Estadísticas de telegram channel - @istorium_ua

Велика галерейна гробниця у стародавньому місті Дара поблизу Мардіна — унікальний трирівневий поховальний комплекс, висічений у скельній породі та створений у пізньоантичний період. За своїм архітектурним плануванням і функцією ця споруда практично не має аналогів у римському світі. Внутрішня багатоярусність свідчить, що гробниця не була разовим місцем масового поховання: протягом багатьох років сюди приносили кістки воїнів, загиблих у війнах.Монументальний вхід прикрашений рослинним орнаментом і релігійними сценами. Особливо вражає зображення пророка Єзекіїля, який воскресає мертвих — мотив «вдихання душі» та відродження. Вважається, що саме ця сцена визначала і символіку всього комплексу: гробницю сприймали як місце очікування майбутнього Воскресіння.На думку дослідників, галерейна гробниця була споруджена у 591 році східноримськими (візантійськими) воїнами та священнослужителями після повернення Дари. Вона була зведена на честь римських солдатів, убитих у битвах із Сасанідською імперією — давнім суперником Візантії в Месопотамії. Саме тут, на кордоні двох держав, протягом століть точилися запеклі бої, а місто Дара було головною фортецею та опорним пунктом Візантії в регіоні.Під час археологічних розкопок на нижньому рівні було знайдено кістки сотень людей. Вважається, що їх свідомо зібрали у цьому місці — ніби в «спільному домі очікування» до дня воскресіння, подібно до чуда Єзекіїля, яке було добре відоме християнам того часу та мало великий символічний сенс.Сьогодні Дара є одним із найважливіших археологічних об’єктів Південно-Східної Туреччини, а Велика галерейна гробниця — одним із найзагадковіших і найвражаючих пам’яток перехідної епохи між Римом і Візантією.@istorium_ua

П'єр Герлофс Доніа, він же Великий П'єр — середньовічний пірат, народний месник, король Фризії, володар величезного мечаНародився цей славний хлопець у Кімсверді, в родині фризького купця Герлофа П'єра Доніа, який не залишив синові в спадок абсолютно нічого. П'єр став займатися фермерством, одружився з Рінтце Сіртсема, від якої мав сина Герлофа і дочку Воббель. І прожив мирне статечне життя.У 1510 році поселення П'єра зазнало нападу ландскнехтів саксонського герцога Георга Бородатого, відомих під назвою «Чорна банда». Вони спалили його будинок, а його дружину зґвалтували і вбили. Є теорія, що і дітей вбили, але точних даних з цього приводу немає. Так чи інакше, доля П'єра, що вижив, була незавидною, і тому хлопчик зненавидів ландскнехтів, а імператора Максиміліана I Габсбурга він став вважати своїм ворогом №1, адже саме він, як він вважав, і створив «банду» розбійників-найманців.Згодом П'єр із загоном ополченців бере участь у Гельдернській війні проти Габсбургів, підтримуючи гельдернського герцога Карла II. Прославився в ході неї наш герой дивовижними навичками в поводженні зі своїм двометровим мечем. Цей меч, якщо вірити легенді, він здобув у сутичці з душогубами з «Чорної банди». Меч був важким і незручним у поводженні для звичайної людини, але гігант П'єр відрізнявся своїми неабиякими фізичними даними і витривалістю, особливо помітними в ту пору, і грізного знаряддя, поза сумнівом, був гідний.За договором з герцогом Карлом II, П'єр отримав флотилію і став піратом. Він завдав величезної шкоди флотилії Габсбургів, під владою яких перебувала тоді Голландія. П'єр з часом стає настільки впливовою фігурою в місцевих справах, що проголошує себе королем Фризії, проте Карл II швидко дає зрозуміти П'єру, що не має наміру підтримувати його королівські претензії. 12 січня 1519 року помер Максиміліан I Габсбург, і після його смерті союз з Карлом II анулюється: «король» Фризії йде у відставку.18 жовтня 1520 року П'єр помирає в передмісті Гроотзанде. Похований він був біля північної стіни Великої церкви Снеека, залишившись у пам'яті фризів та інших народів земель, які згодом об'єднали Нідерланди, напівміфічним героєм, захисником пригноблених.@istorium_ua

