📚 Непозбувний книгочитун

На наступний сенсівський клуб ми безапеляційно обрали читати "Сім днів до кінця світу" Віолетти Павлій. І це майже ніяк не пов'язано з тим, що авторка днями прислала мені свою книжку. Просто як тут не зацікавитися, з такою зав'язкою: Світ дізнався точну дату кінця світу (він буде за тиждень), але вчені піднапряглися та створили машину, яка запускає часову петлю. І ось люди по колу проживають цей тиждень, а потім запускають його спочатку. І найцікавіше - світ охоплює хаос, бо можна робити що завгодно, все одно наслідки обнуляться (але пам'ять залишається). Поступово в цих умовах люди починають підлаштовуватися, придумувати правила та будувати новий порядок. Дуже цікаво, як це авторка втілила цю ідею, та як це все виглядає і чим закінчиться.Що я ще дізналася про цю книжку: 1) Примітка 18+, бо містить сцени жорстокості, хоч і не детально прописані, але вони є! 2) У книжки є вайби класичних бойовиків 90х 🤔3) Локація - неназване європейське припортове місто;4) Події книжки відбуваються з 1 по 7 липня. Тобто самий час її купити й прочитати! 5) Авторка писала цей рукопис на річному курсі від Litosvita, кураторкою була Богдана Романцова; 6) Авторка відразу попередила, що не боїться критики, головне, аби книжку читали 😁. Якось її чоловік про одну зі сцен сказав "Це гімно", довелося переписувати. Після цього вже нічо не страшно ) Цей роман вийшов у "Віхолі" (купити можна ось тут, або в будь-якій книгарні). Беріть зараз, і 1 липня почнемо читати разом, щоб синхронізуватися з подіями книжки ) пост #направахреклами

На цих фото ви можете побачити не тільки естестично привабливий журнал SEPTEMBER, а й роздивитися, як йому пасує офіс, у якому цей журнал створюється. Не знаю, як вони там працюють - я би тупо сіла в оцьому білому напівкруглому кріслі і цілий день читала книжку 💃Про сам журнал я вже якось вам розповідала, але хтось міг пропустити, тому нагадаю. Це журнал для жінок, у якому підіймаються теми, які хвилюють саме нас. Він надихає не зупинятися та долати труднощі і йти далі. Наприклад, через історії сильних українських жінок: в першому номері майже 200 сторінок коротких інтерв'ю з підприємицями, акторками, режисерками, волонтерками, військовослужбовицями та засновницями брендів. А ще тут є добірка книжок та фільмів про жіночий досвід; питання для саморефлексії; гайд по тому, як доглядати за шкірою в різному віці; коротке і зрозуміле роз'яснення щодо вітамінів; стаття про інтер'єр київської квартири; розділ про відомих киянок, що займалися мистецтвом - чого тільки нема. Дуже різноплановий журнал: і про високе, і про побут, і про роздуми та внутрішній світ різних жінок, а ще дуже багато красивих світлин і стильний дизайн. Аж 416 сторінок - це більше, ніж деякі книжки! Якщо ж на книжку не має сил, або треба десь взяти мотивацію на життя - такий журнал якраз підійде. Журнал SEPTEMBER виходить раз на рік. Ось тут можете подивитися, як вайбово створюють другий номер: журналісти поїхали в Миргород, щоб записати історію 87-річної Анастасії, що покорила Казбек, Ельбрус, несла Олімпійський вогонь і не зупиняється і досі 😳. До вихода другого номера лишається приблизно три місяці. А поки чекаємо, можна купити перший. З промокодом SEPTEMBER_15 (копіюється по кліку) буде знижка 15%. Вам сюди. пост #направахреклами

