Не можу не погодитися з відгуком «Світ спіймав мене» про серіал «Американська пародія історія кохання» — це дуже дешева інтерпретація іконічної пари 90-х. Не думала, що можна так недолуго показати Керолін Бессетт-Кеннеді й Джона Кеннеді Jr.У мене були сумніви щодо вибору Сари Піджен, але, подивившись три серії, я зрозуміла, що ці сумніви були валідні. Перше, що мені не сподобалося, — те, наскільки bitchy виглядає поведінка Сари в ролі Керолін. І це виглядає дуже штучно. Більше того, я не впевнена, що Керолін у житті була саме такою. Можливо, хіба що в моменти, коли папараці виїдали всі нерви й не давали буквально жити.Образи теж виглядають дешево. Fast fashion vibes. І зачіска також незрозуміла — ніби хотіли зробити цей естетичний хаос, але водночас ніби героїні просто все одно на себе. І, глянувши ще раз на фото, розумієш: вибір акторки неправильний. У ній жодної схожості з Керолін. Ну, хоч з Джоном не прогадали.І останнє — на початку серій пишуть, що історія побудована на реальних подіях, але містить вигадані художні фрагменти. Мені здається, цього не варто було робити. Краще було провести якісний ресерч і показати світові реальну історію. Але вже як є.
Мене в коментарях запитали, чи не здається мені, що сучасна мода стала нудною й у чому сенс усього, якщо ніхто нічого не вигадує, а лише переосмислює архіви — і я б хотіла порефлексувати на цю тему разом із вами.Дисклеймер: конкретної відповіді у мене немає.Перше — це те, що сучасний світ сильно поринув у ностальгію й, за відчуттями, потрапив у пастку. Навколо настільки багато невизначеності й непорозумінь, що мозок несвідомо намагається хапатися за щось стабільне — у цьому випадку за думки про безтурботне минуле. Про це я писала статті:— Чому сьогоднішній світ ностальгує?— Чи стане 2026 роком «аналогового» життя?Друге — це активні й масштабні зміни креативних директорів у 2025 році, які продовжуються у 2026-му. Як результат, дизайнери бояться радикальності у своїх починаннях (виняток — Дюран Лантінк) й намагаються грати безпечно. Тому й так багато переосмислення та сучасної інтерпретації архівів.Третє — насправді нового багато, і навіть те, що інтерпретує архіви, — це вже щось нове. Однак цього нового занадто багато. Я не розумію цієї сезонності й постійних тижнів моди. Тому я й ніколи не продаю свої послуги як персонального стиліста сезонно й намагаюся пояснити клієнтам, чому їм не потрібно щосезону оновлювати всі речі. Я не розумію, для чого нам усім бачити тисячі варіантів інтерпретації чорного пальта або піджака. Однак, повертаючись до психології людини, — їй постійно потрібен дофамін, і на цьому базуються ті чи інші рішення. А шопінг — це дуже короткостроковий спосіб підняти собі всі можливі гормони на високий рівень і покайфувати. А нові колекції — це постійний двигун наших рішень і наших витрат.Четверте (і про це ми багато говорили з сестрою) — краще вдосконалювати існуюче, ніж постійно робити шлак. Поганий піджак? Доробіть до ідеалу. Красивий силует, але погана тканина? Знайдіть якісну тканину. І так далі.Ну і п’яте — це вже більше моя теорія, але все ж: речі, які випускалися раніше, набагато стильніші та якісніші. Саме тому в нас із сестрою в гардеробі є мамині речі, яким більше 20 років, і вони виглядають чудово. Звичайно, їх потрібно берегти. Однак навіть якщо вони й зітруться — цей дефект додає їм краси, а не знищення. І ті речі, які випускалися раніше, чомусь і досі актуальні. Не впевнена, що через 30 років можна буде так само сказати про ті, які ми бачимо зараз. Можливо, саме тому сучасні дизайнери так жадібно намагаються триматися минулого. І, до речі, ви помітили, що в більшості випадків сучасна інтерпретація архівів викликає захват у публіки? Актуальний приклад — вчорашня колекція Marc Jacobs весна-літо 2026. Більше того, дизайнер відкрито показав свої джерела натхнення, і всі досі поширюють цей список і дискутують на просторах інтернету. А що ви думаєте? Діліться своїми думками в коментарях.
