Є одна цікава штука, яку я помітила у пісні вітру і дерев (яку я так і не дочитала), юній революціонерці Утені та ґандамі 0083. Ґільберт вважається небезпечним і брудним. Анші зневажають і винять у всіх можливих бідах. Шіма є цап-відбувайлом. Загалом, усіх трьох демонізують хоч і не на рівному місці, але явно перебільшують їхню поганість. У той же час, Серж, Утена і Клара відповідно мають щире бажання бути з ними і допомогти їм. Їх усіх також об'єднує те, що вони є "нормальними" лише відносно своїх любовних інтересів і насправді є ще тими аутсайдерами: Серж виділяється етнічною приналежністю, Утена муляє очі андрогінністю, а Клара банально на рівні світогляду є протилежністю типового зеонівця. Їх приймає суспільство лише на умові того, що їхня інакшість поверхнева і не руйнує суспільні машини. Ймовірно, саме ця інакшість дозволяє їм полюбити ну геть вигнанців суспільства. І саме в момент, коли вони обирають між гнітючими структурами і своїми почуттями, все стає краще (хз щодо пісні вітру і дерев, щоправда). Цікава штука на подумати. #ґандампостинг #утенапостинг
⚒️ Донеччина 🏳️🌈 Життя ЛҐБТІК+ 🇺🇦 1991-2014 рокиЯ Марко, я з окупованого росією вже 11 років Донецька, звідки виїхали в 10. Я ґей, і зараз розумію, що нічого не знаю про життя ЛҐБТІК+ в своєму місті. Більше знаю про те, що відбувалося після 2014: репресії.Якщо Донецьк колись мав найкращий період життя, то це роки між 1991 та 2014. І завдяки проєкту Unit від n-ost я змогли попрацювати над матеріалом, який би розкрив, як жили ЛҐБТІК+ на Донеччині в цей час. Дивіться, читайте та поширюйте:⚒️ Велику текстову статтю, опубліковану на «Вільному радіо»🌻 Інтерв'ю на ютубі з Андрієм Кравчуком — співзасновником першої ЛҐБТІК+ організації у Луганську «Наш світ», яка до 2014 працювала також і в Донецькій області, де він розповідає «все, і трошки більше» про реалії життя ЛҐБТІК+ в Україні загалом та на Донбасі ще з кінця радянських часів до початку періоду після Революції Гідності.Це перше в моєму житті інтерв'ю зі студійним записом, і де я — інтерв'юер.🇬🇧 А також матеріал англійською на сайті проєкту Unit
Нещодавно я загіперфіксувалася на Батаї і його книзі проклята частка. Сама книга про, як не дивно, економіку. У ній Батай стверджує, що будь-якій економіці притаманний надлишок ресурсів, який має кудись діватися. Ріст і накопичення ресурсів можуть тривати до певного часу і в якийсь час їх треба змарнувати - витратити без сподівання, що ці ресурси повернуться чи збільшаться. Сучасний капіталізм Батай називає обмеженою економікою (на противагу загальній економіці), бо при капіталізмі марнотратства вважається нераціональним і небажаним, бо навіть споживання лакшері продуктів не є марнотратством, а робиться заради підвищення статусу та подібних речей. Оця от надлишкова частина економіки у Батая є проклятою часткою: її історично витрачали у різноманітних фестивалях, війнах (але є нюанси), мистецтві, нерепродуктивній сексуальності, людських жертвоприношеннях, тощо. Я гадаю, що цей концепт може допомогти пояснити гомофобію як явище. Якщо суспільству не пощастило з ресурсами і потрібно постійно їх накопичувати та/або там превалює накопичення над марнотратством з інших причин, то ставлення до діяльності, яка не примножує ресурси та не є репродуктивною, певно має бути негативним, бо фактично гомосексуальні практики якраз є витратою проклятої частки - ні профіту, ні примноження ресурсів. Власне, можна помітити, як у колективній свідомості гомосексуальність і загалом квірність асоціюються з богемами і аппер міддл класом, особливо в уявленні гомофобів це завжди хто завгодно, окрім робочого класу. У той же час, якщо ставлення до марнотратства спокійніше (ті ж ацтеки, про який каже Батай, мали аж ціле божество для квірів), то і гомосексуальність є більш прийнятною у такому суспільстві. Варто ще вказати на те, як чоловіча гомосексуальність історично є більш табуйованою і сприймається більш серйозно, ніж жіноча. Це можна пояснити тим, що чоловіки марнують сім'я, тоді як жінки максимум марнують час. До того ж, у патріархаті жінки не є суб'єктами бажання, тож сексуальний потяг жінки, виходить теж не марнує - бо як, якщо століттями вважалося, що лише чоловіки здатні отримувати сексуальне задоволення, а жінкам, які (відкрито) любили секс, приписували демонічну чи відьомську природу? От і економічне підґрунтя гомофобії. Туди ж можна віднести і трансфобію: якщо подивитися, то трансфобні тейки про транс перехід часто акцентують увагу на тому, що операції і ЗГТ не є життєво необхідним і є марнуванням ресурсів медичної системи. Доволі показово, що про це чути саме з Америки і Британії - країн, де системи охорони здоров'я працюють не дуже і є недофінансованими.
