Меморіал.ua

🕯9:00 – хвилина мовчання Солдат Сергій Караван помер 7 жовтня 2024 року в лікарні в Дніпрі. За 6 днів до цього він зазнав важких поранень поблизу міста Курахове Донецької області. Дорогою з позицій оборонці потрапили під обстріл ворожого FPV-дрона. Воїнові назавжди 34 роки.Сергій народився в селі Хутір Хмельницької області. Навчався у місцевій школі, а потім опанував фах водія.У 2008 році Сергія призвали на строкову службу, яку проходив у 54-му окремому розвідувальному батальйоні в Звягелі (раніше Новоград-Волинський). Після демобілізації працював вальником лісу.Під час повномасштабного вторгнення Сергія мобілізували до лав ЗСУ. Служив стрільцем у 64-му топогеодезичному центрі. Воював у Харківській і Донецькій областях.«Він був дуже добрим, справедливим, щирим. Завжди думав про інших, а про себе – в останню чергу. Всім допомагав, ніколи нікому не відмовив», – написала рідна сестра Надія Мазур. За мужність і відвагу Сергія Каравана посмертно нагородили нагрудним знаком «Комбатанський хрест».

«Це, мабуть, найсміливіша жінка, яку я зустрічав у своєму житті», – так згадує колега журналістку та воєнну кореспондентку Олену Губанову, відому під творчим псевдонімом Альона Грамова. Альона народилася в Єнакієвому на Донеччині. Стала ведучою на «Радіо Біт», радіо «Мелодія» та «Sport FM». Пізніше почала працювати на телеканалах «Донеччина TV», «Регіон Донбас» та «Дім».У 2021 році стала спецкореспонденткою мультимедійної платформи іномовлення України FREEДОМ, філія якої починала роботу в Краматорську. Колеги згадують, що вона працювала швидко й упевнено: знімала, монтувала, робила прямі включення. Найкращими вважала матеріали, зняті на передовій. 23 жовтня 2025 року Альона разом із колегами їхала знімати наслідки російського удару по заправці в Краматорську. Дорогою російський дрон «Ланцет» влучив в автомобіль, у якому перебували журналісти. Альона Грамова загинула разом із оператором Євгеном Кармазіним.🔹Спогади про Альону читайте за посиланням.Текст написаний у рамках проєкту RECвієм.

🕯9:00 – хвилина мовчання Старший солдат Костянтин Ярових на псевдо Турист поліг 11 червня 2024 року поблизу села Берестове Харківської області. Захисникові було 49 років.Костянтин народився в Києві. Жив у Чернігові. У мирному житті був підприємцем. Дуже любив гори й походи, добре знався на туристичному спорядженні – згодом на фронті все необхідне для польового життя в нього завжди було під рукою.Коли почалося повномасштабне вторгнення, Костянтин залишився в блокадному Чернігові. Він допомагав самотнім людям похилого віку: велосипедом їздив під обстрілами, купував продукти й ліки, готував їжу, прибирав оселі. А потім добровільно став до лав ЗСУ. Служив у 77 окремій аеромобільній бригаді ДШВ ЗС України.«Він не служив у армії, бо мав проблеми зі здоров'ям. Однак, приховавши діагноз, пішов у військкомат і став до лав ЗСУ, щоб захищати Батьківщину», – написала дружина Людмила. Посмертно Костянтина Ярових нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.У нього залишилися дружина, батько та двоє дітей.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Лейтенант Владислав Маївка поліг 17 березня 2025 року в селі Кіндрашівка на Харківщині. Воїну навіки 29. Владислав жив у Броварах. Працював менеджером в охоронній фірмі. Під час повномасштабної війни Владислав служив командиром 3-ї стрілецької роти 136-го окремого батальйону, що входить до складу 114 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.Псевдо Май з’явився ще в юності: коли йому пропонували бути діджеєм на святах, то жартома називав себе Dj May.«Владислав надзвичайно добра та світла людина. Він завжди мені допомагав, підтримував, надихав, ділився своїм теплом, – сказала дружина Вікторія. – Він завжди міг знайти спільну мову з людьми, старався допомагати словом, справою, підтримкою». Владислав мав багато нагород, зокрема медалі «Честь.Слава.Держава», «Учасник бойових дій», «Незламним Героям російсько-української війни», «За службу державі», а також численні подяки й грамоти.У воїна залишилися батьки, дружина, сестра, бабусі, теща, тесть та інші рідні.

🕯️9:00 – хвилина мовчання Захисник Богдан Дронніков поліг 13 травня 2024 року під час бойового завдання поблизу села Руська Лозова Харківської області внаслідок. Йому було 26 років.Богдан народився в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Здобув ступінь магістра в Гірничому інституті Криворізького національного університету за спеціальністю «Охорона праці». У пошуках покликання змінив багато професій. Цікавився автомобілями, колекційною зброєю, військовою справою. Його головним захопленням був розвиток і постійне самовдосконалення.Під час повномасштабної війни Богдан долучився до НГУ. Служив у 13-й бригаді «Хартія».«Богдан відрізнявся від інших, він мав досягти великих висот. Надзвичайно харизматичний, цілеспрямований, розумний, з такою силою особистості, що тільки його погляд вже багато про що говорив», – розповіла дружина Валерія. Богдана посмертно нагородили нагрудним знаком «За заслуги перед містом» III ступеня та орденом «За мужність» III ступеня.У нього залишилися батьки, дружина і сестра.

