Літературний Тигр

Хоча, творчинь «Орландо» засуджувати не варто — можливо ними керувала головна християнська цінність: любов до ближнього, милосердя.Уявіть: ви берете текст, переплетений з проблематикою квір-ідентичності. Вирішуєте не бути довбойобами і робите кастинг серед непрофесійних акторів-квірів (бо професійних у нас немає). Збираєте каст, працюєте з людьми «з вулиці» (як роблять у всьому світі вже не перше десятиліття).В процесі ви не просто ставите твір сторічної давнини один в один за текстом (обережно пиздячи фішки із закордонних постановок), а народжуєте щось yнікальне. Бо працюєте з людьми, яким справді є що сказати, адже вони нарешті отримали платформу для висловлювання. В підсумку виходить не просто різнобарвна хуйня із квитками за півтори тисячі, а повноцінний маніфест від носіїв ідентичності.Здавалося б, профіт. Справжній театр (нехай косий, кривий, кострубатий, подекyди крінжоватенький, але ж театр). Але чи подумали ви про колег?Тобто ти, хуйлуша їбана, вигадала собі зробити ✨театр✨ і не підтягнула братків кумів заслyжених/народних/вельмиповажних артистів? Замість того, щоб дати заробити копієчку нещасним, яким не поталанило свого часy вступити в Карпенко, ти обрала робити мистецтво? Окей, настyпного тижня прийдеш в свій театр на репетицію і як бyдеш дивитись людям в очі? Нє по понятіям.Так що закриваємо лавочку із мистецтвом, репрезентаціями-хуяціями й робимо, як робимо зазвичай.

Що не так?Раніше я описyвав свої підсyмкові враження та дyмки про yкраїнський театр. Висновки невтішні. Зараз на українських сценах йде приблизно 1-2 вистави, за які не соромно (і які не спиздили з європейських прем'єр 10-15 річної давнини). Постає питання: як виправити цю ситуацію і зробити так, щоб в Україні з'явився сучасний театр?Очевидний варіант — покращення освіти. Але, на жаль, у театральних вишах відбуваються страшні речі. Теоретична база, яку отримують майбутні актори та режисери, часто не глибша, ніж у лоха гордого випyскника десятитижневих кyрсів Літосвіти/Сквотy/Айперонy. Навіть не згадуючи про злоїбучого Станіславського, на якого й досі активно надрачує левова частка викладацького складу, розуміння "сучасного театру" в тому ж Карпенко-Карому закінчується на 20-40х роках минyлого століття (без перебільшення). Чотири кyрси підряд майбyтніх головних акторів реклами Київстарy дрочать історією та практиками театрy, яка ще за часів модерністів вважалась застарілою. "Мистецька еліта", яка вкладає знання в "молоді світлі голови", настільки відстала, що Єжи Гротовського подають як представника нєв'єбєнно авангардного та сучасного театру.Здавалося б, мистецький виш, традиційно ледь не найбільш лівацьке кодло будь-якої країни — але в наших майстернях навіть не чули про Джудіт Баттлер. Гендерні студії my ass. Не чyли й про Шехмана, Лемана, Фішера-Ліхте. Про інші види мистецтва краще взагалі не заїкатись. Театр викладається (і, як наслідок, сприймається акторами) не як частина ширшого мистецького процесу, а як замкнений у собі "театр". Симулякр, конструкт, уявлення про який заклали ще молодим студентам ВГІКу та ГІТІСу в 70-80-х роках минулого століття. Тепер, через десятиліття, вони транслюють цю ж нісенітницю у своїх майстернях.У підсумку, навіть найбільш ініціативні, прогресивні та відкриті для нового студенти за п'ять років постійного вливання гімна різного ступеня свіжості в голову — так чи інакше скурвляться й матимуть ще менше уявлення про те, що таке мистецтво, ніж до моменту входу в стіни університету.Так ми і отримуємо режисерів та акторів, які при словосполученні "сучасне мистецтво" уявляють в кращомy випадкy Р.Е.П., Бенксі та Пєлєвіна.У наступному дописі подумаємо, що із цим можна зробити.