Пару років тому Саша (яку я не можу знайти у фб), розповіла мені про доньку головного художника УНР Георгія Нарбута — корифейку балету Австралії Марину Березовську. Я тоді подумала: «Ого, яка історія», і, на жаль, нічого з цим не зробила.Десь перед Новим роком я знову згадала Березовську, вже в контексті: «Це ж історія, про яку треба писати книжки» в іншій розмові. І вже цього року згадала втретє, бо задивилася на балет на виставці Сержа Лифаря. Я щиро радію, що Дарія Гірна розповіла цю історію у відео, розшукала онуку Марини Березовської — Івонн Коллінз — та її учениць Аліду Сіґал і Керен Баркер-Роджерс, які надали унікальні фото й відео, що раніше ніде не публікувалися. Ви взагалі розумієте, наскільки це крута й складна робота?Дарія пише, що у випуску є зворушливі кадри приїзду Березовської в Україну після 50 років розлуки з братом художником Данилом Нарбутом.Я не надто добре орієнтуюся в балеті, але ми всі розуміємо, який величезний вплив на цю сферу намагалася (і намагається) мати росія, часто знищуючи або привласнюючи українське. Через це сьогодні майже ніхто не може чітко говорити про «українську школу балету».Марина Березовська разом з росіянкою Кірою Буслав (на її запрошення) заснували відому балетну компанію — West Australian Ballet. Хоч компанію вони запускали разом і ділили обов’язки та постановки навпіл, бренд, який успішно гастролює й досі, чомусь асоціюється лише з росіянкою. Ім’я Березовської в історії Західноавстралійського балету не фігурує ані на офіційному сайті, ані в міському музеї.Більше читайте у Дарії на сторінці й обов’язково подивіться фільм. І друзям, подругам дайте посилання.
Журналісти-розслідувачі Kyiv Independent зняли новий документальний фільм «Гра, у яку воюють діти» — про системну мілітаризацію українських дітей росією.Фільм розкриває тривожну стратегію — системну ідеологічну обробку дітей для підготовки їх до служби в російській армії.У стрічці розповідається історія родини Ірини (ім’я змінене), яка виїхала з окупації, щоб урятувати свого сина від можливої мобілізації. Місяцями раніше окупаційна влада змушувала її віддати дітей до місцевої школи — інакше їх погрожували відправити до дитячого будинку. Інша героїня, Оксана (ім’я змінене), думала, що їде на відпочинок до Криму, але замість цього потрапила до табору «Авангард» у Волгоградській області, де свою діяльність розгорнув центр «Воїн» — проєкт, створений за ініціативи президента володимира путіна після 2022 року. Там колишні військові, що воювали проти України, проводили з дітьми навчання з тактичної підготовки — від копання окопів і керування дронами до навичок мінування та розмінування.@divochemedia
Ми створили письмо, якому передувало спілкування символами, щоб тепер спілкуватися мемами та реакціями на них Ми не помітили, як інстаграм із соцмережі з веселими фото з моря в 2012 році став блогом з саморозвитку або онлайн-сховищем із фотодампом красивого життя, бажано без зайвих слів.