В Projector Publishing продовжують оту прекрасну серію книжок про українських митців. Сьогодні запустили передзамовлення на четверту книжку - про Анатоля Петрицького. Це книга-портрет — історія одного з найбільш самобутніх художників українського модернізму та, водночас, опис життєвих трансформацій, які не могли не впливати на його творчість. Це портрет двох фактично протилежних сторін однієї людини: Анатоль, який захоплювався імпресіонізмом, творив авангард й футуризм, працював з театром, з Лесем Курбасом, жив в Будинку Слово у Харкові, вигадував сміливі театральні костюми і постановкита Анатолій Галактіонович, радянський чоловік у костюмі, який отримав Сталінську премію та створював роботи, які подобалися тогочасній владі.Авторка книги, журналістка та мистецтвознавиця Валентина Клименко спробувала побачити Анатоля Петрицького очима людини XXI століття: з усіма неоднозначностями, складнощами та спробою зрозуміти, що його підтримувало, а що ламало та змінювало його ідентичність під тиском. Беріть книжку за 835 грн за передзамовленням, бо потім буде 960. Ідея проєкту «Історії українських митців» народилася та втілюється спільно командами Projector Publishing, Projector Foundation та Фундацією ЗМІN.пост #направахреклами

Відгуки на "Сандвіч" Кетрін Ньюмен на Гудрідс протилежні: або "це найгірша книжка в моєму житті", або "найкраще прочитане, відчула кожну букву". Розумію, і тих, і тих ) Мої враження коливались між "оо, ну це дуже життєво!" та "боже, яка ж крінжа". Пройдемося по пунктах: 1) Літо, спека. Сім'я з'їжджається на відпустку у будинок, який вони орендують щороку вже 20 років. Він вже такий рідний, що герої ревнують, якщо власники змінюють меблі. 2) У книжці нічого не відбувається. Вони їдять, купаються, розмовляють, купують продукти та думають. І так 7 днів, а розділи називаються днями тижня. 3) Ми залазимо в голову 53-річній жінці. Вік, що відчувається як коли серед потенційно травмонебезпечних занять - пінг-понг, денний сон і відкривання грецького йогурту "Я жінка з менопаузою" - той стан, яким вона себе найбільше характеризує, але ніяк не може прийняти. Якби менопауза була речовиною, вона зараз бризкала б із моїх очей і випалювала б слово "фу" на симпатичному Ніковому обличчі. Місцями це життєво й смішно )) Розділ під назвою "Настрій і ти" викликає в мене бажання забити когось насмерть пляшечкою "Золофту". Місцями дивно: Чому припливи здаються такими принизливо гінекологічними? Ніби твоя піхва особисто підкидає вугілля в пекельну піч. 🤔4) Їхні дорослі діти вже поїхали з батьківського дому, і батькизвикли організовувати своє життя довкола порожнечі, яку вони по собі лишили Але тут діти знову поруч, і дивлячись на них зараз, вона згадує їх маленькими. Як важко їй далося материнство, як місцями вона почувалася ніби в пастці (дуже розумію). Як нахрін збився режим сну на все подальше життя (о, як життєво!!!), а чоловік такий "ну ти можеш мене будити, якщо що". Згадує, як маленькі діти задовбували, кричали, як вони какали і розносили пісок по рушниках і моїй психіці Але при цьому, як вона нонстоп за них боялася, і як безкінечно любила: Кажуть, що народити дитину - це погодитися на те, щоб твоє серце ходило окремо від тіла. А тепер не вірить, що вони вже ось такі, з якими можна говорити по-дорослому, як з рівними. 5) Що мене тут харило: ця пара надто буквально сприйняла ідею, що зі своїми дітьми треба бути відвертими. Дивитися на це трохи невдобно. 🫣 Жінка згадує, як чоловік до неї ліз, коли на тому ж ліжку лежав їхній маленький син з пневмонією;🫣 Доньку вони зачали під звуки машинки, якою грався син в сусідній кімнаті;🫣 - Пішли помиримося в дУші надворі, - каже чоловік дружині. - Я все чула, і ще, тато, я бачу твою голу сраку, - каже донька, яка знаходиться в тій же кімнаті. 