Ультимативна добірка українського гороруКаховський об'єктЦе дійсно гарний треш-бойовик. Попри всі побоювання, якість «Об'єкту» в рази вища, ніж у стрічки-сусіда "від творців «Контопської відьми»", яка скоріше була лише демкою-ескізом. Фільм пропонує якісний монтаж, світло, операторську та акторську роботу, а також один з найкращих фіналів, які я бачив у вітчизняному кінематографі.До статусу "чудово" фільму все ще не вистачає самоіронії та хоча б кількох справді гострих жартів. Але «Каховський об'єкт» — це дуже класний досвід для всіх шанувальників фільмів категорії В. 200 гривень зараз у кіно.МоренаНе відходячи від В-шок. На цьому місці могла би бути «Штольня». Але натомість тут «Морена», фільм, який міг би мати не менш культовий статус, якби не пролежав на полиці кіностудії шість довгих років.Краще за мене із описом фільму справиться цей відгук: Це настільки хуйова хуйня, що я раз надцять після перегляду сказала «це охуєнно!»Хоча якщо підійти серйозніше, тре шукати інші епітети. Хуїв там не було, тільки сідниці (дуже багато) і груди (на крапельку менше) 89 гривень на Київстар-ТБГолос травиМолода Ольга Сумська у ролі відьми в екранізації творів Валерія Шевчука. Додайте до цього дуже атмосферний фолк-сетинг та гомоеротичну напругу між головними героїнями. Треба продовжувати чи ви вже йдете дивитись?Безкоштовно на Ютубі.ВійКраса української анімації 90-х або «Вій» здорової людини. На відміну від совєцької крінжатіни (екранізації 1967-го року), яку любили крутити у нас по ТБ, — це справді автентичний переказ оригінальної історії. Прикро, що такий короткий (19 хвилин).Безкоштовно на Ютубі.Clinic13 хвилин анімаційного генія. Творіння «Борисфен» — української студії, яка у 90-х робила мультфільми на замовлення європейських країн та США. Самобутньо, вигадливо та справді страшнувато. Вам ТРЕБА це подивитись.Безкоштовно на Ютубі.

Як визначити рівень театру, в якому ви опинились?Часто, особливо новачкам у сфері театрального мистецтва, важко об'єктивно оцінити якість вистави та самого закладу, в якому вона ставиться.Наведені нижче критерії стануть вам у пригоді при ухваленні важливого рішення: чи варто повертатися в цей театр або на інші постановки цього режисера/режисерки.1. Мова. Зверніть увагу, якою мовою йде вистава. Якщо із вуст акторів лине рідна, українська — вітаю, ви потрапили в хуйовий театр. Насправді можливі аномалії. Так, наприклад, в Одесі в деяких театрах й досі більша частина репертуару йде російською. Але, як ви могли здогадатись, такий атрибут ще більше підтверджує статус театру, як "хуйового".Тепер наша задача встановити наскільки глибоко ви вляпались.2. Кількість аплодисментів. Якщо під час вистави, особливо після драматичного монологу головного героя чи емоційно важливої сюжетної сцени, глядачі починають плескати — це черговий показник, що ви опинилися саме у "хуйовому" театрі.Річ у тім, що люди із низьким рівнем інтелекту лякаються тиші, бо в цей момент у них в голові можливо вперше починають народжуватись думки або (не дай Боже) рефлексія стосовно побаченого. Незнайомі із подібним досвідом, учасники театрального буму впадають у гайдеґґеровський angst. Тому нажахана публіка починає конвульсивно бити долонею о долоню, намагаючись заглушити страшні голоси в голові. 3. Наявність післямови. Якщо на поклонах хтось із акторів бере слово та вирішує виголосити промову про незламну потужність чи єдність усіх присутніх у залі — негайно покиньте залу і більше ніколи не наближайтеся до цієї будівлі.Річ у тім, що під виглядом пафосної та безсенсовної балаканини про стійкість та важливість "єднатись", насправді вас гіпнотизують і вводять у певний транс. Тепер, коли ви чутимете слово "театр", активуватиметься програма, яка змушуватиме вас купувати квитки навіть на найбільш паршиві вистави. Саме таким чином я й потрапив у цей театральний капкан і лише зараз зміг із нього вибратися.____Але головний лайфхак, який допоможе вам оминати хуйовий театр — не ходіть в театри, які географічно розташовані в Україні. Заощаджені гроші можна задонатити на збір, а у вільний час ширнутись в пах побути із близькими.

