- Пиши. Пиши кожного дня - кажуть мені подруги. А я не знаю. Я не знаю, про що писати. Я вже все сказала за ці майже три роки.Триста тридцять три рази сказа.Ходила по колу, як циркова коняка, зазирала в очі, як безпритульна собака, кричала, як дрімлюга, лякала, як… як могла. Просила, як усі жебраки під усіма церквами одразу. Про що зараз - не знаю. Про те, що весь світ відмічав Різдво під Щердик, який написав геніальний Леонтович.Написав в Покровську, який зараз підари стирають до тектонічних плит?Про дівчинку, яка пережила окупацію, лишилася дома, переїхала у безпечне місто Біла Церква та дуже хотіла знайти друзів, а ті виявились такою мразотою?А може про її батька, який захищає всю країну, тій непотріб та їх родини, поки над його дитиною знущаються?А може написати про його стан, а може самі уявите?Може про те, що на фрон знов постачають браковані міни і ніхто не планує постачати якісні?Може про те, як якась паркетна залупа в погонах посварилась з комбатом і це привід зривати хлопців і відправляти їх хуй знає де?Може про те, що нема коли і нема за що починити в течику пічку і я другий місяць поспіль замотуюсь у власні шмарклі? Бо про все інше я вже писала. Вила, як собака, ридала, як сіцілійська удова, вмовляла, як жертва абʼюзивних відносин, лякала, як кожан дитину. Бо мотивувати бʼю вже нема кого. Бо всі замотивовані і так все розуміють. А інших вже не переробиш, то назавжди. І залишається єдине, що я буду повторювати.Хлопцям дуже потрібна наша допомога. Щоденна. Кожного дня, не зупиняючись. Це як дихати. Неможна припинити дихати, бо «втомився» . Не можна - я подихаю завтра. Не можна - я вже довго дихав, хай тепер це робить хтось інший. Якщо хочемо жити, треба допомагати тим, хто забезпечує це наше життя. Своїм. Ми збираємо на ЕКОФЛО. Але паралельно купляємо приціли, антени, скиди, генератори, зігрівайки.Допомагайте будь ласка. І порадьте, про що писати. 4441111062494152
Ми їдемо по трасі, до найближчого містечка ще далеко, немає ніяких обмежуючих знаків. Нам починають моргати автівки, які їдуть на зустріч. Спочатку військові, потім фуріст, і ще, і ще. І такі да, в кущах стоять менти та ловлять на радар. По три штуки на один радар. Такі, знаєте, добряче вгодовані, навіть трошки з перебором. Ніф-Ніф, Наф-Наф та Нуф-Нуф біля новенької поліціянської машини. Трохи далі така сама картина, тількі вже вдвох. На блокпостах їх по десять штук. Втомлено машуть руками - їдьте. Ми їдемо. На зустріч приїжджають хлопці на корчах. Всміхаються, обіймають. Але аж сірі від втоми. Вони такмеди. Вони краще за інших знають про втрати. Набагато краще, чим провладні помийкі. Вони вже майже рік тримають Часів Яр. - В нас немає людей. Із ста хлопців забираємо сорок поранених. Замінити їх нема ким. А ті шістьдесят просто фізично не втримають позицію. - Підарів, як грязі. - Ми тримаємось. Я курю, пʼю холодну каву. Згадую кремезних дядьок в кущах.Додому ми з Олегом повертаємось майже мовчки. В кущарях, як і зранку, несуть нелегку службу кривоохоронці.Мені треба заїхати у секонд, бо завтра в мене беруть інтервʼю, а останній пристойний світер пожер Піксель. Гортаючи тремпеля з мотлохом, розумію, що от прямо зараз я почну ридати. Хапаю перше та біжу в примірочну. Дихаю, витираю сльози. Трохи попускає. Так не може бути. Так не повинно бути. Так є.Я ніколи не зрозумію цей світ. P.S. Ми збираємо на ЕКОФЛО. Але замість вчорачних чотирьох зараз потрібно шість. Допомагайте будь ласка. 4441111062494152
Невже я така дурна, що не розумію?Що сьогодні 29 грудня. Що майже всі озабочені приготуванням холодцю та салатів. Або забронювали рестікі та обирають відповідне вбрання. Або сидять зайобані в корягу і ні хочуть геть нічого, ті того НГ, ні бачити прохання про допомогу, ні знати та не чути. Чесно, я одна з останньої версії людей. Я так заїбалась, що не хочу геть нічого. В моєму домі срач і мені на нього байдуже. Чисто виключно в майстерні та біля котячих лотків. Чистота ця теж вимушена, бо розумієте. На фото я та Вильнюс. Це давно було, осінь 23го. Ще під Бахмутом, Клещіївка.Навіть тоді ми могли посміхатись.Бо Вильнюс через майже два роки помітив, що в мене великі цицьки та озвучив своє откритіє. А я риготала з його тактовності та з того, який він глазастий.Вильнюс їбаше підарів. А ще він друг мого брата. Тобто і мій. Максим мені залишив непоганий спадок своїх друзів. Вильнюс їбаше підарів, аж гай шумить. На максималочке. І його бату дуже потрібна лафета. Я не буду вам піздіть про борги та все інші манітулейшен. Ми сьогодні її купили, ту лафету. Але з грошей, які я повинна віддати, бо займала в борг. І до 10 січня я повинна цей борг віддати. Якщо ви дочитали до цього, то ви, блять, ахуєнні!А тепер купить трошки менш майонезу та задонатьте будь ласка на цій прицеп, який евакуює автівки з нуля. Або купить в мене мило. Або пошліть мене нахуй. Бо я все розумію, НР…4441111062494152
