MANTICORA ББС

Від 5 людей на полігоні до професійного батальйону безпілотних системУсе почалося 18 вересня 2024 року, коли капітан Сергій Цвєтков отримав посаду командира батальйону.На папері це виглядало як звичайне призначення. У реальності ж — не було «готового батальйону». Було п’ятеро людей, полігон та величезне бажання створити професійний, мультизадачний підрозділ БПЛА. Не просто купку людей із дронами, а команду, яка розуміє, як ними воювати.🔥 Назва, що стала способом діїМантікора — це міфічна істота, яка полює і вдень, і вночі. Сила звіра, політ, точність, розривні удари. Саме так працюють наші пілоти: вистежують, чекають, наздоганяють і б’ють.Наша мета — вполювати якомога більше ворогів і зберегти життя наших воїнів. У цього характеру є кілька рис:▪️ суворість ▪️ справедливість ▪️ іронія ▪️ експертність🫡 Командир, який будує систему під результатСергій Цвєтков думає не лише про завдання, а й про людей, забезпечення та вихід із безвихідних ситуацій. Амбітний, вимогливий, непримиренний до алкоголю й байдужості. Він бачить, хто робить свою справу, і завжди підтримає.⚔️ Покровський напрямок Перші реальні ураження показали, що всі тренування були не даремними. Коли великі бомбери, FPV та Mavic запрацювали в тандемі, стало зрозуміло: MANTICORA — це батальйон, який вийшов на полювання.Це тільки початок! Сьогодні ми вийшли на новий рівень — MANTICORA стала частиною 9 окремої бригади Сил безпілотних систем. Ми масштабуємо досвід, отримуємо нові технології та стаємо ще сильнішими.Історія нашого батальйону пишеться просто зараз: кожним екіпажем, кожним вильотом і точним ударом.⛓️‍💥Приєднуйся! Нудно точно не буде!НЕБУ — КРИЛА. ЗЕМЛІ — ВОЛЯ.

Посилка їхала декілька днів. Через міста, склади, чужі руки і розбиті від морозів дороги. Коли він відкрив коробку, стало тихіше. Ніби хтось вимкнув шум на кілька хвилин. Усередині була чашка з двома закоханими. Вона передала з собою дім. Він налив чай і поставив її поруч із собою. Пив повільно, бо не хотів, щоб цей момент закінчувався.Під бронею висів кулончик серце. Маленький, простий. Усередині фото, де вони разом, і напис, який не потребує пояснень. «Я не можу жити без серденька». Він часто торкався його пальцями. Не спеціально, для відчуття спокою. Коли стає важко, цього достатньо.Написати виходило не завжди. Інколи ловив зв’язок на хвилину, інколи на дві. Писав швидко, без уточнень. «Все добре». А відповідав ще коротше «++». Вона писала довші повідомлення. Про дім, про їхнього пса, про те, що кран зламався і вона відремонтувала сама і про любов до нього. «Бережи себе. Я чекаю.» Ці слова важили більше, ніж довгі розмови колись.Одного разу він написав коротко. «Збирайся. У нас є один день». Вона не питала чому і де. Просто зібралась і приїхала. Вони сиділи поруч, пили чай з тієї самої чашки, сміялись і мовчали. Дивились одне на одного і запам’ятовували. Один день пролетів швидко і вона знову розʼїхались.Він не відчував порожнечі, бо знав, що його чекають вдома. А поки його чекають, він не має права зламатися. Поки на грудях б’ється маленьке серце з їхнім фото, війна не може забрати його відчуття любові. Він повернеться. І вони будуть разом.