Estadísticas de telegram channel - @istoriya_ukrainy

Logotipo de la comunidad de telegram - Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️
2024-07-14

Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️

Número de suscriptores:
77913
Fotos:
2950 
Videos:
230 
Enlaces:
2890 
Categoría:
Conocimiento general
Descripción:
Найбільший канал про справжню несовкову історію України. Розповідаємо про найцікавіше та щодня відкриваємо незвідані сторінки історії нашої Батьківщини! Вірте в ЗСУ, вірте в Україну! Слава Україні! @garrincha_7

👥 Número de suscriptores

Promedio/Día: -157
Promedio/Tiempo: -378
Promedio/Mes: -1451
Total:
77 913

👁️ Vistas promedio por mensaje

Promedio/Día: +8940
Promedio/Tiempo: +10084
ERR: 15.62%
ERR (24): 11.47%
Promedio de 30 días:
12 171

📊 Mensajes por Día

Último día: 6
Promedio semanal: 2.6
Promedio por día
2.6

Historial de cambios de estado

Oficialmente no confirmado
2024-07-14

Muro canal Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️ - @istoriya_ukrainy

Арештована коляда, операція КҐБ «Блок» або ж погром 12 січня 1972 року. ч.3Вже за кілька днів - обшуки у домівках інших підозрюваних осіб. Зокрема у поета Григорія Чубая, інженера Атени Волицької (Пашко), працівниці музею етнографії Людмили Шереметьєвої (дружини відомого історика Ярослава Дашкевича) , викладача університету Любові Попадюк, згодом - у мистецтвознавця Богдана Гориня, Ярослава Кендзьора.Їх неодноразово викликали на допити як свідків під час проведення слідства проти затриманих. Розпочались масові звільнення з роботи, відрахування з вишів.Львівський обласний суд звинуватив затриманих дисидентів у "виготовленні, розповсюдженні, зберіганні літератури наклепницького характеру, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи, ініціативі створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої".Більшість отримала вирок позбавлення волі терміном на п'ять-сім років у таборах суворого режиму та три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель - 10 років суворого режиму та 5 - заслання, бо для "Івана Тиктора українського самвидаву" цей вирок був уже другим.Головною метою січневих репресій 1972 року була нейтралізація інтелектуальної еліти дисиденства, брутальна розправа з найактивнішими лідерами й залякування решти.Якщо в січні заарештували двадцять найпомітніших діячів руху, то загалом впродовж 1972 р. було засуджено 89 дисидентів (з них 55 із заходу України). Потім відома дослідниця дисидентського руху Людмила Алексєєва напише: 💬"Арешти виглядали як частина широко задуманого плану з викорінення самосвідомості українців".🔸Січневий погром 1972 р. й переслідування учасників вертепів перервали традицію публічної коляди на тривалий час і призупинили масове видання самвидаву. .Однак, уже в другій половині 70-х років рух опору відновився з новою силою, і основним інструментом боротьби із системою став відкритий захист прав людини членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
17800
26-01-12 05:18
🟥11 січня 1913 року на Львівщині народився Василь Кук (псевдо «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Медвідь»), генерал-хорунжий, останній головнокомандувач УПА. Василь Кук народився у селі Красне, нині Буського району Львівської області. Навчався у Золочівській гімназії, належав до юнацького куреня «Пласту» ч. 22 ім. Івана Богуна. Здобув юридичну освіту у Люблінському університеті, де познайомився з майбутнім главою Організації українських націоналістів Степаном Бандерою. Понад чверть століття віддав Василь Кук партизанській війні проти польських, німецьких і радянських окупантів. У 1950 році, після смерті Романа Шухевича, він став головнокомандувачем Української повстанської армії. Працівники радянських каральних органів не могли його зловити майже 10 років. Кук мав близько 40 псевдонімів, але найбільш відомі два: в УПА - «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки - «Барсук». 23 травня 1954 року разом зі своєю дружиною Уляною Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині. Після шести років ув’язнення Кука звільнили. Після звільнення працював науковим співробітником в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР. Закінчив екстерном Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка. Василь Кук є автором десятків наукових праць з історії та культури України. Останні роки свого життя мешкав у Києві. В 1990-2007 роках співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Писав спогади, виступав. У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України. Пояснив це тим, що його побратимів досі на державному рівні не визнали учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України. .🕯Василь Кук помер 9 вересня 2007 р. у своїй квартирі у Києві. Прощання з останнім ГК УПА проходило у Києві в Будинку вчителя, потім його тіло було перевезено до Львова, де продовжились панахидні заходи. Поховали Василя Кука в його рідному селі Красне Львівської області. Так заповідав покійний.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