«2 000 метрів до Андріївки» мені радше не сподобався, ніж сподобався.Рекламна кампанія створила занадто багато неправильних очікувань.Про мінуси можна говорити довго, але головна моя проблема із цим фільмом — точно таку ж стрічку про цю саму Андріївку цілком могли б зняти росіяни. І майже нічого не довелося б змінювати.Бо в першу чергу це не кіно про нашу війну, не про українське військо й навіть не про конкретних людей. Це в найширшому сенсі «кіно про війну».І навіть у цій площині «2 000 метрів до Андріївки» не надто тримає удар. Близько 85% хронометражу займають зйомки з GoPro бійців 3-ї ошбр. Вкраплення оповіді фрагментарні та вкрай нетривалі. Сотні, якщо не тисячі годин подібних відео можна знайти на каналах як самої Третьої, так і багатьох інших бригад. У чому новаторство про яке заявляли у промо? Хіба в тому, що Мстислав першим зумів перенести настільки raw-формат на великий екран і переконати студію, що це будуть дивитися.У численних подкастах та інтерв’ю Чернов говорив, що працює над новою документальною стрічкою й розробляє ідею художнього фільму. Цікаво, чи цього разу він зможе знайти справді свіжий спосіб розповісти про нашу війну?

Деякий час думаю про нову книжку Елізабет Ґілберт. Вона важлива для мене письменниця, я хотіла б уміти розповідати історії так, як вона. Завжди цікавила її межа відвертості. Попри те, що Ґілберт пише неймовірну художку, популярність їй принесли саме мемуари.Її нова книжка — All the Way to the River: Love, Loss, Liberation («Аж до річки: кохання, втрата, визволення») — зовсім не та історія, що «Їсти, молитися, кохати». У 2016 році Ґілберт розлучилася зі своїм другим чоловіком, про якого писала у двох книжках, і публічно оголосила, що закохана у свою найкращу подругу Раю Еліас. Саме тоді у Еліас діагностували рак печінки та підшлункової. Вони були разом до самої смерті Раї у 2018 році.Книжка розповідає про їхні стосунки — сповнені кохання, темряви й залежності. Після діагнозу Еліас, яка багато років утримувалася від наркотиків, повернулася до морфію, вікодину, марихуани, фентанілу й кокаїну, який купувала Ґілберт.Письменниця пише і про власну залежність, не тільки від алкоголю чи наркотиків, а й від кохання. Вона багато говорить про систему 12 кроків, а нині вона твереза й тримає целібат. Найбільше обговорюють епізод, коли Ґілберт планувала вбити свою кохану. Вона хотіла підмінити морфій на снодійне, а потім наклеїти на тіло Еліас пластирі з фентанілом. Озираючись назад, Ґілберт досі не може повірити, наскільки близько була до цього.«Я ж та приємна леді, що написала «Їсти, молитися, кохати». А тим часом ходжу по парку з фентанілом, морфієм і снодійним, намагаючись скласти план убивства», — сказала вона в інтерв’ю.Книжку вже критикують, але це історія про співзалежність і втрату, яка безперечно стане бестселером.А я все ще думаю про межу відвертості. Про те, як це наважитися показати те, як твій публічний образ відрізняється від реальності.