Вчора у Нью-Йорку відбувся показ Marc Jacobs весна-літо 2026. Це було вау! У рев’ю до колекції дизайнер гарно описав свою ідею:«Пам'ять. Втрата. Виникаючи самі по собі, спогади формують, впливають і спрямовують наше сприйняття. Звільнене від ностальгії, повернення до минулого водночас нагадує: втрата неминуча, а надія — це праця. Спогади — і гірко-солодкі, і прекрасні — є усвідомленою силою сенсу, що визначає теперішні й майбутні дії: ким ми є, що створюємо, що залишаємо по собі й що несемо далі. Ми дозволяємо нашим відчуттям і інстинктам вести нас, з повагою приймаючи появу цих думок і зберігаючи їх». Це була ода архівним колекціям брендів різних років — від Yves Saint Laurent Haute Couture 1965 до Marc Jacobs осінь–зима 1995, Prada осінь–зима 1995, Helmut Lang осінь–зима 1995 та інших. Більшість із них походять саме з 1990-х — періоду глибоких трансформацій у модній індустрії та формування тієї мінімалістичної естетики, яка й досі викликає захоплення.Втім, попри те, що джерела натхнення для показу Marc Jacobs весна–літо 2026 лежали в естетиці інших брендів, дизайнерові вдалося переосмислити ці образи у власній парадигмі. У колекції домінують чіткі лінії, геометризовані силуети та відчуття «дорослої інфантильності» — навіть з огляду на те, що, наприклад, естетика Prada традиційно апелює до інтелектуальної моди. Повернення ж до власних архівних ідей читається як жест циклічності — особливо в контексті сучасного світу, де все надто швидко з’являється й так само стрімко зникає.
Американський Vogue опублікував статтю, у якій Ейлін Келлі, авторка матеріалу, розповідає про те, що не буде ділити рахунок із чоловіком на першому побаченні (дисклеймер: я теж).Ейлін зазначає, що момент, коли чоловік платить за жінку на першому побаченні, є важливим принципом початку стосунків. Як вона пише: «Річ у тім, що я можу дозволити собі власний напій. Можу оплатити вечерю. Можу дозволити собі багато чого. Чого я не можу собі дозволити — це браку лицарства. У стосунках я щедра: із задоволенням оплачую вечері, планую подорожі, беру рахунок на себе, печу хліб. Але перше побачення — це не просто жест, а маленька, проте важлива декларація зацікавленості. Коли ви запрошуєте когось на побачення, ви, по суті, стаєте господарем зустрічі. Це не потребує розкоші — лише певного зусилля. Я зустрічалася з чоловіками з дуже скромними фінансовими можливостями, які все одно вміли зробити так, щоб жінка відчувала турботу й увагу».Я розумію, що ця стаття мені відгукується, бо я виросла у Східній Європі, де ця культура присутня і де нам розповідали, що чоловік має платити. І для мене цей жест уваги важливий. Водночас у Західній Європі історія інша, і для більшості пар нормально, коли все навпіл. Однак деякі мої одногрупниці зі Швеції, Британії та Франції, коли ходили на побачення в Лондоні, хотіли, щоб за них на першому побаченні заплатили, і скаржилися мені, якщо цього не відбувалося. А які у вас думки?
Якщо ви хочете відчути досвід перегляду фільму в кінотеатрі, будучи однією в залі — можете подивитися фільм «Меланія». Майже так склався мій учорашній сеанс (було ще 3 людини).Спочатку я не була впевнена, чи варто йти, адже фільм бойкотують і на нього фактично не ходять. Однак з огляду на те, що в цьому каналі я неодноразово згадувала Дональда Трампа, Джеффа Безоса, Met Gala, журналістів The Washington Post і факт, що його власником є Безос, я зрозуміла, що варто бути в контексті й піти в кінотеатр. Крім того, зважаючи на останні події — справу Епштейна та ситуацію навколо ICE в Америці, — мені здалося важливим подивитися, що саме пропонує цей фільм.Очікувано, що стрічка виявилася доволі поверхневою. У ній практично немає змістовного наповнення — лише фрагментарні кадри з життя Меланії. Фільм показує, як вона готувалася до офіційної інавгурації, як обирала сукні та формувала власні образи, а також як підбирала декор для вечері напередодні інавгурації. Що стосується одягу, то у своїй статті про Раму Дуваджі я згадувала про сильну різницю образів Меланії на першій і другій інавгураціях.Окрему увагу привертають сцени, де Меланія, попри те що неодноразово фігурувала в переписках і файлах, пов’язаних з Епштейном, розповідає Бріджит Макрон і камері про те, яка вона філантропка, про турботу про маленьких дітей та про бажання масштабувати свій фонд допомоги дітям Be Best.