15200
26-01-11 05:15
🗺🎬9 січня 1924 року народився Саркіс Параджанян (Сергій Параджанов), кінорежисер, сценарист. Вірменин, який народився у Тбілісі, сидів у російській в’язниці за український націоналізм.Рік провчився у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту. Потім вступив одночасно на вокальний факультет Тбіліської консерваторії та в хореографічне училище при оперному театрі. Після Другої світової війни вступив на режисерський факультет ВДІКу у Москві. По розподілу його направили на роботу до Києва. Тут Параджанов зняв ряд документальних і науково-популярних фільмів.1964 року він презентував картину «Тіні забутих предків», яку зняв за мотивами твору Михайла Коцюбинського. Цей фільм приніс Параджанову міжнародне визнання. Зокрема, 39 міжнародних нагород, 28 призів на різноманітних кінофестивалях (із них 24 – гран-прі).Під час прем’єри фільму, яка відбулася 4 вересня 1964 року у київському кінотеатрі «Україна» сталася акція протесту. Творча інтелігенція публічно засудила політичні репресії, які відбувалися в Україні.У червні 1966 року з’явилася Постанова ЦК КПУ «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. Довженка». Зокрема, критика стосувалася стрічок «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (Ліна Костенко, Юрій Ілляшенко), сценарій фільму «Київські фрески» (Сергій Параджанов).«Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника, – пишуть Дарина Венглінська та Марія Скоблікова. – Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт». Крім колажів він створив цілу колекцію ляльок, шикарно оздоблених дамських капелюшків.Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу - так і став підмітати - «з вогником».Режисера Сергія Параджанова завжди називали епатажним і чекали від нього якихось витівок. І він щосили «чудив» - наприклад, для зйомок фільму «Тіні забутих предків» пофарбував скелі під Косовом синькою. На думку режисера, такий пейзаж виглядав набагато цікавіше оригіналу, та й з зеленим листям камені красиво контрастували. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще багато років залишалися синіми.Мирослав Скорик, композитор, який написав музику до кінофільму «Тіні забутих предків згадував: «Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти… А ще пам’ятаю, як нам треба було записати трембіти… Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятеро трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва… Причому інструменти везли у пасажирському салоні».1973 року радянська влада звинуватила Сергія Параджанова в «українському націоналізмі та гомосексуалізмі» та засудила на 5 років таборів суворого режиму. У жовтні 2013 року в прокат вийшов фільм «Параджанов» — український біографічний фільм про знаменитого вірмено-українського кінорежисера Сергія Параджанова. Режисерами виступили Олена Фетісова та Серж Аведікян. Ця стрічка була висунута від України на премію «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
10300
26-01-09 05:51
🗺✍️6 січня 1938 року народився видатний український письменник і правозахисник Василь Стус, людина, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю боротьби та духовного життя доби.За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської окупаційної влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити.Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що край його почує.За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Василь Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.12 січня 1972 заарештований московсько-радянським окупаційним режимом разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін.7 вересня 1972 московсько-радянський режим засудив Стуса до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972–1977 відбував покарання у московсько-радянських концтаборах у Мордовії. Від 1977 – на засланні в селищі ім. Матросова Магаданської області.Виступив із заявою "Я обвинувачую" (1975), уперше зрікся московсько-радянського громадянства.