Меморіал.ua

Один із побратимів жартома просив переселити його, бо вже не міг сміятися від жартів Спеца. Мати Руслана, Надія, додає: «Своїм почуттям гумору він підіймав дух побратимів так, що всі сміялися до сліз».Руслан Титович народився у Шостці. Змалку був дуже активним і спортивним, займався акробатикою та греко-римською боротьбою.Сестра Ангеліна згадує: «Він, як і я, рятував тварин і допомагав їм. Разом тягали додому всіх котів з околиць, рятували і їжачків, і ворон, і голубів». У дорослому віці Руслан так само захоплювався спортом, а ще риболовлею та мотоциклами. 24 лютого 2024 року добровільно долучився до війська. Служив у 108-му окремому механізованому батальйоні «Вовки Да Вінчі». За кмітливість і вміння швидко вчитися побратими дали йому псевдо Спец.Свій останній бій захисник прийняв 18 червня 2024 року поблизу Красногорівки на Донеччині.Вітчим Руслана, Олексій, – ветеран, який має інвалідність. Пересуваючись на милицях, він кілька разів на тиждень приїжджає до нього на кладовище з квітами.

Валентин Кузьков працював на шахті. Після строкової служби – машиністом підземних електровозів, а потім був телевізійним майстром. Перед виходом на пенсію став фермером, вирощував зернові та овочеві культури. Жив у місті Семенівка на Чернігівщині. У 2024 році, коли місто стали сильно обстрілювати, подружжя виїхало в Дніпропетровську область. Та через велику любов до рідного краю Валентин за кілька місяців повернувся. «Тато особливо любив гуляти центральним парком Семенівки. Часто говорив, що кращого немає ніде у світі. Він умів помічати красу в дрібницях – у світлі, тиші, простих миттєвостях життя», – розповіла донька Аліна. «Брат був дуже доброю і працьовитою людиною», – сказала рідна сестра Тамара. 17 грудня 2024 року, коли почалася атака на місто, Валентин Кузьков вирішив сховатись у погребі біля свого будинку, та не встиг добігти до укриття кілька метрів. Ворожий снаряд влучив у помешкання, зачепивши чоловіка уламками. Валентин загинув. У нього залишились дружина, донька, сестра і троє онуків.

🕯️9:00 – хвилина мовчання 32-річний молодший сержант Сергій Драган поліг 25 лютого 2024 року біля села Орлівка на Донеччині.Сергій з Кіровоградщини. Жив у місті Первомайськ на Миколаївщині, працював у будівельній сфері. Був майстром на всі руки й доводив до кінця будь-яку справу. У 2020 році познайомився з майбутньою дружиною, невдовзі вони створили родину. Мріяли про спільне життя, дім і дітей, однак цим планам завадила велика війна. З початком повномасштабного вторгнення Сергій добровільно став на захист України. Обіймав посаду головного сержанта взводу у складі 61 окремої механізованої Степової бригади. За службу неодноразово отримував нагороди. «Сергій був щирою і доброю людиною з великої літери. Умів підтримати і допомогти, коли це було найпотрібніше. Для мене він був найкращим чоловіком – надійним і люблячим. Був моєю опорою у житті. Всі пам’ятатимуть його світлим, справжнім, з великим серцем», – написала дружина Нателла. У воїна залишилися дружина, мама, вітчим, сестри, брат і племінники.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Солдат Владислав Безкровний на псевдо Кощей поліг 27 січня 2024 року на території Серебрянського лісництва Луганської області. Йому назавжди 23.Владислав із Кривого Рогу. Працював онлайн. З початком повномасштабної війни активно донатив і допомагав волонтерам. Після закінчення магістратури за фахом інженера-механіка підписав контракт із Нацгвардією України. Служив водієм бронетранспортера у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов».«Влад був цілеспрямованим, серйозним, справедливим і мудрим. Він ніколи не скаржився, завжди підтримував, в останній переписці написав: «У мене все добре, скоро почуємось»», – розповіла мати Людмила. «Для мене Влад назавжди залишиться прикладом справжньої дружби. Я довіряв йому повністю – без жодних сумнівів. Добрий, світлий, щирий, він ніколи не діяв із користі та завжди міг підтримати», – сказав найкращий друг. Посмертно Владислава нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «За заслуги перед містом» III ступеня.

💔 Три роки тому, 6 червня 2023 року, російська армія зруйнувала греблю Каховської ГЕС. Вода накрила міста і села Херсонщини, забираючи життя людей та руйнуючи їхні домівки.Внаслідок трагедії загинуло 33 людей. Кількість жертв на окупованих територіях невідома.Підрив Каховської ГЕС спричинив одну з найбільших техногенних та екологічних катастроф в історії незалежної України. Було затоплено 80 населених пунктів, понад 16 тисяч людей втратили свої домівки.🕊Від повені загинули Тетяна Крамаренко, Віктор Крамаренко, Антоніна Холодняк, Катерина Кручина, Сергій Борзов, Анатолій Корнєєв, Георгій Санін, Олексій Клименко, Валентина Ляшенко, Марія Щербина, Анатолій Ткаченко, Лариса Древаль, Анатолій Гуляєв. 🕊Вагітна Тетяна Гришко намагалась евакуювати рідних з Голої Пристані і загинула від російського обстрілу. Під час евакуації у Херсоні від обстрілів загинули рятувальник Кирило Сидорчук та боєць тероборони Володимир Кавуліч.Росія вчинила геноцид щодо мирних людей. Памʼятаймо кожну історію, кожну втрату.