Знаете, когда я начинаю писать "я пишу последнее", я уже смеюсь над собой.Когда я пишу "с завтрашнего дня напишу на позитиве", я уже знаю, что вру.Когда пишу "срок на вчера", не верю, что закрою даже через неделю.Но пытаюсь снова и снова.И напиши последнее, и будь позитивным, и собирай на вчерашний день.Прямо сейчас тоже.Меня уже почти не читают. Потому что я не уверен. Я не пишу, який Харків незламний, який в ньому залізобетонні люди. Как же я восхищаюсь всем этим и верю в Победу.Потому что это ложь.Потому что в моем городе живут герои и злодеи. Забрали и мне все равно. Отдавать последнее и получать прибыль на войне. Берегині и піси, дышу с матерью. Те, чьи сознательные круглосуточно с ребятами в окопах и те, кто бережет свое психическое здоровье и не пускает войну в голову, потому что это токсично и не блядь позитивно.И никто никогда этого не изменит. И не только в Ха.Собакам не стыдно, они героически отстаивают свое право на жизнь.Нам стыдно за себя и за пис.Нам стыдно, что нам отказывают в парнях, поэтому вешаемся в долгах, как какие-то украшения.Нам стыдно говорить воинам - извините, но встреча того стоит. Не поможет.Всем кому не стыдно. Тот, кому не все равно. Кому какое дело.Собираем мощную зарядку для 92 бригады.Арта, которая защищает Харьков.Насчет вчерашнего дня.4441111062494152
Я сьогодні повинна була писати про черговий терміновий збір. Але напишу про це завтра. Бо сьогодні 16 жовтня. День, в який не стало мого Гарлема. Чотири роки . Я тоді ще не знала, скільки горя та втрат мені визначила доля. Я і зараз не знаю, скільки ще всього чекає на мене. Але сьогодні моє серце ридає за Великим Янголом. #Не_спящие_в_ХаОсень придумана для свитеров толстой вязки, пушистых пледов, мягких взглядов. Горячего чая, апельсинового джема, колючих носков. Любимых фильмов и лучших друзей. Осень придумана для тоски. Чуть саднящей, нежной, как розовая тонкая полоса от зажившей царапины. Тёмной и въедливой, как потекшая по щекам тушь. Легкой.Невыносимой.- Привет, мой бесценный - говорю я пустому небу, в котором пустые звёзды. И рассказываю обо всем, что болит. Что радует, что беспокоит. Где-то он есть, откуда-то он слышит. Он лежит там, на каштановых аллеях, пахнет дождем, шерстью и кофе и ждёт меня. Терпеливо, верно. Иногда встаёт, тянет носом прохладный воздух, стряхивает с себя мои слёзы или капли дождя. Волнуется, перебирает лапами. Тихонько скулит.- Прости меня, родной. Все хорошо, правда. Ты же со мной?- Навсегда, Люба. Навсегда - говорит мне мой лучший друг и кладёт свою огромную умную голову мне на сердце. Осень придумана для любви. Для настоящего друга. Для полной пепельницы и соленых ресниц.- Мне столько тебе нужно рассказать, Гарик…
Я намагаюсь написати про це з понеділка. Насправді, я вже не пам’ятаю, з якого саме. Але давайте рахувати з цього, байдуже. В цей понеділок мені прислали рахунок за ремонт автівки на нуль. Той автівки, на яку ми з вами назбирали якимось дивом. Зараз якимось дивом я маю сплатити 52К. Маючи в анамнезі боргів майже на 150К, це була остання крапля. Ні, в мене не опустилися руки, вони відсохли та відпали. Як от вітер зриває та уносить геть мертві сухі гілки з дерев. Які більш ніколи не родять на себе яблука, не вкриються листям. Натомість прийшла зневіра. Звʼязала зі засохлі руки міцно скотчем, начепили на них тугі болючи кайданки. Я хочу це написати з понеділків. З будь-яких.Що я закінчуюсь, як волонтер. Що я мало збираю, що мене майже не читають. Що я багатьом набридла. Що я втомилась від цього всього. Що в мене виходить все гірше і гірше. Що мертвих конів пристрілюють, чи не так?Але сьогодні четвер. Тому я пишу - допомагайте! Тому я ще раз нагадую всім про ціну, яку зараз платять хлопці кожної миті. Тому ще раз кричу про цінність їх життів. Так, я стала неприємна. Так, часто агресую. Так, ви не винні в моїх нервових зривах. Але і я ніт. Так, це мій вибір. Але для моїй совісті, моїх переконань не було альтернатив. Я без вашої підтримки є ніхто. Тому я благаю - допомагайте! В першу чергу собі. Бо без хлопців нікого з нас не буде. Я хочу це написати з понеділка. З будь-якого. Але не зможу, допоки ця гидота не сконає до останнього лаптя. Допоможіть будь ласка позакривати борги по військовим запитам. Задонатьте або купуйте в мене мило. Зараз я 💯 від продажу перекидаю на хлопів. 4441111062494152