На засланні продовжував поетичну творчість, у травні–червні 1976 у Стуса вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах.1977 у видавництві "Сучасність" вийшла збірка "Свіча в свічаді". 1978 Стуса прийнято до PEN-клубу.У серпні 1979 повернувся до Києва.На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи.З 7 жовтня 1979 за Стусом встановлено адміністративний нагляд московсько-радянськими окупантами.14 травня 1980 заарештований вдруге. Під час процесу відмовився від призначеного йому "адвоката" Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Наприкінці вересня 1980 Стуса засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання.З листопада 1980 відбував покарання в московсько-радянському концтаборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області РРФСР.🕯Навесні 1981 р. востаннє бачився з рідними. 1982–1983 провів рік у камері-одиночці. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 Стус помер у карцері.19 листопада 1989 прах Стуса перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі. Іменем Стуса названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство "Меморіал". Видання творів Стуса стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій "Дорога болю" удостоєна Національної премії УРСР ім. Т. Шевченка за 1991. Останню книгу поета – "Птах душі", що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. Приблизно половина творчого архіву Стуса нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (налічується близько 1,5 тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини. У 2005 році Стусу присвоєно звання Героя України.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
13900
26-01-06 05:15
🗺⛪️5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної церкви України. Відбулася подія величезного історичного масштабу для України.Церемонія підписання Томосу пройшла після спільного молебню Варфоломія і предстоятеля Православної церкви України Епіфанія в храмі Святого Георгія на території Вселенського патріархату в Стамбулі. Томос є патріаршою грамотою, що офіційно затверджує канонічний автокефальний статус ПЦУ як однієї з 15 помісних православних церков світу. Цей документ видається один раз і є основою існування церкви. Він чинний з моменту його підписання.Як відомо, шлях до незалежної української помісної Церкви був складним і тривалим. Перша спроба була здійснена ще 100 років тому, за часів Гетьманату і Директорії. Але народженню Української церкви завадила більшовицька окупація.Процес був відновлений з початком Незалежної України, велику роль у цьому відігравав предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет. Проте, багато років Москві вдавалося блокувати цей процес. І лише спроба 2018 року виявилася вдалою: 11 жовтня Синод Вселенського патріархату оголосив, що Російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Окрім того, було визнано недійсною анафему глави УПЦ КП Філарета та предстоятеля УАПЦ Макарія. Завдяки політичній волі п'ятого президента України Петра Порошенка наша держава нарешті отримала повноцінну помісну автокефальну православну церкву.15 грудня 2018 року, у Софії Київській, пройшов Об'єднавчий церковний собор. На ньому духовенство УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та УПЦ Московського патріархату створили єдину помісну Православну церкву України, ухвалили її статут і обрали предстоятеля - митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Процедура надання автокефалії ПЦУ завершилась 6 січня 2019 року - в Патріаршому храмі Святого Георгія відбулося вручення Томоса про автокефалію та божественна літургія, яку спільно відправили Вселенський патріарх Варфоломій та предстоятель Православної церкви України, митрополит Київський і всієї України Епіфаній.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй
21500
26-01-05 05:15
🟥⚔️3 січня 1913 року народився Омелян Польовий – поручник УПА (псевдо Остап, Данило Очерет, Довгуш, Якір, Ясь), Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (від 1945 року).Народився у селі Ярчівці на Тернопільщині. Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН). Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусі.Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.🕯Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
16700
26-01-03 05:20