🫣 - Вони лежать на ліжку, а донька - на підлозі. І в цей момент чоловік просовує руку під футболку дружині і бере за одну грудь.🫣 - Пам'ятаєш, як нам було років по одинадцять, і мама сказала, що нам колись доведеться робити куні своїм дівчатам, - згадує син. 🫣 Або таке: мати розповідає, що вона зі своїм попереднім чоловіком не користувалася контрацепцією, і донька каже матері: - У мене в голові з'являється картинка, як ти в ліжку з якимось придурком, якому западло навіть презерватив надягнути. А деякі порівняння спантеличують: - Відчуття, ніби ти встромив в мене м'ясний термометр 🤔Хоча є і веселе: Та хто хоче, щоб мужик тримався довше? Я хочу, щоб він кінчив якомога швидше. Моя бібліотечна книжка сама себе не прочитає! 😁6) Героїня в тому моменті життя, коли хочеться сказати "нічого не чіпайте, і хай та все триває завжди". Але вона вже відчуває оцю крихкість теперішнього, і розуміє, що все неуникно зміниться: Життя - це гойдалка. Я стою по центру, нерухома і в рівновазі: живі діти з одного боку, живі батьки - з іншого. "Не рухайся, навіть не дихай", - думаю я. Утім розумію, що все одно поворухнуся. Бо інакше не вийде Ще тут є тема абортів та перинатальної втрати - тож обережно, якщо вас це тригерить. Загалом книжка терапевтична та має приємний післясмак. Про "тут і зараз", про прийняття неідеальності життя, жіночу тілесність та батьківські почуття. Іронічна, коротка, дуже літня та читається за вечір. Правда, частина контексту зникла при перекладі, але шо робить, що робить 🤷 #непозбувний_відгук

"Павук" Олександри Ковенько отримав на сенсівському клубі 7,9 балів (по десятибальній). Це дуже ок результат як для нашої прискіпливої компанії )Кілька цитат (обережно, під спойлерами реальні спойлери!!!!)- Якого хєра вони не поцілувалися? - Та він постійно воняє - то хінкалями, то Макдональдсом.- У нього просто постійно був зайнятий рот! - У книжки особисто для мене є недолік. На 344 сторінці вони їли хінкалі.. - А ти не любиш хінкалі? - А отой М., який написав їй повідомлення в кінці, якось фігурував раніше? - На самому початку він на неї з цікавістю подивився, тобі мало? - Не знаю, чи буде далі краще, але на перших 100 сторінках всі чоловіки якісь огидні. - Все як в жизні! - Поїхати підлітці в інше місто до хлопця - це нічого собі вчинок. - Не скажи, у нас в Лубнах таке на кожному кроці. - Там на 354 сторінці згадуються "Сутінки" та "50 відтінків сірого", а це ж одне й те саме, по суті. - Та ну, Едвард нічим не лупашив Беллу в таємній червоній кімнаті! Мені ця книжка трохи віддавала люкодашварщиною, але в хорошому сенсі! У мене був вайб серіала на СТБ, але такого хорошого. Ну, ну не те щоб хорошого - не бісячого. - Коли я дізналася, що героїня жива, але її просто викрали, мені стало за неї не страшно. Ну сидить собі два роки в хаті, з бісеру плете, норм. - Європейці десь так само про нас зараз думають. Мені понравилось, що тут багато тригерних тем, але текст получився не тригерний - А друга книжка вже написана? - Наче так, але авторці вона не сподобалася. - Хай пришле нам, ми все про неї розкажем! - Я не прочитала, але у мене є смішна історія, як я забирала цю книжку. Обрала самовивіз з Темпори, а це в якійсь підворотні, я переплутала двері і зайшла в якийсь нічний клуб, а там сходи вниз, темнота і охоронець сидить. Кажу "Ой, мені не туда". - Було б смішно, якби оказалось, що тобі таки туда! Потенціал пічки не розкритий! - Борщовик реально такий отруйний? - Так. До речі, в Україні його не було, нам його завезли. - Росіяни, певно? - Так і було!!!! Чи найдуть того маньяка - то було вже пофіг, а от чи будуть вони разом - було реально цікаво! - Чому нам раніше не казали, що той чувак дуже релігійний? - Це Львівщина, там це не вважається особливою ознакою Тому я й не люблю детективи - там завжди в кінці, коли всі такі розумні і всі все зрозуміли, пиздячать вночі прямо в лапи маньяка. На наступний клуб читаємо "Сім днів до кінця світу" Віолетти Павлій. Це щось про кінець світу та 7 днів до нього, щось апокаліптично-утопічне )

