами” і “ними”.Цей допис мав вийти 8 травня, до Дня пам’яті та примирення. З об’єктивних причин він запізнився на кілька днів, але не запізнився на 81 рік. Бо для пам’яті не буває “пізно”. На відміну від примирення, про яке сьогодні стільки розмов.https://www.youtube.com/watch?v=Ivb28RTgUTo&list=RDIvb28RTgUTo&start_radio=1

Бачить Бог, не збирався я писати про цю пісню, але ж вона в тіктоках вже всіх задовбала, тому ось.Факт №1: “Забудь печаль” – це дуже буковинський трек. Музику до нього створив Леонід Затуловський, один із найяскравіших андердогів на чернівецькій естрадній сцені 70-х. Це із ним Володя Івасюк радився по саунду, коли писав “Червону руту”. Це він – засновник і перший художній керівник ВІА “Черемош”, у якому на вокалі були цілих дві Ротару, але жодної Софії (мова про рідних сестер Івасюкової музи, Лідію та Ауріку). Це йому вистачило сміливості і чесності із собою, щоб у 80-х плюнути з високої дзвіниці на весь той шоубіз та податися у диригенти на класичну сцену.Що ж до лірики, то її написала Тамара Севернюк – знана чернівецька журналістка та поетеса-піснярка, яка крім “Печалі…” також доклала руку до, скажімо, “Маків для сина” – щемкого триб’юту Володимиру Михайловичу у виконанні Павла Дворського та “Смерічки”, про який я колись вже розповідав.Факт №2: “Забудь печаль” вперше виконав не Василь Зінкевич, а вищезгадані Лідія та Ауріка Ротару у складі “Черемошу”. Тоді пісня не завірусилася, зате у 1981-му Василь Іванович осяяв її своїм голосом у музичному фільмі “Червона Рута. 10 років потому” – типу сиквелі оригінального м’юзиклу, у якому від нього залишилася хібащо назва.Що ще? “Забудь печаль” – це той випадок, коли тащить аранжування. Ви сильно здивуєтеся, коли я скажу вам, що за нього відповідав Дмитро Гершензон, тодішній саундпродюсер “Cвітязя”, який невдовзі зведе колись легендарний луцький ансамбль під проводом Великого Зе (це я про Зінкевича) до рівня недолугого самограйка-бенду. І тут Дмитру Лазаровичу справді є за що дякувати! Саме він привніс у “Печаль…” атмосферні сопілки та електрофанк, що є у нас вдома. Ось це і робить цю пісню чимось цікавішим за цукровий слоумо-шлягер, створений виключно для ротацій на брехунці залітання в тренди. Але я бачу, як сильно він вам подобається, тож можете зі мною не погоджуватися ;)https://www.youtube.com/watch?v=iqaxpDtQgkU&list=RDiqaxpDtQgkU&start_radio=1

Думаю, в цьому чаті є олди, які пам’ятають моторошну совєцьку пісеньку про “потолок лєдяной-двєрь скріпучая”. Моторошну, бо якщо в куплетах вона ще видається зимовою казкою, то вже на приспіві із засніжених кущів на тебе зненацька вистрибує Ктулгу, щоб зжерти твої колись промиті руснявою пропагандою мізки.Музику до цієї пісні написав Едуард Ханок – білоруський композитор, що наклепав чимало шлягерів для “Пєснярів”, “Сябрів” та інших своїх співвітчизників. Однак ще до того, як увійти в естрадний мейнстрим, Ханок вважався своїм чуваком в Україні. Зараз у це важко повірити, але в 1967-му Едуард Семенович закинув московську консерваторію, щоб перебратися до рідного міста його тодішньої дружини і нашого нинішнього Гаранта – Кривого Рогу. Молодий композитор швидко влився в місцеву музичну тусовку, а Ігор Поклад та Юрій Рибчинський допомогли йому вписатися у Спілку композиторів України.У 1971-му, із піснею “Зима” aka “Потолок лєдяной”, Едуард Ханок потрапялє до шортлисту призерів радянської “Пісні року”. Нагадаю, що тоді ж і туди ж таки зі своєю “Червоною Рутою” залітає Володимир Івасюк. Тепер співати українською на радянській сцені – більше не крінж, а краш. Тож свою “ЧР” вже визнаному Ханоку замовляє московський ансамбль “Самоцвєти”. Едуард Семенович пробує працювати із різними українськими поетами, але заметчитися у нього виходить тільки зі вже згаданим Рибчинським.