Афера на 50 мільйонів євро: Як "фальшивий міністр" пограбував еліту через SkypeМи звикли боятися хакерів, які крадуть дані кредиток. Але справжні майстри соціальної інженерії грають по-крупному, атакуючи не гаманці, а мозок і марнославство найбагатших людей світу.У період з 2015 по 2017 рік французький шахрай Жільбер Шиклі (разом зі спільниками) реалізував одну з найзухваліших схем в історії. Він не зламував банківські рахунки. Він просто просив переказати гроші. Але просив він від імені Жан-Іва Ле Дріана — тодішнього Міністра оборони Франції.Шиклі розумів: щоб обдурити мільярдерів, генеральних директорів та навіть лідерів держав, звичайного телефонного дзвінка чи email (як у випадку з нігерійськими принцами) буде замало. Потрібен візуальний контакт.Зловмисники замовили професійну силіконову маску, яка ідеально копіювала обличчя міністра Ле Дріана. Вони облаштували студію, що імітувала справжній кабінет міністра: французький прапор, портрет президента Франсуа Олланда на стіні, дорогі меблі та правильне освітлення.Схема працювала через Skype. Жертва (наприклад, власник виноградників Chateau Margaux або Ага-хан IV) отримувала запит на термінову відеоконференцію з міністром.Під час дзвінка "міністр" (людина в масці) сидів за столом на значній відстані від камери. Зв'язок навмисно робили поганим, щоб приховати відсутність міміки маски та недоліки гриму."Міністр" розповідав легенду:Французькій державі терміново потрібна ваша допомога. Наші секретні агенти потрапили в полон до ісламістів у Сирії/Малі. Офіційно Франція не веде переговорів з терористами й не платить викуп. Тому нам потрібні ваші гроші — тихо, конфіденційно, на офшорні рахунки. Держава поверне все пізніше Шиклі бив у найвразливіше місце — его. Жертвам пропонували стати "таємними рятівниками нації". Їм довіряли "державну таємницю". Це відчуття причетності до великої геополітики затьмарювало здоровий глузд. Додайте сюди авторитет "Міністра оборони" — і критичне мислення вимикалося.Таким чином банда видурила понад 50 мільйонів євро (деякі джерела кажуть про 80 млн).Все закінчилося через дрібницю. Під час однієї зі спроб обдурити чергового CEO, маска підвела. Жертва помітила, що коли "міністр" п'є воду, його губи не рухаються природно, а склянка ніби проходить крізь силікон. Підозра призвела до розслідування, і врешті-решт Шиклі заарештували в Україні у 2017 році (так, у Києві!), після чого екстрадували до Франції.@istorium_ua

Початок 90-х. Інтернет ще "ходить пішки", а кібербезпека зводиться до замкнених дверей серверних кімнат. У цей час Кевін Мітник — не просто хакер, а "цифровий привид" №1, за яким полює все ФБР США. Його фото висять у відділках, а газети демонізують його здібності.Але Кевіна ловлять не на помилках у коді, а на геопозиціонуванні. ФБР навчилося відстежувати його мобільний телефон за ідентифікаційними номерами, які апарат передавав на вежі стільникового зв’язку. Щоб залишатися невидимим, Мітнику потрібно було перепрограмувати свій телефон так, щоб він постійно змінював цифрову особистість.Його метою став Motorola MicroTAC Ultralite — на той час справжнє диво техніки, "iPhone 90-х". Щоб підкорити цей пристрій, Кевіну був потрібен вихідний код прошивки. Це була найсуворіша комерційна таємниця компанії Motorola. Зламати їхні сервери в лоб було неможливо навіть для нього. Тому він вирішив зламати людей.Цей випадок увійшов в історію як еталон соціальної інженерії. Мітник не писав скриптів і не шукав "дірок" у софті. Він використав те, що психологи називають претекстінгом (pretexting) — створення вигаданого сценарію, в який жертва беззаперечно вірить.Спочатку Кевін провів розвідку. Дзвонячи на загальні лінії Motorola і прикидаючись розгубленим новачком, він по крихтах збирав внутрішній сленг, імена керівників відділів і назви секретних серверів. Коли "легенда" була готова, він зробив вирішальний дзвінок.Він набрав номер головного розробника ПЗ, представившись колегою з дослідницького центру в Арлінгтон-Хайтс. Його голос не був загрозливим чи вимогливим. Навпаки, він звучав втомлено, трохи панічно, але професійно. Кевін розіграв класичну карту корпоративної бюрократії: "Проєкт горить, дедлайн завтра, а мені терміново потрібен код для адаптації під нові стандарти, інакше керівництво мене знищить".Жертва на іншому кінці дроту опинилася в пастці когнітивного викривлення, відомого як "евристика афекту" та бажання бути корисним "своєму". Інженер знала, що код секретний. Але Мітник настільки майстерно зіграв роль загнаного в кут колеги, що її емпатія перемогла інструкції з безпеки. Вона не просто порушила протокол — вона сама запакувала весь вихідний код операційної системи телефону і відправила його на підконтрольний Мітнику FTP-сервер.За 15 хвилин розмови, не використавши жодного експлойту, Мітник отримав інтелектуальну власність вартістю в мільйони доларів. Отримавши код, він модифікував прошивку телефону, що дозволило йому ще кілька років тікати від федералів, змінюючи цифрові маски.Ця історія — жорстке нагадування: технології змінюються, але людська психологія залишається незмінною. Ми еволюційно запрограмовані довіряти та допомагати, і саме ця людяність стає головною вразливістю в епоху цифри. Як пізніше писав сам Мітник у своїй книзі "Мистецтво обману":Ви можете витратити мільйони на фаєрволи, але зловмиснику достатньо просто попросити пароль, і ви самі його віддасте @istorium_ua