Нове видавництво "Літературна брама" (писала про них тут) запустило передзамовлення на свою другу і третю книжку (першою був автофікшен про жінку, яку ще дитиною евакуювали з Прип'яті): 1) Ганна Крицька. "Пульс пуповини. Анатомія почуттів еміграції (замовляти тут)Авторку ви можете вже знати по книжці "Прийняття", що виходила в "Книголаві". Вона психологиня, сертифікована гештальт-терапевтка та письменниця."Пульс пуповини" - це збірка новел про те, як пережите стає досвідом, біль — скульптурним матеріалом, а людина — сильнішою, аніж думала.Це мандрівка судинами еміграції, де поруч живуть страх, провина, сором, співчуття і велика, вперта любов. У коротких, точних історіях переплітаються війна, дорослішання, стосунки й пошук себе «там» і «тут», у новій країні й у власному серці. 2) Юрій Станішевський, "Якось під Житомиром" (замовляти тут) Це теж збірка новел від українського автора, що пише психологічну прозу з елементами соціального реалізму.Це книжка про те, як ми справляємося. Історії про людей, які живуть у час, коли нормальне життя ніби скасували.Вони їздять у маршрутках, стоять на зупинках, святкують дні народження, піклуються про тварин, чекають на дзвінки від близьких, зустрічають своїх із війни, знайомляться, знаходять одне одного, закохуються, зберігають любов і памʼять, дякують незнайомцям і вчаться радіти доброму ранку після шахедної ночі. За подальшими книжками видавництва "Літературна брама" можна слідкувати через їхню сторінку в ФБ: facebook.com/litbrama/пост #направахреклами

"Опівнічні діти" Рушді отримали на позняківському клубі середню оцінку в 5 балів (по п'ятибальній, звісно). Це перший такий випадок за 2,5 роки. Але не в останню чергу тому, що книжку дочитали тільки четверо людей (хоча у нас було півтора місяці 😅).Можливо, зберемося вдруге, коли всі дочитають, бо вони налаштовані рішуче ) Цитат небагато, бо обговорення було аж надто серйозним:Якщо ви хочете книжку про чоловіка з найбільшим у світі его - оце вона! Про его. На якійсь сторінці він каже: "чому я звалив вину всієї нації на себе?". І я подумала: "а дійсно, чому ти звалив вину всієї нації на себе? охолонь!" Я тепер буду читать всі інші книжки і думать: "Чувак, ти полінувався. От Рушді не полінувався, а ти да!". Рушді бере тебе за носа і тикає в історію Індії В якийсь момент я зрозуміла, що не викупляю, і навіть не викупляю, що я не викупляю. - Це книжка про те, що після отримання незалежності і деколонізації щастя миттєво не наступає, навіть за 30 років. Треба ще працювать. - Ти зараз про Індію, чи про Україну? - Мені не вистачило приміток з роз'ясненнями. - Не треба нічого розжовувати, сама гугли!- Взагалі-то він написав цю книжку, коли гугла ще не існувало. - Уявила, як я шукаю це все в газетах і бібліотеках... Мені треба більше контексту про історію Індії! Рушді ж поки писав цю книжку, це все досліджував. Нотатки збереглися. В чому проблема їх видать? Історично ця книжка для мене теж була дуже цінна - я тепер знаю, в яких війнах і конфліктах я не хочу розбиратися. Тут такий чорний гумор, що думаєш - ти що, теж в Україні під обстрілами сидів? Він так прозаїчно говорить про такі речі, типу восьмисантиметрових п'явок, які впилися в шкіру, ніби це нормально. Хочеться сказать: "Чувак, це не нормально!" А може оця відсутність пояснень - це такий посил британцям? Типу ви колонізували Індію, але нічо не знаєте про Індію, ідіть вчіть По цій книжці вже відчувається, що скоро його переслідуватиме Іран. На наступний клуб протискаю "Покійний Маттіа Паскаль" Луїджі Піранделло, але ще подивимось )