Найцікавішим фактом є те, що компанія Amazon викупила права на цей фільм майже за 40 мільйонів доларів. Також показовим є те, що за першої каденції Трампа вони з Джеффом Безосом були радикально налаштовані один проти одного, а Трамп неодноразово критикував The Washington Post за матеріали з критикою на свою адресу. Наразі, як ми бачимо, ця напруга зникла. І, відверто кажучи, цей викуп прав на фільм виглядає як красивий хабар у бік Трампів — ви мене не чіпаєте, і все буде окей.Раніше я вже згадувала, що Рейчел Ташджіан, американська модна критикиня, яка працювала в The Washington Post, перейшла до CNN і лише після цього змогла написати матеріал про Джеффа Безоса та Лорен Санчес — текст, який навряд чи був би можливим у межах The Washington Post.У фільмі також звучить фраза: «Свобода не є вільною». Вона досі змушує мене замислюватися над її змістом й для чого Меланія її сказала. Чи варто йти на цей фільм? Ні. Для чого він був створений? Незрозуміло. Можливо, як продовження того, що зазвичай перші леді пишуть про себе мемуари або знімають фільми (як Обами для Netflix). Але цей фільм показує, наскільки їм усе одно на всіх і як вони йдуть напролом заради власних інтересів. Як підтвердження — ситуація у 2018 році, коли Меланія приїхала в куртці Zara з написом «I don’t really care, do you?» до центру утримання дітей мігрантів на кордоні. Ну і, звичайно, від фільму віяло легкою пропагандою, який Дональд Трамп класний. Сюр :)
Фраза «Новий рік — нова я» може здаватися заїждженою, але на глибшому, психологічному рівні вона справді працює. Це про момент, коли хочеться інакше подивитися на себе, уважніше прислухатися до власних відчуттів і потреб. Одяг у цьому процесі стає мʼяким підсилювачем змін — адже ми носимо його щодня, і так важливо, щоб цей щоденний вибір приносив задоволення, а не напругу. Тому я відкриваю запис на персональний стайлінг 🦢 Персональний стайлінг — це не лише про нові речі чи прощання зі старими. Часто у гардеробі вже є багато цінного, просто воно чекає на інший погляд. Старі речі теж можна полюбити знову, якщо побачити їх у нових поєднаннях і в актуальному для вас контексті. А стиль, в свою чергу, не обовʼязково потребує великих витрат. Він починається з бажання розвивати смак, надивленість і чесність у виборі — і це вже велика частина шляху. Я працюю мʼяко, без тиску, у вашому темпі, допомагаючи вибудувати гардероб, у якому комфортно жити, працювати й бути собою. Запис — у дірект.Перелік моїх послуг — за посиланням. Чекаю на вас!
Сьогодні в модній індустрії складно не помітити нову пару, яка почала активно з’являтися на публіці — Лорен Санчес і Джефф Безос. Про них я писала тут і тут. А вчора моя улюблена американська журналістка Рейчел Ташджіан написала статтю для CNN.Їхня присутність на показах виглядає не як випадковий візит мільярдера з супутницею, а як добре спланований вхід у систему. Видно роботу стиліста, розуміння контексту й бажання бути частиною індустріальної розмови, а не спостерігачем. І тут важливо не те, що вони носять, а де саме з’являються. Перші ряди, бекстейджі, приватні заходи з дизайнерами, розмови з людьми, які формують порядок денний моди. Це вже не просто світська присутність — це вхід у коло впливу, у яке, давайте будемо відверті, їм було легко зайти. Але активна фаза розпочалася з їхнього весілля у Венеції, діджитал-обкладинки для американського Vogue та інвестицій у Met Gala 2026.Фактично ми спостерігаємо ще один зсув у тому, як сьогодні працює модна ієрархія. Якщо раніше її визначали редактори, журналісти, модні критики, баєри й дизайнери, то тепер дедалі частіше — люди з колосальним фінансовим і символічним капіталом. Не обов’язково з фешн-бекграундом — у LVMH небагато топменеджерів, які розуміють моду, але вони розуміють бізнес.І в цьому є певна іронія. Мода останні роки активно говорила про інклюзивність, демократизацію, нові голоси. Але паралельно ми бачимо повернення до дуже старої моделі — де доступ визначається не лише смаком чи ідеями, а й масштабом ресурсу. Лорен Санчес у цьому сенсі — ідеальна фігура нового часу: не дизайнерка, не редакторка, не інфлюенсерка в класичному сенсі, але людина, яка швидко стає впізнаваною частиною модного ландшафту. А гроші, у її випадку, вирішують багато чого.До речі, цікавий момент — Рейчел Ташджіан раніше працювала у The Washington Post, власником якого є Джефф Безос. І лише після звільнення звідти вона написала про них.
