Сьогодні почула про себе. Неочікуване. «Вона хизується своїм братом та спекулює на його загибелі». Одразу скажу, це не плітки передали. Ця людина, що це почула, спочатку плюнула під ноги (бо плюнути в обличчя не дозволиле виховання), а вже потім розказала це мені. І правильно розказала, бо мені зараз небезпечно мати таку гниль в оточенні. Бо можу вбити. І знаєте, стало боляче. Боляче до ватних колін, до відчаю, до зневіри. До сліз стало боляче.До стану - та ідіть ви всі нахуй. До стану - не напишу більше ні слова. До стану - ну окей, знов тільки котики, мило та собачки. До стану - та пішли ви всі нахуй. А, я вже це казала.Боляче не за себе. За хлопців, які гинуть кожного дня, щоб це лайно мало змогу таке казати. Знаєте, коли ми переможемо?Коли кожен воїн на щиті для всієї країни буде братом. Сином, чоловіком. Коли кожен відчує, кого ми втрачаємо кожного дня. Коли біль ціх жінок, що у чорних хустках, не дозволе совісті гучно та назагал радіти життю, відмічати дн, хизуватись своїми подорожами та інше. Коли зворотне вийде ті морепродукти з просеко, до поки хлопці давляться пилом та мівіною. Коли виховання дозволить плюнути не під ноги, а в очі за такі слова. Коли у ціх потвір повидсихають їх чорні роти. Знаєте, я весь час намагаюсь думати про те, що мій брат поклав своє життя за мене, за свїх дітей, за свою Країну. Але не йде з голови, що і за цю падаль. Щоб воно мало змогу жити, розносити свій бруд найкраща людина віддала своє прекрасне, гідне життя. Ми не варті їх. Але ті, що варті, їм дуже потрібні. P.S. І так, я дуже пишаюсь своїм братом. Назавжди. Якби кому це не викалувало очі. Для допомоги 4441111062494152