Паралельно нам (в глобальному значенні) не зручно постити «просто» фото, але це навіть не минула ера «ванільного фото» з цитатою Ніцше. Це феноменально велика кількість контенту з діаметрально протилежними сенсами та емоційним навантаженням — багато біди, проблем, чужі діти ростуть, льодовики тануть і приносять страждання пінгвінам, а в яєчках чоловіків знайшли мікропластик. Постити просто матчу незручно — але можна створити свій телеграм-канал з шітпостом. Можливо саме тому зараз регулярний постинг, розвиток блогу, я розказую про себе і свої психологічні травми вважається чимось близьким до «визначного» вчинку, шось близьке до творчості. Бо цей крок одночасно вимагає і певної сміливості (зважаючи на все сказане вище) — легкий прилив адреналіну, і в результаті ти наче шось створюєш - адже можна потім прийти і на шось подивитися (на кількість лайків і як красиво фото дивиться в профілі). Про телеграм-канали: є враження, що темпи життя стали настільки швидкими (через одночасне інформаційне перевантаження), шо виникла потреба, хоч якось і десь фіксувати точку «тут і зараз», яка буде не так сильно перебиватися всім іншим в загальній стрічці. Інформації дофіга, але я 1. теж її продукую з усіма, отже я існую, 2. існую отут в затишному куточку без чужих лиць. Чверть століття тому глобальна поява інтернету оцінювалась зокрема як позитивне явище, яке створило нову, віртуальну модель спільноти. Можна було поговорити з кузиною по телефону, а потім відправити хрещеній імейл. Але ще раніше розвиток інтернету забезпечили жартівливі імейли між студентами. Десь між цим були форуми з котами, яких обрали як символ трікстера, бо котів завжди гірше розуміли, ніж собак. Це я і про тебе, Декарт, який викинув кота з вікна!!!!! Зараз один із ризиків Інтернету проріс до стерильної самотності, в тебе є так багато тік-токів, які вражають в саме серце, стільки обговорень проблем аналогічних твоїм — здавалося б весь світ нарешті обʼєднався. Ми розуміємо одне одного без слів, достатньо мему чи мелодії Pretty little baby. Але саме через таку кількість контенту і швидкий допамін ми більшість часу думскролимо, замість купувати будинок, який став дорожчим, ніж будь-коли, а ти знала в Італії, до речі, можна купити замок дуже дешево, але доведеться його реставрувати, тому вийде дуже дорого, а можна в Ісландії жити в доміку, збираємо заявки до кінця місяця, на відстані 20 км жодної людини, а можна податися в експедицію в Антарктиду, до речі українські науковці нещодавно дістали біопсію касатки, до речі, касатки відмічені в жорстокості заради розваги, написала наука.юа; ростити дерево не інвазивного виду, оскільки відсутність карантину на ввіз рослин з-за кордону вже спровокувала поширення іспанських жовтих слимаків, які зʼїдають все до чого дотягнуться і народжувати дітей — тут без коментарів, безмежно поважаю всіх молодих батьків.
Вчора (сьогодні, технічно) я подивилася к-поп мисливиць на демонів. Без зайвих слів, мої враження по пунктах: • я люблю усіх дівчат. Міра? Хот і нереально крута. Зої? Релейтабл і мила. Румі? Цю бубочку треба обійняти. • відносини Румі і Джіну цікавіше розглядати не як любовні. Назвіть мене крейзі хімеджьоші, але я бачу їх виключно у платонічному тоні, як людей, які знайшли когось зі схожими травмами/проблемами. Джіну об'єктивно є поганою людиною, думаю, ґві'ма таки правий щодо його минулого і він дійсно поматросив і забросив своїх родичів. Але він був досвідом, який Румі потребувала, аби зрозуміти себе та свої відносини з Мірою і Зої. • я не шиперю Зої і Міру. Арти милі, так, але це в першу чергу тріо. Ці двоє хотіли затягнути Румі в купальню, ну невже вони не мали наміру explore each other's bodies? І я не скажу, що їхні стосунки можна охарактеризувати як платонічні чи романтичні, бо їхні зв'язок одна з одною і любов набагато глибші за ці лейбли. • я ридала на this is how it sounds like. Це абсолютний пік.