🕯️9:00 – хвилина мовчання 30-річний старший солдат Дмитро Дмітрішин помер 29 серпня 2025 року через онкозахворювання. Дмитро з міста Щастя Луганської області. Працював вантажником на шахті. Цікавився автомобілями. Любив рибалити. З початком російсько-української війни в 2014 році чоловік добровольцем став на захист України. У 2016-му підписав контракт із ЗСУ. Служив у 53 ОМБр імені князя Володимира Мономаха, 93 ОМБр Холодний Яр і 59 окремій мотопіхотній бригаді. Врешті повернувся в підрозділ, в якому починав бойовий шлях.24 лютого 2022 року він зазнав серйозних поранень, а наступного дня потрапив у полон. За місяць повернувся додому. Чоловік протягом півтора місяця лікувався. Після цього вирушив на передову, де незабаром знову зазнав важкого поранення. Майже рік Дмитро проходив лікування. У 2024 році у нього виявили рак шлунку. Пройшов 4 курси хіміотерапії та переніс дві операції. Серце захисника не витримало. Дмитра нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та нагрудним знаком «За службу».

🕯9:00 – хвилина мовчання Солдат Александр Банас поліг 29 травня 2025 року біля міста Куп’янськ Харківської області. Разом із ним загинули двоє побратимів. Захисникові назавжди 26.Александр народився в штаті Північна Кароліна, США. У дорослому віці служив у морській піхоті США. Пізніше в нього виявили онкологічне захворювання. Він подолав недугу, а після одужання звільнився зі служби.Коли почалася повномасштабна війна в Україні, Александр не зміг лишитися осторонь і став на її захист. Приєднався до лав Інтернаціонального легіону оборони України, а потім воював у складі 3-тьої окремої штурмової бригади.«Алекс спочатку служив нашій країні, а згодом добровільно поїхав воювати за Україну. Він вірив у право людей на свободу та демократію, незалежно від того, де вони живуть і звідки походять», – розповіла мама захисника Дженніфер. Тіло воїна залишилося на полі бою. Його кілька разів намагалися евакуювати, але через небезпеку це не вдалося.Рідні планують поховати Александра в Україні, як він просив.

Сергій Шевцов був цивільним заручником – 20 березня 2022 року російські військові викрали його з вулиці в місті Гостомель на Київщині. До літа 2024 року в рідних не було інформації про долю Сергія. А в серпні слідчий повідомив, що є збіг за ДНК із тілом, яке повернули в межах обміну.Знайшовся свідок, який розповів про останні дні Сергія. Його з Гостомеля на танку привезли в Білорусь, а звідти – в Курськ в СІЗО №1. Катували. Доламали ногу Сергія, яку він зламав перед початком повномасштабного вторгнення. У нього двічі зупинялось серце – реанімували. А вранці 23 березня чоловік помер.Сергію було 35 років. Працював у Гостомелі на склозаводі. «Він завжди мріяв їздити за кермом, тому влаштувався на автонавантажувач. Останні роки з батьком встановлював та ремонтував котли, колонки. А ночами – паяв, ремонтував людям планшети, телефони. В сина були золоті руки. Його всі жінки тут любили, бо гострив їм лопати, сапки, нікому не відмовляв у допомозі», – сказала мама Клавдія.У Сергія залишилася мама і сестра.

🕯️9:00 – хвилина мовчання 41-річний солдат Василь Добровечір поліг 14 серпня 2023 року біля села Вербове Запорізької області.Василь мав фах зварювальника. Працював у Мелітополі, потім переїхав до Запоріжжя. Тривалий час займався нарізкою скла і дзеркал на заводі. В 2014-му перейшов на підприємство, що займалося виготовленням і встановленням пластикових вікон. У 2021-му влаштувався у компанію «Нова пошта». Вільний час проводив із родиною.З перших днів повномасштабного вторгнення Василь допомагав зварювати протитанкові «їжаки» та інші захисні конструкції. А наприкінці 2022 року вступив до ЗСУ.Пройшов навчання в Україні, Великій Британії та Німеччині. Влітку 2023-го в лавах 82 окремої десантно-штурмової бригади вирушив боронити Запорізький напрямок.«Василь підкорив мене своєю наполегливістю, веселим характером, дуже теплим ставленням до дітей. У домі все зроблено його руками, куди не кинеш оком. І від того ще більш боляче», – розповіла дружина Тетяна. У воїна залишилися дружина і троє дітей.

🕯9:00 – хвилина мовчання Сержант Антон Криль на псевдо Тасман поліг 14 травня 2022 року на території металургійного заводу «Азовсталь» у Маріуполі на Донеччині. Воїнові назавжди 22.Антон народився в селі Лебединське Донецької області. У Маріупольському професійному ліцеї №52 Антон здобув спеціальність автослюсаря.«У 2016 році брат долучився до цивільного корпусу «Азов». Ми тоді сильно «вдарилися» у спорт, зокрема нам дуже подобався біг. У той час Антон остаточно вирішив служити: у лютому 2018 року поїхав до Києва для проходження курсу молодого бійця. Дуже хотів потрапити в розвідку, але його направили до гаубично-артилерійського дивізіону», – розповів брат Богдан. З лютого по вересень 2019 року Тасман у складі артилерійської батареї виконував бойові завдання на Світлодарській дузі.Незадовго до повномасштабного вторгнення Антон підписав другий контракт – був зв’язківцем в артилерії.Оборонця кремували, урна з прахом зберігається в колумбарній стіні на Алеї Слави Лук’янівського кладовища.