🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩

Я навіть не одразу розумію, що відбувається. А потім я помічаю, що лобове скло пробите, а у водія замість лоба — просто розтрощена голова. В моменті я намагаюся зорієнтуватися, що робити, але не встигаю. Тільки я відкриваю двері, машина буквально вибухає піді мною і мене відкидає на добрячих декілька метрів. Останнє, що я пам’ятаю, — це кров, яка збирається в моєму роті. Оцей присмак заліза, коли ти відчуваєш, що це кінець. Мене підставили, хтось на мене полював. Таких було багато..... Навіть у ситуації, коли я розумію, що я мрець, мій мозок починає працювати. Думати про те, хто це зробив, чи його знайдуть, хто його знайде і чи йому помстяться. Думки летять занадто швидко, а серед них з’являється ще одна. Спогади з мого дитинства, з доволі раннього дитинства. Ще до того, коли Князєв поцілував Люту біля того ставка. Ще до того, коли я перетворилася в того, ким я є зараз. Той перший спогад — коли батьки принесли додому брата. Він настільки далекий. Я б не повинна цього пам’ятати, бо коли Марк з’явився, я була ще дуже малою. Але я чомусь пам’ятаю. Пам’ятаю, як дивилася на цей маленький клубочок і думала, що це найкращий подарунок, який могли мені зробити батьки. Що завдяки брату я ніколи не буду самотньою. За ним виринає наступний спогад. Це коли пані Саліфова вперше прийшла до нас із Давидом. Коли я побачила руде волосся, веснянки на носі і мармизу, яку відразу захотілося жбурнути якимось куском бруду. Не тому, що він мені не подобався, а скоріше через те, що він мені подобався занадто. Як він дивився на мене, вивчаючи, наче я якась екзотична тваринка. А потім сказав, що я схожа на кішку із мультика про Том і Джеррі. Уже сьогодні о 00:00 розділ від Олівії 💔🥺