Трек Ханока-Рибчинського отримує назву “Верба”. Його няшний поп-роковий вайб не змогли зіпсувати навіть москалі, які чомусь виконували пісню з ідіотськими усмішками Гарольда та роснявощелепною артикуляцією типу “каліна-дівчіна”.До речі, з Івасюком Ханок тоді таки познайомився. У 1975-му навіть гостював у нього у Львові. Щоправда, ледь не відхопив за свій вєлікій і могучій від місцевих батярів. Але то вже таке.https://www.youtube.com/watch?v=o4dxsP2defg&list=RDo4dxsP2defg&start_radio=1

Того грудневого вечора Михайло Івасишин повертався додому пізно, бо мав репетицію. Хлопець вчився у вижницькому училищі прикладного мистецтва, а у вільний час грав на басу в інді-ансамблі Левка Дутковського при місцевому будинку культури. На той момент ансамбль ще не мав назви і виступав здебільшого на танцях, де грав кавери на Бітлз та іншу західну гідноту. — Чуєш, Толю, – одразу ж із порогу Івасишин гукнув свого однокурсника і руммейта, Анатолія Фартушняка, – А забіжи-но до Левка! У нього мелодія є, не вистачає тексту, а ти ж наче щось пописуєш…Пісня, яку Фартушняк “пописав” із Дутковським, отримає назву “Сніжинки падають”. Прем’єра новорічного твісту відбудеться у ніч із 1966 на 1967 рік. Тоді ж зі сцени вперше прозвучить назва ансамблю Дутковського – “Смерічка” (неймінг цілком відповідав сезону, адже смерічка – це така собі карпатська ялинка). Ну а співати довелося ритм-гітаристу гурту, Олексію Гончаруку.Рік потому, у 1968-му, “Смерічці” запропонують зіграти “Сніжинки…” наживо на чернівецькому телебаченні. На місце вокаліста, яке на той час було вакантним, Дутковський пробує молодого вижницького дизайнера Васю Зінкевича. Вася, звичайно, красунчик ще той, от тільки на репетиціях безбожно лажає, бо професійно раніше ніколи не співав. І тут Левко Тарасович згадує про студента чернівецького медучилища Володю Івасюка. Володя не просто пише власні пісні (кілька з яких вже поповнили репертуар “Смерічки”), а ще й грає і співає в ансамблі “Карпати”, відтак записати фонограму для телека для нього не буде проблемою.А тепер уявіть альтернативний всесвіт, в якому солістом “Смерічки” стає Володимир Івасюк. Чи впорався б ще нікому не відомий сінгер-сонграйтер із покладеною на нього відповідальністю? Чи почули б ми від нього “Червону руту”, “Водограй” та інші хіти у майбутньому? Чи обірвалося б його життя на трагічній ноті? Відповіді на ці запитання ми ніколи не дізнаємося, адже у нашому всесвіті вищезгаданий Василь Зінкевич вперше проявив лідерські якості, ще за рік до появи у складі Назарія Яремчука продемонструваши Дутковському, що конкурентів не потерпить. “Левку, а дай я спробую ще раз!”, – заявив він, з ноги виламуючи двері до студії. Ця заява і визначила його в подальшому успішну співочу кар'єру. Версія Івасюка до ефіру не потрапила. Те, що було далі – це вже історія.Можна не бути генієм, як Володимир Івасюк. А от рішучості, як у Василя Зінкевича, дай боже кожному! Чого вам і бажаю в прийдешньому році👌https://www.youtube.com/watch?v=bp54AmPlBfc&list=RDbp54AmPlBfc&start_radio=1