Якщо уважно придивитися до цієї архівної фотографії 1912 року, можна помітити деталь, яка абсолютно не в'яжеться з образом елітного спортсмена. На атлеті взуті абсолютно різні туфлі, а на одній нозі чітко видно товстий, збитий носок. Це не недбалість і вже точно не екстравагантна мода початку XX століття. За цим безглуздим зовнішнім виглядом ховається одна з найдраматичніших історій олімпійського руху, головним героєм якої став легендарний Джим Торп.Події розгорталися на літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі. Торп, корінний американець з Оклахоми, готувався до вирішальних стартів у легкій атлетиці, коли виявив катастрофу: вранці перед змаганнями його професійне взуття вкрали. Для сучасного спорту це означало б автоматичне зняття з дистанції, адже біомеханіка бігу вимагає ідеального екіпірування. Але Джим Торп і не думав здаватися. Разом з тренером вони буквально перерили сміттєві баки на стадіоні і знайшли дві старі, викинуті кимось туфлі.Проблема полягала в тому, що взуття було від різних пар і абсолютно не підходило за розміром. Одна туфля була безнадійно мала, і атлету довелося терпіти біль, буквально втискуючи в неї стопу. Друга, навпаки, виявилася настільки великою, що нога в ній просто бовталася. Щоб хоч якось компенсувати цей «люфт» і зафіксувати ногу, Джим надів додаткову товсту вовняну шкарпетку — саме цей «інженерний лайфхак» ми і бачимо на знімку.У цьому взутті Торп вийшов на старт. І не просто вийшов, а створив історію. Того дня він взяв дві золоті медалі, вигравши і п'ятиборство, і десятиборство з результатами, які здавалися недосяжними. Пізніше, під час нагородження, король Швеції Густав V скаже йому: «Сер, ви найвидатніший атлет у світі», на що Торп відповість лаконічно: «Дякую, королю». @istorium_ua