Сьогодні почула про себе. Неочікуване. «Вона хизується своїм братом та спекулює на його загибелі». Одразу скажу, це не плітки передали. Ця людина, що це почула, спочатку плюнула під ноги (бо плюнути в обличчя не дозволиле виховання), а вже потім розказала це мені. І правильно розказала, бо мені зараз небезпечно мати таку гниль в оточенні. Бо можу вбити. І знаєте, стало боляче. Боляче до ватних колін, до відчаю, до зневіри. До сліз стало боляче.До стану - та ідіть ви всі нахуй. До стану - не напишу більше ні слова. До стану - ну окей, знов тільки котики, мило та собачки. До стану - та пішли ви всі нахуй. А, я вже це казала.Боляче не за себе. За хлопців, які гинуть кожного дня, щоб це лайно мало змогу таке казати. Знаєте, коли ми переможемо?Коли кожен воїн на щиті для всієї країни буде братом. Сином, чоловіком. Коли кожен відчує, кого ми втрачаємо кожного дня. Коли біль ціх жінок, що у чорних хустках, не дозволе совісті гучно та назагал радіти життю, відмічати дн, хизуватись своїми подорожами та інше. Коли зворотне вийде ті морепродукти з просеко, до поки хлопці давляться пилом та мівіною. Коли виховання дозволить плюнути не під ноги, а в очі за такі слова. Коли у ціх потвір повидсихають їх чорні роти. Знаєте, я весь час намагаюсь думати про те, що мій брат поклав своє життя за мене, за свїх дітей, за свою Країну. Але не йде з голови, що і за цю падаль. Щоб воно мало змогу жити, розносити свій бруд найкраща людина віддала своє прекрасне, гідне життя. Ми не варті їх. Але ті, що варті, їм дуже потрібні. P.S. І так, я дуже пишаюсь своїм братом. Назавжди. Якби кому це не викалувало очі. Для допомоги 4441111062494152
Спостерігаючи декілька днів за воєм болотян, на кшталт «за что же нас, ми мірниє люди!!!», не відчуваю геть нічого. Немає ні втіхи, ні відчуття справедливості. Бо яка це справедливість, це так, паличкою потикали. Бо ця омріяна карма ще тільки прокинулась, потягнулась, позихає. Лохмата, в піжамі. Їй ще час потрібен. Вона навіть кави не випила, не те, щоб напрямок обрати. Але то попереду. Замість почуттів приходять згадки. І щоб всім було зрозуміло, напишу про них на язику. Март 22го. Мы с братом, сыном и тремя друзьями организовываем эвакуацию. Рано утром в маленький офис брат привозит людей. Женщины, дети, старики. Все заплаканные, перепуганные, дезориентированные. Я варю им кофе и второпях строгаю бутеры в дорогу. На поддержать или успокоить нет ни сил ни времени. Брат поторапливает, руководит посадкой. Нет, скорее погрузкой, потому что в небольшой фиат набивается по 15 человек. И так им ехать несколько часов. Максим сердится, кричит, выбрасывает их какие-то в простыни замотанные вещи. Это если у кого остались вещи и было время их собрать. - Ничего лишнего!!! - громыхает брат с высоты своих почти двух метров. Девочка с пугливой дворняжкой, семья с котами в переноске, бабуля с такой же старенькой собакой. Почти все плачут. Абсолютно все уезжают в неизвестность. Многие - навсегда. В фиате нету даже запаски. Все лишнее - нахуй. Только люди и животные. Мы кидаем матрасы, люди садятся на них прямо на пол. Уезжают. Кого успеваю, обнимаю, прошу не плакать. Уезжают. Мы быстро курим, пьем кофе. Загружаем под потолок машину Горыныча.Едем по убежищам и подвалам. Жуки, Северная, Горизонт, Пятихатки. Везде одно и тоже. Белые от стаха глаза, немые от ужаса дети. Взрывы. Взрывы. Взрывы. Огромный Город превращают в руины пидары.- Доехал - пишет поздно вечером брат. Значит живы.Значит он поспит три часа, загрузит машину нужным и поедет обратно.Значит три часа можно не волноваться за него. Значит можно три часа поспать. Значит он приедет под вечер, с полной машиной, черный от усталости. Значит мы будем до ночи разгружать овощи, крупы, памперсы, лекарства, корм для животных.Значит завтра с шести утра мы будем варить кофе и строгать бутеры. Обнимать и просить не плакать. Стелить матрасы и ездить под обстрелами. Все это под зверское улюлюканье всех вас, «мирных людей». Брат погиб. Я выжила. Сострадание? Нет, не слышала. Вы еще ничего не почувствовали. Но это дело времени.