Отже, Valdemir – це Володимир Мирон Старосольський. Народився майбутній музикант у 1938-му – де точно, невідомо, але наявні джерела припускають, що десь на Галичині, а ще точніше – на Львівщині. У 1949-му Володимир із родиною перебирається до Америки. У Каліфорнії хлоп здобуває юридичну освіту, що дає йому можливість долучитися до організації президентських виборів 1964-го.І все ж, за принципом Вакарчука, між політикою та музикою Старосольський обирає останню. У 1967-му він відкриває власний лейбл Karma Records, який свідомо протиставляє шароварному вайбу тогочасного україно-американського попу, плануючи видавати більш андеграундних діаспорян.Того ж року першим релізом Karma Records стає сольник самого Старосольського під не вигадливою назвою “Пісня Володимира”, який він випускає під вже відомим нам псевдо Valdemir. Що цікаво, ідентична платівка також виходить на більш статусному лейблі Capitol Records, але із жовто-блакитною обкладинкою замість психоделічно рожевої в оригіналі та під іншою, більш продавальною назвою – Folk And Popular Songs In Ukrainian (“Народні та популярні пісні українською”).Сам Вальдемір в описі до релізу зізнається, що тяжко-важко працював над альбомом протягом року і в якийсь момент навіть подумав, що ну його нах, але тут до процесу долучилися американські саундпродюсери – Філ Боров (Phill Boroff) та Деріл Дрегон (Daryl Dragon). Останній, до речі, десь у той же час паралельно підігравав на клавішах самим The Beach Boys, тож вважайте, що наш Вальдемір був знайомий із Браяном Вілсоном і його братами через одне рукостискання.Філ спродюсував першу частину “Пісні...” (Folk), Деріл – другу (Сontemporary). І якщо перші 6 треків, не зважаючи на хейт Вальдеміра до фольклорного консерватизму, є невибагливими переспівами українських народних пісень під гітарку, то після них йдуть значно цікавіші авторські композиції. Не зрозуміло нахіба Вальдемір впихнув туди україномовний кавер на “Подмосковниє вєчєра”, але вдамо, ніби його не існує.Що ж до решти авторських треків Valdemir, то, як не дивно, найбільш природньо і органічно він звучить навіть не на україномовних, а на англомовних. Це доволі миленький психоделік/бароко-поп, що йому міг би респектнути сам Скотт Вокер, який тим часом якраз релізив свій дебютник. Шкода, що історія замовчує, чим наш Вальдемір займався по життю далі. Певно, ані з лейблом, ані з сольною кар’єрою не зрослося. З тих таких нечисленних джерел знаємо лише те, що у 2021-му Володимир Мирон Старосольський відлетів на хмарку. А його “Пісня Володимира” так і вважалася б втраченим скарбом, якби добрі люди не викачали реліз із торентів і не залили його у відкритий доступ.https://www.youtube.com/watch?v=vzyfHZ8J3VY&list=OLAK5uy_k2veRT7ryYxySkJiv_0BbFuTeeJymDwsc&index=10

Подивився “Ти — космос” Павла Острікова.Перш за все маю сказати щось про саундтрек. Я всіма руками за любий двіж, який популяризує українську естраду, а особливо, коли ця популяризація максимально відриває її від контексту, в якому вона творилася.Таке вже було у “Ля Палісіаді”, коли під треки львівської “Арніки” та “Ватри” Ігоря Білозіра ми чули, як голосно і неприємно тріщить по швах радянська система. Тут же, – під “Незрівнянний світ краси” Назарія Яремчука, “А ми удвох” “Кобзи” (якщо не помиляюся, у кадрі звучить у версії черкаського ВІА “Калина”), “Кохання моє” Діани Петриненко, "Поділля" Миколи Гнатюка – кружляють цілі планети та галактики! Максимально не в тему, але…тим і кльово! (Все думав: ну невже у світлому вкраїнському майбутньому без москалів ми нарешті повернули собі авторські права на всі ці прекрасні композиції, оцифрували їх і таки виклали на стримінги? Відповідь здивувала і розчарувала мене одночасно, але обійдемося без спойлерів. І без москалів, яких, сподіваюся, у нашому майбутньому таки не буде).Ну а тепер пограюся у мамкіного кінокритика. “Ти – космос” – це, як сказала б кохана головного героя, абсолют сінема. Космос космосом, але якби не сценарій та акторська гра, повні зали цей фільм би не збирав. Звісно, хтось скаже, що у сенсі космічної компутер графік нам до Голівуду, як до Сатурну пішки. А я скажу, що від Голівуду я вже давно не пам’ятаю так само простих і одночасно глибоких лавсторі, як ця. Тож сходіть, і треки за нагоди теж переслухайте ;)https://www.youtube.com/watch?v=oXZYk7zs8fU&list=RDoXZYk7zs8fU&start_radio=