Сьогодні в «Жовтні» відбувся, мабуть, найкращий кіносеанс цього року. В межах рубрики «Секретний показ» глядачі купують квитки на таємничий фільм. Навіть під час сеансу ніхто вголос не проговорює назву стрічки. Дивишся кіно без жодних упереджень та очікувань. Проте, кінотеатр обіцяє, що буде демонструвати лише справді вартісні фільми. На першому секретному показі людям представили «Життя Чака» за пару тижнів до офіційного виходу екранізації в прокат. Людям дуже сподобався формат.Але цього дня щось пішло не так. Ще на першій половині фільму із зали вийшло під сотню людей. Картина була, м'яко кажучи, сумнівною. Проте, що почало відбуватись ближче до кінця фільму... Я стільки сміху не чув навіть на «Люксембург, Люксембург». Зал буквально бився у конвульсіях від того наскільки це було погано. В якісь моменти хтось взагалі починав аплодувати. У мене аж голова почала боліти від інтенсивності гоготіння. А це навіть не комедійний фільм.Коли в кінці показали титри й на весь екран вилізло «зрежесовано Люком Бессоном», то стало зрозуміло, що це ідеальний розіграш, план злого генія від людини, яка підбирала стрічку для показу. Прикро за людей, які очікували провести час за справді гарним фільмом, але для мене це був один з найбільш унікальних досвідів у кіно ever.В залі сиділи підлітки, студенти, сімейні пари, пенсіонери — абсолютно різноманітна публіка. Але в кінці сеансу відчувалась така єдність та згуртованість в цьому дикому угарі, яку я не відчував навіть на кінофестивалях. Дракула: історія кохання10/10

Це не позор і навіть не хуйня, це розпил бабок. Не можу інакше пояснити цю феєричну хуцпу, якою Уривський/Богомазов нагодували глядача. Тут було по-уїбанськи все: сценографія, постановка, сценарій, звуковий супровід, гра акторів, особливо гра акторів.«Земля» Уривського — перша в нашій країні соціальна вистава для дорослих про шкоду наркотиків. Кожен актор був під чимось: Рудинського нещадно мучив альфа-пвп, його пасія страждала через отходняки після опіатів, батько сімейства явно був на транквілізаторах. Єдине, що в цій виставі можна назвати саме позорним — гру Марічки Хоменко. Це пізда. Ну, ми всі тієї ночі не виспались, але так відверто ссяти божою росою в очі глядачу не можна.В Україні немає акторської школи, а відповідно в акторів немає індивідуальності. У артистів апріорі нема розуміння, як можна працювати з матеріалом. Тому зазвичай грають те, що дають та саме таким чином, як це пояснить режисер та хореограф.І я навіть не уявляю, яка саме задумка була в Уривського в цій виставі. Просто жодної гадки, що саме могло зачепити глядача та змусити відчувати хоч якісь емоції. Якщо в попередніх постановках режисера, які я бачив, було хоча б фірмове красивеньке світло та спроби в неординарну сценографію (яка застаріла за світовими стандартами років на 65), то тут і цього не було.Буквально жодного позитиву в цій «Землі».P.S. я би проілюстрував допис голою жопою Рудинського, якою він світить посеред вистави, але хай у «Землі» залишиться хоч якась загадка.

Топ-5 причин чому вам треба піти на нову виставу Андрія Жолдака:1. Андрій — мученик. Тривалий час пан Жолдак ніс таємну службу в т.о. культурній столиці України, Свято-Пітерзбурзі. Доля Андрія була нелегка: загноблений в рідній країні, оточений ворогами на чужині, йому доводилось виживати на нещасні кілька десятків тисяч доларів від Газпрому за театральний сезон. Від служби Батьківщині Андрія не зупиняло ніщо: ні Майдан, ні Болотна, ні початок АТО. Майстер впевнено протистояв русакам, залишаючись факелом української культури посеред орди невігластва. 2. Андрій — зірка. ДахаБраха, Плохій, Кадирова, Звягінцева, Кадан, Лозніца, Курков, Роднянський, СлавікБалаган, Єрмак — можна довго продовжувати список діячів культури, які представляють Україну на міжнародній арені, але Жолдак єдиний, кому вдалось стати зіркою світового масштабу.Ну, майже. На жаль, через старанну службу в т.о. Свято-Пітерзбурзі, пан Жолдак "threw away his shot" й втратив певну актуальність в Європі, то його ім'я трішечки підзабули. Проте, як ми знаємо, Україна — це Європа. Виходячи саме із цієї логіки Майстер вирішив знов широко розпахнути двері світового театру, зайшовши в глядацьку залу із гордо піднятою головою, вперед ногами. 3. Андрій — бренд. Пан Жолдак завжди був синонімом слів "провокація" та "сміливість". Попри певну втрату впізнаваності у мейнстрімного глядача, ім'я Майстра й досі гучно звучить в головах театралів Європи. Особливо гучно воно зазвучало, коли у 2024 році Жолдака викинули нахуй з Нідерландської Національної Опери, супроводивши це заявою, що «цей чмошник ніколи більше не буде нічого ставити на цій сцені». В цілому подібна заява автоматично закриває двері до будь-якого пристойного європейського театру. Перфоманс Майстра був настільки сильний, що лише цього місяця прокуратура Нідерландів заявила, що таки не буде відкривати кримінальну справу проти Жолдака за харасмент. 4. Андрій — історія. Можливо, якщо ви вперше чуєте ім'я Андрія Жолдака, то ви ще не встигли дізнатись, що Майстер — прямий нащадок роду Тобілевичів-Тарковських, рідний праправнук того самого Карпенка-Карого. Про що не забуває згадати у кожній розмові, мабуть, навіть із таксистом.Побачити виставу Жолдака означає доторкнутись до живої історії України. Можливо ця історія вкрита бородавками, можливо вона має монобрів, можливо від неї ваняє старим дідом, можливо вона спробує схопити вас за жопу, якщо ви молода дівчина, але це наша історія й не час її соромитись!5. Андрій — Жолдак. П'ята й головна причина: ну хз, а чо не сходити? Ну, типу, в усіх новинах написали, що якусь класну виставу ставлять. Кажуть, шо дядька відомий, поважний. Ще й 4 години триває, має шось прикольне бути. А якщо буде неприкольно — можна зробити фоточку для сторіс й тихенько звалити в чергу за перепічкою.