905 років тому біля берегів Нормандії затонув «Білий корабель» — судно, на якому перебував Вільгельм Аделін, онук Вільгельма Завойовника і законний спадкоємець англійського престолу.Хоча Нормандське завоювання Англії відбулося менше століття тому, влада нормандських герцогів на англійському троні залишалася нестійкою: утримати країну було не менш складно, ніж її підкорити. Сам Вільгельм Завойовник зумів жорсткістю і політикою зміцнити свою владу, але його діти постійно сперечалися за престол. Лише молодший син, Генріх I Боклерк, вийшов переможцем і багато років правив Англією і Нормандією, забезпечивши країні відносний спокій. У короля було двоє законних дітей — дочка Матильда і син Вільгельм, на якого покладалися великі надії.Вільгельм Аделін вважався здібним і перспективним спадкоємцем. Він був герцогом Нормандії, був одружений з Матильдою Анжуйською і мав англосаксонське походження по материнській лінії, що зміцнювало його позиції. У 1119 році він разом з батьком брав участь у битві при Бремюлі, після якої англійці здобули перемогу, і король з спадкоємцем зібралися повернутися до Англії.Планувалося, що Генріх I відпливе на новому, швидкохідному «Білому кораблі», але в останній момент він передумав. Замість нього на борт піднявся Вільгельм. Судно було переповнене знаттю, королівськими бастардами і лицарями — близько трьох сотень чоловік. Всі святкували перемогу, команда і пасажири були п'яні, але корабель все ж відправився в море, сподіваючись наздогнати королівську флотилію.В ніч на 25 листопада 1120 року Вільгельм наказав прискорити хід, щоб наздогнати інші судна. Однак, виходячи з гирла Сени біля Барфлера, «Білий корабель» в темряві натрапив на скелю і швидко затонув. Врятувати їх не було кому — загинули майже всі. За легендою, вижив лише один чоловік — руанський м'ясник Берольд.Загибель Вільгельма стала ударом для короля: другого сина він так і не зміг отримати. Змушений йти проти традицій, Генріх I оголосив спадкоємицею свою дочку Матильду — вдову німецького імператора, освічену і досвідчену правительку, але все ж жінку, що викликало невдоволення знаті.І після смерті короля в 1135 році країна занурилася в тривалу смуту. Почалася громадянська війна між прихильниками Матильди і її двоюрідним братом Стефаном Блуаським — період, відомий в англійській історії як Анархія (1135–1154). Конфлікт розорив королівство, і лише в його фіналі Стефан визнав спадкоємцем сина Матильди — Генріха Плантагенета.@istorium_ua

Процес прокладання дороги починався з того, що римські землеміри робили розмітку. До нас дійшли назви і креслення деяких інструментів. Грома — аналог кутоміра, що дозволяв проводити перпендикулярні прямі; хоробат — пристрій для визначення ухилу; діоптр служив для встановлення напрямку на об'єкт.Методи дорожнього будівництва були досить прогресивними. Спочатку на місцевості викопувалося поглиблення і проводився водовідвід, а потім починалося укладання шарів. Зазвичай використовувалися матеріали, добуті з місцевих джерел. В основу, як правило, укладали великі кам'яні блоки, потім насипався шар гравію і завершальний шар. Останній шар складався з піску, землі і дрібного каменю, який добре утрамбовувався. Бруковані шляхи становили відносно невелику частину від загальної протяжності дорожньої системи. Спільною рисою римських доріг була вигнута поверхня, що сприяла тому, що дощова вода стікала в дренажні канави, не затримуючись на поверхні.Інтерактивна карта доріг Римської імперії з римськими назвамиДля кожної дороги доступні тип, час будівництва і протяжність@istorium_net

Щуряча катастрофа острова ПасхиЛегендарні кам'яні голови острова Пасхи височіють на тлі трав'янистих, безлісих схилів. На острові майже немає дерев — коли в 1722 році сюди прибули європейці, вони знайшли лише кілька пальм.Давно відомо, що так було не завжди. Вважається, що колись на острові росло до 19,7 млн пальм вимерлого ендогенного виду Paschalococos disperta. Але згідно з прийнятою до недавнього часу версією, місцеві жителі вирубали їх майже дочиста ще до прибуття європейців.Але свіже дослідження американських і британських вчених показує, що люди винні у винищенні в набагато меншій мірі, ніж щури. За допомогою екологічного моделювання вони довели, що щури пожерли переважну більшість насіння пальми, в короткий термін майже знищивши популяцію. Ці насіння схожі на невеликі кокоси з твердою шкіркою. Розгризти їх непросто, але всередині — багато поживних речовин. При цьому кількість насіння на пальмах відносно невелика — дерева ніяк не можуть плодоносити швидше, ніж щури пожирають насіння.Всього за 47 років одна пара щурів, що потрапили на острів, могла породити популяцію в 11,2 мільйона особин — цього більш ніж достатньо, щоб повністю знищити пальму. Після екоциду пальм, щурам стало нічого їсти, і їх популяція скоротилася на 93% — це фіксує археологія. Вчені стверджують, що щури потрапили на острів у XII столітті, за кілька десятиліть до людини. Поселенці застали острів ще з пальмами і активно вирубували їх — але щури знищували дерева набагато швидше. Це не перший випадок, коли щури підчисту знищували цілі види на ізольованій території. Подібним чином вони знищили ліс на гавайському острові Оаху ще до появи на ньому людини. Сусідні острови, куди волею випадку щури не дісталися, вкриті прекрасними лісами.@istorium_ua