Але повернемося до неповторного оригіналу. Щоб не втомлювати вас (і себе), пропоную зробити цей допис у заяложеному (але дієвому!) форматі ТОП-5 ФАКТІВ ПРО АЛЬБОМ.Отже:1️⃣“Незрівнянний світ краси” – перший повноформатний сольник Назарія Яремчука. Але не зовсім. На платівці співаку підіграв ВІА “Музики” – офігенний ужгородський ансамбль, який, на превеликий жаль, не залишив по собі нічого, крім бутлегів у не найкращій (в сенсі запису), але дуже добрій (в сенсі звучання) якості.Кого тут не чутно зовсім, то це, як не дивно, “Смерічки”. Як підказують знавці, лише тому, що станом на 1980-й буковинський ансамбль із Назарієм Назаровичем на вокалі перебував у стані напіврозпаду. Що, однак, не завадило вокалісту тріумфально повернутися в нього за рік.2️⃣Саундпродюсером платівки виступив ідеолог української електроніки.Ще один special guest на альбомі – львівський музикант Юрій Шаріфов, екс-учасник топових буковинських ВІА “Червона рута” та “Смерічка”, а на момент запису платівки – фронтмен електрофанк-бенду “Жива вода”. Саме він одним із перших на українській сцені почав юзати синтезатори, а в 90-х і 2000-х організовував перші українські фестивалі електронної музики.На платівці Юрій Багірович не лише допоміг Яремчуку звучати вайбово, а й написав музику до треку “Осінь багряна” та своїми руцями підіграв співаку на бас-гітарі в усіх піснях.3️⃣Яремчук сп**див мотив у афроамериканця (?)Знайдіть 5 відмінностей між інтро у пісні “Озовися” та треком “Spring High” американського сонграйтера Рамзі Льюїса (кину лінк у коменти). Питання тут насправді не до Назарія Яремчука, а до композитора пісні В'ячеслава Діденка.4️⃣На альбомі Івасюк зустрівся зі своїм хейтером.Це я про Анатолія Кос-Анатольського, автора музики до пісні “Коли заснули сині гори”. Він же – один із перших українських джазменів, екс-учасник львівського гурту 1930-х “Ябцьо-джаз”. Він же – шанований (і направду талановитий!) український радянський композитор. Він же – науковий керівник Володимира Івасюка у львівській консерваторії, через якого не в останню чергу автора “Червоної рути” звідти витурили.Серед інших крутих авторів у треклисті “Незрівнянний світ краси”: сам Володимир Івасюк (“Золотоволоска”), Мирослав Скорик (“Я не сумую за тобою”), Левко Дутковський (“Вікна”, “Посміхнулась ти”), Павло Дворський (“Останній лист”).5️⃣“НСК” – перша і остання крута платівка Назарія Назаровича.Тут варто підкреслити, що саунд платівки – це справді велике диво в антибуржуазних лещатах радянської естради. Бо звучить він так, ніби на українській сцені не було йосіфа кобзона, зате був свій лейбл Motown із фірмовим сідницерухальним грувом.Як це пропустила совєцька цензура? Для мене це залишається загадкою. Одна з можливих відповідей: Олімпіада-80 у москві. Типу, напередодні міжнародного спортивного івенту треба було показати вестернам, що ми вміємо у фанк і соул не гірше за них.Так чи інакше, а подібної фірмИ у своїй кар’єрі Назарій Яремчук більше не випускав. Можна навіть сказати, що рушив він у протилежний бік. Як я вже згадував, невдовзі співак повернеться до “Cмерічки”, а в 1982-му навіть очолить ансамбль, з якими у подальшому хайпуватиме на нехитрому вишиванка-попі. Таким робом Назарій Назарович тішитиме ЦА аж до своїх останніх днів у 95-му, але все це буде вже далеко не те. Шкода, дуже шкода.https://www.youtube.com/watch?v=TXLvU11qcyU&list=PLnuF4VKfmlRvaSlrZsf5AT9jQWiDrCCoi&index=1