#ЗВпостинг Що ж, я на середині другого сезону Андора і маю щось сказати про костюми. Якщо є за що любити зоряні війни, так це візуал і костюми в тому числі, пік припав десь на трилогію приквелів та, як би дивно не звучало, війни клонів. Однак Андор мене дещо розчаровує, бо у більшості сцен одяг виглядає нудно. 1. Чандрилійці виглядають ахуєнно. Мені їхній одяг нагадує ханбок і ханфу - не впевнена, що я можу вказати на конкретні елементи, які їх пов'язують, але вайби точно є, особливо в тій сцені, де Лейда, донька Мон, знайомилася зі своїм майбутнім нареченим. 2. Одяг Клеї виглядає дуже круто на ній. Сам одяг, зачіска, макіяж, міміка акторки і характер персонажки дуже добре поєднуються. 3. Я не люблю мінімалізм (ще й такий "стерильний"), але він просто на відмінно використаний в особистому стилі Дедри та інтер'єрі її апартаментів. Знову ж, як і з Клеєю, це лише доповнює її персонажку - клін ґьорл естетік йде поряд з авторитаризмом, більш "стерильний" вайб відображає її підхід до роботи. 3.1. кажучи про Дедру, маю зауважити, що мені подобається те, як краватка Сіріла нагадує нашийник з повідком. 4. Одяг алданців нагадує якийсь історичний етнічний одяг, але я не можу сказати, що саме. Певно, щось монгольське? Центральноазійське? 5. Ґорман, як галактична столиця ткацтва та текстильного виробництва, є в цьому аспекті упущеним потенціалом. Ґорманці могли б носити цікаві костюми, варіантів могло бути багато, але по факту ми отримали щось доволі мінімалістичне і похмуре, але типу з крутої ґорманської тканини.
Мене лякає поява трад ґендер пропаганди, яка націлена конкретно на нейровідмінних жінок. Раніше я думала, що це лише брейнрот однієї шизєси в тт/рілсах, але тепер їх щонайменше двоє і вони говорять ледь не ідентичні тези. Найгірше те, що люди в коментарях погоджуються з ними. Говорити про те, як фемінність і конформізм якимось чином рятують НВ жінок - тупо. В цьому є доля правди, звісно, але треба боротися з системою, яка "винагороджує" жінок за мазохістську поведінку з елементами ніцшеанського ресентимента, а не намагатися fit in. Але найбільше за все мене виносить з того, що вони закликають до романтичних стосунків з меном і ВОДНОЧАС розповідають про те, що друзі не є такими необхідними і краще без них. Враховуючи те, що нейровідмінні (а також ментально нездорові та жінки з інвалідністю, до слова) жінки мають гірші ризики стати жертвами домашнього насильства і насильства з боку інтимного партнера (додайте ще до цього великий відсоток не-гетеро серед аутичних, що теж фактор), такі поради є небезпечними, бо залишають жінку без якоїсь мережі підтримки у випадку аб'юзу з боку родини або партнера.
Думки щодо джи-квакса: мені не подобається, що все уходить в сторону "що як" фанфіка, похідного від оригінального серіалу. Це було би непогано, якби не формат 12 серій. Ну серйозно, навіть для стардаст меморі, який є інтерквелом між оригіналом і зетою та розповідає лише про одну подію в основному таймлайні, 13 серій було малувато, ТМОС цьому підтвердження. Можливо, 12 серій були би норм для історії головного тріо і теми з клановими батлами - зрештою, над цим працюють люди, які робили фулікулі, тож вони б змогли провернути подібне і з джи-кваксом. Але йти шляхом масштабної космоопери точно було помилкою, ми маємо вінегрет персонажів, які толком не розкриті. Дю Мурасаме, 12 олімпійців і вся ця тема з Ґейтсом Капою та Баском? Лиходії тижня, про них забули дуже швидко. Шііко? Теж забули. З тімою зеонівців теж хуйово: Комолі просто типу гарненька, Сімус Аль-Бахаров була багатообіцяючою, але про неї забули, Рассіт місцями смішна, але цілком собі компетентна, Сефа - брідж банні і вже є хтиві арти з нею, той чувак у штурвала завжди має кам'яне обличчя. Це вже не кажучи про те, як про померанців і кланбати загалом не згадували після замаху на Кіцілію. Головною проблемою є те, що така велика кількість всього могла б спрацювати, якби не кількість серій. Якби це був серіал на 30-50, то воно б спрацювало краще. Але ні, вони чомусь вирішили робити таку санта-барбару за 12 епізодів.#ґандампостинг
TGLIST.COM.UA