🕯🎗28 грудня 1919 року у Києві поховали «перших хоробрих» — жертв білого терору. Їх викрила та розстріляла денікінська розвідка за «участь в організації повстання» проти білогвардійців на Київщині.21 листопада денікінська контррозвідка оточила на околиці Києва конспіративну квартиру "На кручі" й після тривалого обшуку (там знайшлося багато рукописів віршів, незакінчених новел і повістей) арештувала двох українських письменників - Гната Михайличенка (діяч Центральної Ради) й Василя Чумака (боротьбист) та члена партії есерів Клавдію Ковальову. Суд відбувся швидко і невдовзі їх розстріляли. Нібито при спробі втечі. Хоча тоді це було пояснення, яким виправдовували будь-яку сваволю тюремників.Чорносотенна газета "Киевлянин", яка, очевидно, з денікінцями тісно співпрацювала, того ж дня повідомила своїх читачів про успішну переможну акцію проти осоружних "українських самостійників".Загинули лідери боротьбистів, партії, що оформилася після розколу в середовищі українських есерів (соціалістів-революціонерів). Вона ухвалила рішення зостатися в підпіллі, коли місто 30 серпня 1919 року окупували денікінці. Це вже тривали останні дні білогвардійського терору, здавалося, напруга спадала, але, мабуть, місцеперебування лідерів спротиву видав провокатор.Одразу по визволенні друзі почали шукати жертв неправедного судилища, а коли знайшли, поховали їх у тодішньому Аносівському саду, який 1957 року отримав назву парк Вічної слави.Їх потім називали "першими хоробрими", основоположниками української пореволюційної літератури. Пам'яті Гната Михайличенка й Василя Чумака присвятили вірші Василь Еллан і Павло Тичина. Але оскільки вся ця романтична когорта хотіла творити українську революційну культуру, то з утвердженням сталінського соціалістичного реалізму їхні ідеї враз виявилися шкідливими й неприйнятними.Навіть загиблих посмертно оголошують ворогами народу, забороняють їхні книжки, зносять пам'ятники. Реабілітація стала можливою лише в середині п'ятдесятих років, коли знову виходять твори Василя Блакитного, Гната Михайличенка й Василя Чумака."Першим хоробрим" інкримінували український націоналізм, що було неспокутним гріхом перед радянською владою. Це якраз дуже добра ілюстрація того, що російська демократія, як казав колись Володимир Винниченко, завжди закінчувалася на українському питанні. Попри прокомуністичну орієнтацію, попри співробітництво в радянських державних органах, боротьбисти зоставалися чужими й ворожими, адже хотіли будувати саме українську державу.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
16400
25-12-28 05:15
✍️🔴27 грудня 1932 року була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів».Сталінська індустріалізація, запроваджена наприкінці 1920-х років, потребувала значних ресурсів, як матеріальних, так і людських, а також можливості впливу на ці ресурси. Щоб взяти під контроль міграцію до міст і підприємств, яка з розгортанням індустріалізації та колективізації значно зросла, 27 грудня 1932 року постановою ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів» була введена єдина система паспортів на всій території СРСР. 31 грудня 1932 року аналогічну постанову було прийнято і в УРСР. Нові паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження).До цього на території СРСР потреба в паспортах виникала лише у випадку виїзду за кордон. Роль внутрішнього паспорта могли виконувати запроваджені ще в червні 1919 року обов'язкові для працюючих трудові книжки, які були засобом прикріплення робітників до робочого місця й давали право на отримання продовольчих карток. Окрім прізвища, імені та по батькові, дати народження, у цих документах записувалися назва й адреса профспілки, до якої належав власник.У 1923 році на зміну трудовим книжкам прийшли посвідчення особи, які видавалися терміном на три роки і не були обов'язковими. Вони містили такі відомості: прізвище, ім'я, по батькові власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід занять (основна професія); інформацію про військове зобов’язання і проходження військової служби; родинний стан, перелік неповнолітніх дітей на утриманні.Запровадження єдиної паспортної системи стало черговим кроком тоталітарної системи в закріпаченні селянства, адже нові паспорти видавалися тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. А от колгоспникам видача паспортів не передбачалася, що перетворювало їх на «радянських кріпаків». Відсутність паспортів у часи Голодомору прирекла на голодну смерть мільйони селян, не спроможних виїхати за межі населених пунктів.