Розповім вам про улюблену пісню Володимира Михайловича. І ні, це не “Червона рута”, не “Водограй” і навіть не (назва вашого топ-хіта Івасюка). Власне, це взагалі не хіт.“Літо пізніх жоржин” повинен заспівати суперстар укрпопу 60-х, Дмитро Гнатюк. Із таким переконанням до Івасюка у 1974-му звернувся його братунь, поет Ростислав Братунь, надіславши композитору із Ялти вірш “Жоржинне літо”. Дедлайн до музики Володимиру Михайловичу Ростислав Андрійович поставив концептуальний – “поки не відцвітуть жоржини”. Але не судилося. За життя Івасюк так ніколи нічого і не напише для Гнатюка, а пісню завершить аж у 1978-му, за рік до трагічної загибелі.Для мене “ЛПЖ” – це абсолют мюзік із першої і до останньої ноти. Від розкішного барокового вступу і до качових барабанних збивок у куплетах. А шаблонний сюжет про літо кохання/осінь розставання сповна компенсує насичена образністю лірика Братуня. Це хайлайт пізнього Івасюка, в якому сплелися його природній геній поп-сонграйтера і здорові амбіції #серйозногокомпозитора, якими він набувся під час навчання у львівській консерваторії. Здається, що суто музично на фоні “ЛПЖ” ранні хіти Івасюка були лише тізером до справжніх шедеврів, які чекали (б) на нас далі. Хоча далеко не факт, що хоча б якийсь із них отримав всенародну популярність.По смерті Володимира Михайловича “Літо пізніх жоржин” у своїй піднесеній манері заспівав Василь Зінкевич. Але особисто мені більше подобається демка у виконанні самого автора.https://www.youtube.com/watch?v=SXoXFZK6RGI&list=RDSXoXFZK6RGI&start_radio=1

Пізній Петриненко = ранній Петриненко. От як у пісні “Останні теплі дні”. Люблю слухати її саме в цей період, коли вже не літо, але ще не осінь.Трек увійшов до альбому Тараса Петриненка “Любов моя” (1998). Це були часи, коли музиканти з гурту “Гроно” вирішили не повертатися до України після закордонних гастролів, що стало особистим потрясінням для Тараса Гаринальдовича. Довелося вчитися новому, наприклад, настукувати ритм на драм-машинці. Що і репрезентує саунд “ОТД”. А от історій про створення пісні ви не почуєте, бо сам Тарас Петриненко їх ніколи ніде не розповідав. Та чи воно йому/нам треба? Історії най залишаться для “України”, “Пісні про пісню” та інших його трибунних шлягерів. А сьогодні в нас – лірична балада із ноткою світлого суму, яку можна сприймати як своєрідний сиквел незаслужено призабутої пісні “Весна і ти”. Її Петриненко написав ще у 70-х, у часи ВІА “Візерунки шляхів”, надихаючись хітами Івасюка (що він довгий час заперечував, але все ж визнав). Не випадково оновлена версія “Весна і ти” також увійшла до вищезгаданого довгограю.Ну і “останні теплі дні” – це не про зміну пір року, а про дорослішання (старіння?), ви ж зрозуміли, так? Його Тарас Гаринальдович протиставляє немеркнучій молодості ліричної героїні, з якою говорить як бумер із зумером, фривольно “тИкаючи” їй всю дорогу. І лише наприкінці, в передостанньому рядку, шляхетно проголошує: “Останній тост за вас”. Благородний жест непереможного джедая української естради, що попри швидкоплинність трендів і тредів зберіг власну гідність та не вдарив обличчям у бруд (на відміну від багатьох своїх меметичних колег-ровесників). Таких більше не роблять.https://www.youtube.com/watch?v=Jg6l9bp0efo&list=RDJg6l9bp0efo&start_radio=1