Не знаю, як можна не повестися на книжку з такою назвою 😁Книжка японської авторки Шьо Ішіда "Випишемо вам кота" щойно приїхала з друку у видавництві Safran. Це історія про клініку, де виписують котів, як ліки 😁 Написана у формі п'яти зворушливих взаємопов'язаних оповідань з дрібкою магічного реалізму.Схована в старій будівлі в кінці вузького кіотського провулка, «Клініка для душі Накаґьо» з’являється лише тим, хто переживає життєві труднощі та щиро потребує допомоги. Цей загадковий заклад пропонує пацієнтам незвичайне лікування: їм виписують котів як ліки.Забравши кота додому на рекомендований період, люди поступово проходять шлях глибоких внутрішніх змін. Через грайливих, чарівних, а часом і норовливих пухнастих компаньйонів розкривається цілюща сила зв’язку між людиною та твариною. Поки пацієнти клініки долають свої внутрішні бурі та прагнуть зцілення, коти супроводжують їх до одужання, самопізнання та нової надії. Ця книжка протягом багатьох тижнів була у топах продажів у Японії та перекладена майже двома десятками мов. Кажуть, дивна, мила, тепла, зігріває серця і покращує настрій. Замовляти ось тут. пост #направахреклами

Дуже надихає, що не зважаючи на кризу, про яку всі говорять, у нас знову з'являються нові видавництва. Проект «Літературна Брама» існує вже рік, але активно видавати книжки вони почали недавно. Одну вже видали, ще дві - на підході. Позиціонується як видавництво прози українських авторів, зокрема про український досвід не як травму, а як шлях зцілення й можливість жити далі. Перша книжка називається "Блукачі" (вже якось розповідала вам про неї, але могли пропустити). Авторка приїздить до Прип’яті, бачить будинок, під’їзд, список квартироутримувачів, і там — своє прізвище. Ця історія про повернення собі власного походження. Що ми називаємо домом, коли його вже немає?Авторка книжки, Марина Бакун, народилася в Прип'яті. Коли сталася Чорнобильська трагедія, їй було 4,5 роки. Сім'ї вдалося евакуюватися, але потім батько Марини поїхав працювати туди ліквідатором. Згодом обоє її батьків померли від наслідків катастрофи."Блукачі" - це художня автобіографічна проза про досвід бути “чорнобильцем”, втрату дому і рідного міста, про людей, які пережили аварію і процес переживання травми. Збірка складається з 9 новел. В них Марина описала День евакуації з Прип'яті очима чотирирічної дитини; свою подорож у зону відчуження у 2021 році та відчуття втрати своєї ідентичності. Це книжка про збереження пам'яті та спробу віднайти себе. Про те, як боляче бути постраждалим і як перетворити шрами на силу.Книжку можна замовити тут, вона вже вийшла. Про наступні дві книжки видавництва "Літературна брама" розповім згодом, а поки можна підписатися на їх соцмережі: ТГ: @litbramaФБ: facebook.com/litbrama/пост #направахреклами

