Ольга Голдис у ролі Гедди Ґаблер — це найкрасивіша істота, яку українська сцена бачила за всю історію. І тут мова не про еротизм чи, вибач Боже, сексуальність, а саме про об'єктивне прекрасне позбавлене прив'язки до гендеру. Це справжній уберменш, найкращий представник чистої арійської раси. Коли Гедда випросталася на повний зріст, у голові відразу постала відома світлина Грейс Джонс, яка й ілюструє цей допис.Саме заради того, щоб побачити це диво, варто брати місця в першому ряду. Що підводить до важливої ремарки: «Гедда Ґаблер» — вистава дуже симетрична, і дивитись її бажано, сидячи прямо посередині, в ідеалі в перших чотирьох рядах (й точно не з балкону).Важко описувати цю виставу цензурними словами чи взагалі словами. Вона настільки смілива, провокативна, зріла, продумана, багатогранна... що в деякі моменти мені буквально хотілося підвестися і на весь голос візжати від того, наскільки це охуєнно.Згадуючи окремі сцени, у мене й досі підвищується пульс, а в голові стугонить думка, що такого просто не могло бути. Хоча б через бюджет. Лише музичний супровід у цій виставі коштує як ціла постановка на камерній сцені столичного театру.Давид робить дуже важливу роботу у Львові: створює міцний, дружній до глядача і недорогий у виконанні репертуар. Там є місце для експериментів, але «Сірано» та «Земля» — це дуже безпечні вистави, які добре балансують між мистецькою цінністю та комерційним успіхом. Горизонтальний зріст замість вертикального. Тобто, це все ще одні з найкращих робіт режисера, але вони скоріше не так дивують, як розважають (а хіба не цього ми очікуємо від театру?).І на цьому тлі «Гедда Ґаблер» — це величезна пляма, бельмо, яке не можна зняти з ока, навіть вирізавши кришталик. У залі сиділо чимало сімейних пар інтелігентного вигляду. Думаю, що додому вони їхали мовчки.Це шок не тільки на рівні режисерської роботи, а й акторської. Хоча, мабуть, це теж можна більше віднести до заслуг режисера. Петросян не просто розширює акторські межі вже знайомих глядачеві та кар'єрно відбувшихся акторів, він буквально перевинаходить їх. Лише під кінець першої години вистави я впізнав Довженка у Бракку.Попри все, моєю улюбленою виставою залишається «Отелло». (Вибачте, але проти лому Шекспіра немає прийому. Брехт та Ібсен не прокотять. Тут, хіба, античні чи біблійні сюжети можуть посперечатись.)Але в плані ширини та глибини емоцій конкурентів у «Гедди» точно немає. На жаль, Жолдак вже давно не робить нових вистав. Більше аналогів в Україні немає.