Ладно, сьогодні таки буде повноцінний відгук.Під час перегляду, мені подобались «Зелені коридори». Відчувається, що вистава писалась на колінці (Ворожбит робила її на замовлення, щоб просвітити німців у реалії біженців ще на початку повномасштабки), але дивитись доволі весело.Так, жарти переважно нафтолінові, а персонажі максимально шаблонні, але мені іноді заходить й такий театр. «Особо жонатий таксист» зустрічає «Монологи Вагіни». +все ж таки видно, що самі акторки кайфуюють від вистави (а акторський склад тут "солідний").Проте, якщо хоч трохи задуматись над подіями, які линуть на глядача зі сцени, то стає відверто соромно, що подібне йде в українському театрі. Я не хочу переказувати весь сюжет, бо по-факту це набір нелогічних та ледь пов'язаних між собою скетчів. Але тримайте для прикладу якусь із сюжетних гілок:Перший рік повномасштабного вторгнення. Одна з головних героїнь, яка виїхала з країни із двома дітьми, продовжує тримати контакт із чоловіком, що воює в піхоті. В таборі для біженців вона зачиняється у ванній кімнаті, дзвонить чоловіку по відеозв'язку та починає займатись телефонним сексом. Прямо, коли вони синхронно кінчають, чоловіка вбиває артилерією. Жінка особливо на це не реагує, а вже за кілька місяців знаходить собі нового жениха — німця-товстяка, який навіть німецькою не може зв'язати двох слів, але має нормально грошей. А ще він настільки ненавидить Путіна, що натурально фанатіє від нього: носить футболки із його спотвореним зображенням та постійно згадує його в розмовах. В кінці вони разом повертаються додому — будувати прекрасну Україну майбутнього.Якщо це такий товстий стьоб від Наталки Ворожбит над "тупими хохлами", то підйоб зарахований. Але я дуже сумніваюсь, що це іронічна вистава.Також у «Коридорах» звучить голос Юри Філіпенко, який загинув на фронті на початку цього літа. В цій же виставі актори співають пісню із приблизно таким текстом: «ЗСУ йде, а Смерть маше косою, за ними не поспіває». Може на момент виходу вистави це було не так одностайно, але наразі на фронті ми лише відступаємо. Це значить, що Смерть йде вглиб України та не поспіває забирати й наших бійців? Чи тупі русаки дохнуть, як собаки, а той же Юра — не помер, а пішов на веселку? Дуже паршиві відчуття, якщо хоч трохи вдумуватись в те, що відбувається на сцені.Замість «Зелених коридорів» порекомендував би передивитись «Школу» Гай Германіки/Ворожбит, останній випуск «Вечера с Владимиром Соловьевьім» чи якесь із кулінарних шоу Даши Малахової.