В суботу влаштувала цифровий детокс, заглядала на канал лише разів 20 за весь день, тому встигла прочитати цілу книжку. У "Прослуховування" рейтинг 3,2 на Гудрідс, але мені пофіг, бо Кеті Кітамура пише спеціально для мене, а "Ще одну сторінку" спеціально для мене її перекладають (і сподіваюся, перекладатимуть й далі). Як на мій смак, це досконала книжка, забороняю з цим сперечатися!Це роман з двох несподіваних частин: 1) Акторка зустрічається в кафе з чоловіком, який стверджує, що він її син. А він ніяк не може ним бути, ну взагалі ніяк. 2) Друга частина починається з того ж місця, де закінчилася перша, але це друга версія реальності, в якій у цієї акторки справді є (і завжди був) дорослий син. Ніби це він і є. Це абсолютно прекрасно від першого ж абзаца і до останнього. Не знаю, як Кеті Кітамура це робить, але вона буквально бере життя і вставляє його в книжку і ти ніби продовжуєш просто жити, але вже в голові героїні. Це написано одночасно дуже просто і по-постмодерністськи.В цьому романі авторка досліджує, як на сімейне життя і довготривалі стосунки впливають діти або їхня відсутність. Чому з'являється рішення не мати дітей? Чому важливі рішення ми часто приймаємо випадковим чином? Як підлітки віддаляються і стають чужими. І ще мільйон тонких та болючих, дуже глибинних моментів. В мені запульсувало відчуття, ніби я щось втратила, достеменно не знаючи, що саме. Якимось чином Кеті Кітамурі вдається передати найтонші відтінки емоцій, майже не вдаючись до метафор, але щоразу хочеться тикати пальцем, як ДіКапріо в мемі: "О, я відчувала те саме! Це ж воно! Я розумію, про що ти!!!!". Ще в "Близькостях" помітила цю суперздібність Кітамури, і з того часу страшенно її люблю. Коли героям ніяково - почуваєшся ніяково разом з ними. Коли жінка виходить з ресторана і "глибоко вдихає холодне повітря, наче їй давно бракувало кисню" - ти фізично відчуваєш це холодне повітря у своїх легенях. Оці всі сум'яття, напівпогляди, внутрішні сумніви, дрібні непорозуміння, напівемоції (я б сказала, напівпередчуття емоцій), які, здавалося б, абсолютно неможливо оформити в слова, Кеті Кітамура передає словами (максимально простими), і це так кайфово й сміливо, що я не можу не захоплюватися. Місцями мені навіть складно пояснити, чому ж мені це так зайшло - оці описи простих буденних сцен. Наприклад, героїня сидить в кафе у дуже незручній ситуації, і раптом бачить, як в нього заходить її чоловік. У них хороші стосунки, але за усіма розрахунками чоловіка там бути не мало би. І її теж. Вона махає рукою, але він не помічає її та швидко виходить. І для неї це відчувається як страшна втрата і дуже сильний жаль. Бо якби він помітив і вони мило привіталися, це була би зрозуміла буденна ситуація, і у них все було б ок і все б прояснилося. А так це відкриває прірву питань, непорозумінь та таємниць. Чи варто йому говорити, з ким вона сиділа? Чи варто питати, до кого він приходив? Чи побачив він її і втік? Чи треба це обговорювати? І ось вже я разом з героїнею відчуваю, як рідна людина щойно була поруч, і все могло лишатися добре, але все йде не так, і хочеться вискочити з закладу і зупинити цю людину та повернути назад.Або як же вона описує повернення підлітка додому до батьків після кількох років окремого життя: ніби це "знайомий незнайомець". Він видавався достоту людиною в орендованому житлі під час відпустки, рухався приміщеннями, ніби не мав жодного спогаду про те, як жив тут. Він витягував ніж, а тоді нарізав хліб так, наче лезо було для нього новим. І загалом оці відчуття матері, яка бачить у себе вдома сина, який не так давно тут жив, але повернувся зовсім іншим - мммм, як же це описано, ох! Я розумію, чому ця книжка може здаватися нудною, "ні про що", або такою, в якій нічого не відбувається. Але думаю, що авторка абсолютно свідома того, що її роман зайде маленькій частині людей. Але пише, як хоче, саме для них. Саме для нас, тобто. Саме для мене. Обожнюю! #непозбувний_відгук