Від Нерона - до ВеспасіанаУ Стародавньому Римі існувала дивовижна практика: якщо правитель потрапляв у немилість, його зображення не просто руйнували — часто їх переробляли. Скульптори брали вже готові мармурові портрети, стирали риси колишнього обличчя і висікали нові. Так один імператор буквально «став» іншим. Після смерті Нерона Сенат постановив стерти його пам'ять — damnatio memoriae. Незважаючи на це, звичайно, деякі його зображення збереглися, а часом характерні риси його обличчя просвічують і крізь портрети інших правителів.Один з таких прикладів зберігається в Британському музеї: мармуровий портрет Веспасіана (70–80 рр. н. е.) був вирізаний заново з голови Нерона. Якщо придивитися, у нього все ще залишилися глибоко посаджені очі, характерні для Нерона. А на задній частині шиї видно сліди видалення знаменитої зачіски Нерона — довгих локонів. На портреті, що зберігається в Клівленді, теж було вкорочено довге волосся Нерона, зате було залишено його характерну виступаючу нижню губу.У деяких випадках портрет в результаті не нагадує ні одного, ні іншого правителя. Подивіться на цей дуже реалістичний портрет. На ньому є виріз, немов для кріплення до іншого об'єкта — ймовірно, в якості imago clipeata (портрета, що виступає під кутом з круглої рами, подібної до щита).@istorium_ua

В історії військового мистецтва античності Серторіанська війна (80–72 рр. до н. е.) займає особливе місце завдяки особистості Квінта Серторія. Цей римський полководець, змушений вести бойові дії в Іспанії проти сил метрополії, прославився вмінням адаптувати класичну римську тактику до умов партизанської війни. Одним з найбільш показових епізодів його кампанії стала облога поселень племені харакітан, де перемога була досягнута не силою зброї, а грамотним використанням геоморфологічних і метеорологічних умов.Харакітани, що мешкали в районі річки Таг (сучасна Тахо), становили для римської армії серйозну тактичну проблему. Це плем'я не будувало укріплених міст, а використовувало як притулки природні печери на стрімких скелях, звернених на північ. Таке розташування робило їх практично невразливими для традиційних методів облоги: штурмові драбини і тарани були марні проти високогірних гротів, а запаси продовольства дозволяли варварам витримувати тривалу блокаду. Римські когорті, що стояли біля підніжжя скель, піддавалися насмішкам оточених варварів, які відчували свою повну безкарність.Рішення проблеми прийшло в результаті спостереження за особливостями місцевого середовища. Серторій звернув увагу на специфіку ґрунту в даному регіоні: це була пухка, глиниста і вапняна земля, яка при найменшому впливі перетворювалася на легкий їдкий пил. Крім того, розвідка і місцеві спостереження підтвердили, що в цій долині регулярно дме сильний північний вітер (відомий грекам як кайкій), який б'є безпосередньо в фасади скельних осель харакітан.Скориставшись затишшям, Серторій наказав легіонерам звести навпроти печер величезний вал з цієї пухкої породи. Варвари, прийнявши ці дії за підготовку насипу для штурму, не надали їм значення. Однак, коли піднявся очікуваний північний вітер, тактичний задум римлян розкрився. Потоки повітря підхопили тонни вапняної суспензії і направили їх прямо в гирла печер. Оскільки гроти не мали наскрізної вентиляції, пил почав накопичуватися всередині, створюючи нестерпні умови для дихання і позбавляючи обложених видимості.Ефект від застосування цієї «екологічної зброї» виявився нищівним. Найдрібніші частинки вапна забивали дихальні шляхи і очі, викликаючи задуху і паніку серед населення, яке сховалося в глибині скель. Облога тривала менше трьох діб: не витримавши пилової атаки, харакітани капітулювали.@istoium_ua