Threads можна не любити, але іноді там випадково з’являються пости неймовірних людей — і Маруся одна з них. Красива, стильна, надихаюча — я одразу вирішила запросити її у свою рубрику #maisontalks, аби дізнатися трішки більше. Дуже рекомендую вам почитати й підписатися на Марусю — там щоденна доза прекрасного контенту.1. Опиши себе одним реченням, не згадуючи про свою діяльність. Легка, відкрита, але водночас із глибоким підходом до життя й усього, що мене оточує.2. У якій сфері ти працюєш і як це впливає на твій стиль? Фотограф, UGC-creator і ще багато всього, що напряму пов’язало моє життя з одягом. Тепер хочеться вдягатися «для себе» щодня.3. Чи пам’ятаєш момент, коли тебе вперше почав цікавити одяг? Перші зйомки для брендів на телефон, а потім — початок нового етапу в житті, який на три роки пов’язав мене з одягом: наш шоурум українських брендів, відкритий із подругою у Вінниці в перші місяці війни.4. Яку роль одяг відіграє у твоєму житті? Зараз одяг для мене — це про внутрішній стан, настрій, відчуття. І якщо я другий день поспіль не вилажу зі спортивного костюма — усе можна зрозуміти по цьому.5. Як твій стиль відображає твою особистість?Характерність, непоєднуваність, інколи внутрішній бунт — також через одяг.6. Чи є у твоєму гардеробі речі з унікальною історією або емоційною цінністю? Одна з таких речей — старовинна сорочка з історією, яку я придбала на OLX. Хоч багато хто не підтримує ідею одягати їх, мені хочеться, щоб речі продовжували жити.7. Яка остання річ у твоєму гардеробі стала для тебе справжньою знахідкою?Найдивніша моя пара взуття — Vibram FiveFingers. Хотіла їх через свою дивакуватість, а вийшло так, що тепер це ще й найзручніше моє взуття ever.8. У якому одязі ти почуваєшся найбільш комфортно та впевнено?Тільки в тому, який обираю сама — близькому моєму настрою й близький мені.9. Уяви, що маєш безмежний бюджет: які 7 речей ти б придбала, щоб носити їх усе життя?— окуляри Miu Miu з останніх колекцій, із чорною оправою та кольоровим склом— джинси Acne Studios— brown robe coat від Blastout Studio— сумка Acne Studios (big size)— черевики Miista на шнурівці— комплект білизни Katimo— faux fur hat від Ruslan Baginskiy10. Якби твій гардероб міг розповісти історію, якою вона була б? Зрозуміла, проста, базова, але злегка бунтарна історія — з присмаком жіночності, яка має характер.
Prada продовжують масштабувати тренд на «зношені» речі — і вчорашня колекція FW26 є цьому чудовим прикладом. Ми побачили брудні манжети й пошарпаний верхній одяг. І тут постає питання: чому Prada знову звертаються до цього прийому?Суть криється в ідеї цінувати свої наявні речі — носити їх довго й любити всі їхні недоліки: сліди від кави, потертість від постійного вибору однієї й тієї ж речі або ж подряпину, що залишилась на видному місці. Зв’язок між минулим і майбутнім — саме ця ідея стоїть за колекцією. І мені вона дуже подобається. Але не варто забувати й про інше: тут закладена красива комерційна логіка. Дует Сімонса й Пради тонко її відчуває — ці «зношені» нові речі продадуться моментально, як тільки поступлять в бутики. Однак є й інша сторона медалі, яку помітили користувачі й прокоментували під постом 1Granary: люксові бренди та заможні люди романтизують бідність — і в цьому теж є раціональне зерно. Адже навряд чи комусь буде приємно бачити сорочку з навмисно забрудненими манжетами за €1500, а то й дорожче.
Цікаво спостерігати, як бренди знову й знову повертаються до своїх культових речей із кінця 90-х та початку 2000-х. Серед найяскравіших прикладів — сумка Mombasa від Saint Laurent і підбори Prada. Ще показовіше те, що ця хвиля активно набрала обертів у 2025 році й, схоже, продовжиться у 2026-му.Тренд на ностальгію сьогодні надзвичайно сильний: люди намагаються знайти в ньому відчуття стабільності й спокою, а для брендів це безпечна стратегія. Вони бачать сталий попит на архівні речі й розуміють: якщо споживач не зможе знайти бажану модель на ресейлі, є висока ймовірність, що він придбає її в бутику. Більше того — ностальгія сьогодні працює як інструмент мінімізації ризиків: знайомі силуети, перевірені моделі й уже сформований попит дозволяють брендам прогнозувати продажі значно точніше, ніж у випадку з новими дизайнами.Втім, тут виникає питання. Особисто я не впевнена в якості цих сучасних перевидань — і тим більше в їхній ціні. Якщо ж бути зовсім відвертою, то архівні речі часто виглядають значно цікавіше й стильніше, ніж їхні нинішні інтерпретації. І, коли культова річ повертається у масовому перевиданні, вона водночас стає доступнішою — і менш бажаною. Те, що колись було результатом плідного пошуку, тепер перетворюється на ще одну позицію з вітрини.
TGLIST.COM.UA