Життя Аліни Акініної відібрала російська армія 26 листопада 2025 року. Ворог скинув вибухівку з дрона на автівку, що рухалася по Херсону. Поруч не стало молодшого сина Владислава.За місяць жінка мала відзначати 34 день народження. Вона була родом із Миколаївської області. Жила на Херсонщині. Ще з юності мріяла бути медсестрою, і в 2024-му стала студенткою Херсонського базового медичного коледжу. Працювала молодшою медсестрою інсультного центру Херсонської міської клінічної лікарні ім Є. Є. Карабелеша. У вільний час малювала, робила букети з цукерок на замовлення.«Аліна – моя племінниця. Вона була чуйною, толерантною, мала неймовірно добре серце, її всі дуже любили. Прекрасна матуся й дружина», – розповіла тітка Валентина Сандуленко. «Аліна Анатоліївна вирізнялася доброзичливістю, повагою до колег, щирим ставленням до пацієнтів і готовністю завжди прийти на допомогу. Колектив цінував її професіоналізм, людяність і теплоту спілкування», – додали колеги. В Аліни залишилися чоловік, син, мама і брат.

🕯9:00 – хвилина мовчання Віктор Помогаєв поліг 26 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Воїнові назавжди 27 років.Віктор народився в місті Кальміуське Донецької області. Здобув освіту в Національній академії Національної гвардії України. Опісля за направленням служив у Маріуполі, де обіймав посаду командира конвойної роти військової частини 3057.«Його поважали не за звання, а за людяність. Його цінувало і вище керівництво. До особового складу він завжди ставився з повагою, вмів організувати службу», – розповіла посестра Христина. «Вдома він був люблячим чоловіком і батьком. Мав багато друзів, любив разом із ними ремонтувати машини», – розповіла дружина Маргарита. Вісім днів позиція «Хвиля» залишалася передовим рубіжем української оборони. 26 березня 2022 року російські війська завдали авіаудару по командно-спостережному пункту. Одна з бомб влучила у будівлю в центральній частині комплексу. Тоді загинули 14 бійців, серед яких і капітан Помогаєв.Тіло захисника досі не вдалося повернути.

🕯9:00 – хвилина мовчання 27-річний боєць Артур Сімогін на псевдо Турік помер 9 жовтня 2025 року внаслідок важких поранень, яких за два дні до того зазнав на позиції поблизу села Чарівне Пологівського району Запорізької області.Артур Павлограді Дніпропетровської області. З дитинства любив футбол і займався бойовим гопаком. Після школи долучився до «Національного корпусу», де проходив бойові навчання. Працював машиністом підземних установок у ДВАТ «Шахта імені Героїв Космосу». У листопаді 2019 року Артур підписав контракт із ЗСУ.Під час повномасштабної війни служив у 25-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Згодом обійняв посаду кулеметника у відділенні взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 5-го батальйону 108-ї окремої бригади територіальної оборони.«Він завжди був готовим усім допомогти. Казав, що йому подобається бути воїном і приносити користь Батьківщині, бо в нього ростуть діти», – написала дружина Юлія. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та двоє синів від різних шлюбів.

🕯9:00 – хвилина мовчання Молодший лейтенант Сергій Матвієвський поліг 5 листопада 2025 року на Покровському напрямку Донеччини. Він зазнав смертельного поранення в стрілецькому бою з ворогом. Оборонцеві назавжди 29 років.Сергій народився в селі Містки Сватівського району Луганської області. Жив у місті Рубіжне. Після школи вступив до Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу. Отримав диплом, але зрозумів, що його шлях – служба країні. Вступив до лав батальйону поліції особливого призначення «Луганськ-1».Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій залишив службу в поліції та приєднався до Національної гвардії України. До 2023-го боронив Батьківщину в складі 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука «Рубіж». В одному із боїв зазнав поранення, після чого перевівся до Центру спеціального призначення «Омега». Обіймав посаду офіцера бойової групи 1-го окремого загону спеціального призначення.У нього залишилися батьки, брат і дружина.

Наталія Рогозна отримала важкі поранення внаслідок атаки російського дрона 8 березня 2026 року. Вона була у дворі свого будинку в Оріхові Запорізької області. Рятувальники дістали жінку з-під завалів, а далі лікарі чотири дні боролися за життя пацієнтки. 12 березня її серце зупинилося.Наталії було 53 роки. Народилася і жила в місті Оріхів. Там очолювала відділення Укрпошти. Під час повномасштабного вторгнення майже рік працювала без світла, згодом – у підвальних приміщеннях під постійною загрозою обстрілів. За самовідданий внесок у 2024 році Наталію нагородили відзнакою Міністерства оборони України «За сприяння обороні».Виховувала доньку. На дозвіллі займалася городництвом, обожнювала вирощувати квіти.18 лютого 2026 року через безпекову ситуацію Укрпошта була вимушена закрити відділення в Оріхові, проте Наталія вирішила залишитися в рідному місті.«Вона була чуйною людиною, завжди спішила на поміч, а ще дуже любила тварин», – розповіла подруга Інна. У Наталії Рогозної залишилися мати та донька.