🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Голова болить, наче її розкололи і зібрали криво. Я намагаюся підняти руку. Нічого.Вона не рухається зовсім. Я не відчуваю пальців. Не відчуваю долоні. Не відчуваю ніг.Нічого.І в цей момент приходить усвідомлення. Я не відчуваю свого тіла. Адреналін вривається в кров різко, як удар. Серце починає гупати ще сильніше, швидше, болючіше.Я хочу встати, втекти, вибратися з цього, але навіть не можу поворухнутися. Навіть на міліметр. Що робити? Як покликати на допомогу? Де я знаходжуся? Ці питання б’ються в голові, як птахи об скло. Паніка накочується хвилею, але вона дивна — тиха.Я не можу закричати. Горло стискає, в роті сухо, язик наче чужий, важкий і неповороткий. В грудях наростає тиск, ніби мене притиснули плитою. Саме в момент моєї найбільшої істерики — тихої, задушеної, беззвучної — поруч з’являється лікар.Його силует розпливається, але голос чіткий, рівний, майже заспокійливий.— Пані Караєва, не хвилюйтеся. Вам потрібно відпочити. Все буде добре.Його слова ніби ковзають по мені, не зачіпаючи. Тіло не реагує. Лише десь глибоко всередині щось судомно стискається.— Ми зараз ввели вам деякі ліки, щоб ви не відчували болю.Не відчували болю…Я намагаюся щось сказати. Губи ледве ворушаться. Замість слів виходить хрип — сухий, подряпаний, ніби горло всередині роздерте.— У вас щось болить? Що ви хочете сказати?Я збираю рештки сил.— Не… відчуваю…Слово ламається на півдорозі. Повітря не вистачає навіть на це.— Не відчуваєте що саме?— Нічого… Не відчуваю…У новому розділі «Мережа брехні»💔