Я намагалась як можна довше не турбувати вас зборами та не дратувати простягнутою рукою. Але все хороше колись закінчується))В нас два термінових збора. Сьогодні презентую перший. Але спочатку просто подивиться, якому красеню ми допомагаємо!!! Якщо що, красень правіше) Він боронив Ха з перших хвилин, він їбаше, шо лев!! Він друг мого брата. Він мій друг. Він тільки за один бій перетворив більше ніж 70 гомункулів на добриво!!! От можете вірити, можете ніт, але це доведений факт. Їбейшій хлопец потребує нашої підтримки. Йому дуже потрібен особливий бойовий пояс з балистичними вставками. Ця приблуда коштує 15 000, замовляється з омерики та чекається мінімум місяць. Але вона конче потрібна, бо за ці два с половиною роки спина у бійця вже не така залізобетонна, як він сам та його сила волі. Ще дуже потрібні колеса. Бо то розхідний матеріал і це то, що рятує життя нашим хлопцям. Загальна сума збора - 40 000. Треба швидко та різко, як завжди. Вірте в наших бійців та підкріплюйте цю віру донатом! Бо це єдині люди, які кожного дня рятують наші життя. Ризикуючи своїм. Заради наших ранків, кав, відпочинків, бізнесів. Бо вони єдині, кому взагалі можна вірити. Тому будь ласка, приєднуйтесь до активної меньшості суспільства та допомагайте.Лайк, коментар, репост - теж допомога!! 4441111062494152P.S. Фоточка неземного красавчіка у першому коментарі))
Не дивлячись на те, що мені 50 рочків і по мненію деяких я повинна мріяти про онуків та круто шарити в закатках, я залишаюсь модньой і поважаю течії та тренди. Ось наприклад Кружечок. Це не просто гарний котик, як може показатись на перший погляд. Це квінтесенція трендів! По-перше, він волонтерський котик, вивезений (що правда, у мамкіному пузі) з нуля, від військових. По-друге, приклад успішного успіха та швидкого соціального ліфту. Бо з безхатька на Донбасі до трьошки в центрі Харкова за два дні - погодьтесь, вері кул.По-третє - він у бульбашці і живе життя. Він запросто може вести свій позитивний блог. Робить розпаковки чееек, пиляти обзори на різні корма та пояснювать різницю між консервами та сухим. Іноді обурюватись токсичністю та нежізнерадостностю деяких котиків та обсирати їх в колі друзів та підписників. Тому що він за всьо хороше проти всього плохого. Вчетверте і в саме головне - він небінарна особистість!!Чи транснгендер, ми ще над цім міркуємо. Бо коли Кружечок народився, в нього точно були яєчка. А на протязі року зникли. Всьо, немає. Вважаю це його свідомим вибором і самоопределеніем, бо інакших сильних аргументів мені ніхто не надав. Ні лікарі, ні Всесвіт. А ще він не кіт, він пітбуль. Уважно подивиться в його очі. Це важко, я розумію. Гараз, подивиться на це лице. Як щоб ви його знали, як знаю його я, ви б теж мали сумніви, що до того, кіт він чи пітбуль. Не дивлячись на розміри. А, ще по розмірам!! Це взагалі розйоб. Кружечок та його сестричка мають пропорційну карликовість. Тобто в рік вони виглядають, як тримісячні кошеня. Тьфу на них, здорові. Мрія багатьох про те, щоб милі кошенята залишались маленькими назавжди, живе в мене дома. Підсумуємо. Благодійна діяльність, успішний успіх, позитивний позитив, заборонена законом милота, небінарний, трансгенний. А я його шкіряна.Фото Кружечка в першому коментарі)
TGLIST.COM.UA