Також нова паспортна система посилила репресії проти кобзарів та інших, на думку режиму, «непрацюючих антисуспільних елементів», а також обмежила свободу пересування самих робітників. Кожен, хто бажав виїхати на заробітки в іншу місцевість, мав подати заяву в міліцію, отримати паспорт і прописатися в домоуправлінні по місцю прибуття протягом 24 годин після приїзду. Якщо це не було здійснено вчасно, винуватцю загрожував штраф у розмірі 100 рублів. Повторне порушення встановлених правил загрожувало позбавленням волі на строк до 3-х років.У такому вигляді з певними змінами та послабленнями (наприклад, голови сільрад отримали право видавати паспорти дітям колгоспників, які збиралися вступати до вишів, хоча робили це досить неохоче або за великий хабар) ця паспортна система проіснувала до 1974 року, коли було прийняте нове Положення про паспортну систему в СРСР. Лише тоді право мати паспорт поширилося на всіх без винятку колгоспників. Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротилася кількість граф, що містили відомості про особу громадянина за рахунок виключення даних про соціальний стан, прийом на роботу і звільнення. Утім, реальна паспортизація населення розпочалася лише в січні 1976 року і завершилася в грудні 1981-го. Тоді ж колгоспникам почали виплачувати пенсію. Таким чином совок використовував селян фактично як рабів та кріпаків протягом багатьох десятиліть.🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
13300
25-12-27 06:20
💛🤝📩🤝 Друзі, кожен благочинець, який задонатить понад 1000 гривень на поточний терміновий збір для воїнів ЗСУ, одразу без розіграшу отримає гільзу 23 мм, розмальовану майстринями живопису, та шеврон однієї з бойових бригад, яким ми допомагаємо.❗️Після того, як зробили донат у понад 1000 грн, надішліть скрін сюди: @garrincha_7 і чудова гільза+шеврон поїдуть до Вас.🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/9MQRrPrdbm💳Номер картки банки4874100022536745🏦 Номер картки Приват:4149439028262917🌐 Paypal — [email protected]💛А також, щоб взяти участь у розіграші подарунків від воїнів (мистецьки оздоблені гранатомети, гільзи, гільзи+шеврони, патріотичні прикраси з натурального каміння), після того, як задонатили, поставте + в коментарях за посиланням ТУТПам‘ятайте, що маленьких донатів не буває, кожна гривня є важливою. ❗️А хто має можливість та суперздібність закривати збори великими донатами в декілька тисяч за раз, просимо зробити це просто зараз!🔺Маємо закрити збір до кінця тижня! Важливий внесок кожного!🇺🇦🗺Слава Україні! Слава ЗСУ! Разом до перемоги!
12800
25-12-26 17:25
🕯🗺Сьогодні виповнився б 51 рік Василю Сліпаку – українському оперному співаку і воїну, захиснику України, що загинув на російсько-українській війні.Василь Сліпак (1974-2016) – український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф».Народився у Львові. Все Василеве життя було пов’язане зі співом. Дев’ятирічним хлопчиком він прийшов до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик» і співав там до 1994 року. Разом з капелчанами виступав на провідних концертних майданчиках як України так і світу (Національна опера України, Національна філармонія, Карнегі-Хол, собор Паризької Богоматері концертні зали Канади, Італії Голландії, Бельгії, Швейцарії, Прибалтики). Потім закінчив Львівську консерваторію. Ще під час навчання брав участь у багатьох музичних конкурсах та проектах. У 1997 році успішно подолав конкурсне випробування на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти співак дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в м. Ліоні (Франція). Найулюбленішою арією Василя була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Саме звідси з’явився і позивний «Міф», з яким Василь Сліпак воював на передовій. Але його улюбленою піснею була ніжна і лірична «Місяць на небі…» Був відомий своєю волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись із людьми з особливими потребами. Під час Революції гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти. Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них. «Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», - сказав Василь. Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа. В червні 2016 року знову поїхав на Донбас. Планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року загинув у бою від кулі ворожого снайпера. 30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст.(посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. 🕯Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.🎖🗺20 лютого 2017 року Василь нагороджений званням Герой України та Орденом «Золота Зірка» (посмертно) — за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові!🌐 Історія України🔱 Підпишись, пізнавай, поширюй!
14100
25-12-20 05:10