iPress | Міжнародна преса українською

Британська розвідка попереджає про зухвалішу російську загрозу. Кремль переносить війну проти України на ширший європейський фронт. Головне з публікації NY Times:Оскільки росії не вдається здобути територіальну перевагу у війні проти України, путін, схоже, прагне ширшого конфлікту в Європі, дедалі частіше обираючи мішенями критичну інфраструктуру та ланцюги постачання, заявила Анн Кіст-Батлер, директорка британської служби електронної розвідки GCHQ, яке протидіє тому, що вона назвала кремлівськими "безрозсудними спробами диверсій та вбивств". За її словами, "росія нарощує свою щоденну гібридну активність проти Великої Британії та Європи". Її коментарі лунають у нестабільний для світу час: війна в Україні триває п’ятий рік, конфлікт на Близькому Сході дестабілізує світову економіку, а президент Трамп раз у раз розхитує військовий альянс НАТО – ключовий стримувальний чинник проти агресії путіна. Вона сказала, що її агентство зосереджене на нейтралізації російської загрози, зокрема гібридних методів, на які путін спирається, щоб тероризувати Європу, розколоти НАТО та посіяти розбрат на Заході. Гібридна тактика охоплює кібератаки, диверсії, вбивства та дезінформаційні кампанії, покликані дестабілізувати економіки та інституції країн. Серед актів агресії, у яких європейські посадовці звинувачують росію, – рій дронів і вибухівка, закладена на залізничній колії в Польщі; глушіння систем аеронавігації над Швецією; кібератака на греблю в Норвегії; а також плани розмістити запальні пристрої на вантажних літаках. Литовські посадовці нещодавно повідомили про арешт дев’ятьох осіб, яких звинувачують у підготовці вбивств і диверсій по всій Європі за вказівкою ГРУ. Поки що спроби путіна розколоти Захід не дали прориву: європейські країни збільшують оборонні видатки та зміцнюють співпрацю між собою. "Поки ми залишаємося непохитними у підтримці України, путін відступає на полі бою", – сказала пані Кіст-Батлер. У середу Велика Британія має оголосити про новий договір про оборону й безпеку з Польщею на тлі дедалі більших ворожих загроз по всій Європі. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск планував прибути до Лондона на підписання. "Цей договір – найбільший крок уперед у наших відносинах у сфері оборони та безпеки з Польщею за ціле покоління; він дає нам змогу протистояти сучасним загрозам безпеці, які можуть бути менш помітними, але не менш небезпечними, а наша спільна праця убезпечуватиме наші країни на роки вперед", – заявив прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер. Представники розвідки по всій Європі глибоко стурбовані агресією путіна та його відмовою припинити війну в Україні попри величезні втрати, яких зазнала його армія. Багато хто з посадовців вважає, що війна в Україні не окреслює меж амбіцій путіна і що одного дня він загрожуватиме континентальній Європі. російський лідер порівнював себе з Петром I. У грудні голова британської зовнішньої розвідки МІ6 Блейз Метревелі висловила схожі застереження щодо росії. Організація пані Метревелі спеціалізується на вербуванні агентів, тоді як GCHQ опікується радіоелектронною розвідкою. "Ми всі й надалі стикаємося із загрозою агресивної, експансіоністської та ревізіоністської росії, яка прагне підкорити Україну й дошкуляти НАТО", – заявила Метревелі, додавши, що росія "випробовує нас у сірій зоні тактикою, яка лишається трохи нижче порога війни". Кіст-Батлер також окремо згадає Китай, зазначивши, що ця країна тепер є науково-технологічною наддержавою з потужними розвідувальними, кібернетичними та військовими структурами. Справді, Китай здійснив масштабні кібератаки, зокрема кампанію Salt Typhoon, мішенями якої стали понад 80 країн. Оскільки технологічний поступ відбувається стрімкими темпами, Кіст-Батлер сказала, що Велика Британія перебуває на переломному етапі через цю "нову епоху радикальної невизначеності, геополітичного суперництва та технологій, що швидко змінюються". Британія та її союзники мають зберегти те, що залишилося від їхньої технологічної переваги.

Венеційська бієнале стала для росії шляхом назад до Європи. Як Кремль повертає легітимність через культуру під час війни. Дещо з публікації Politico:Коротке, але суперечливе повернення москви знову розпалило дискусію про її місце в культурних інституціях Європи – і це попри те, що війна в Україні триває. Цьогоріч на одній із найпрестижніших культурних платформ континенту, Венеційській бієнале, відбулося суперечливе повторне відкриття національного павільйону росії. Уперше від початку війни в Україні павільйон, організований за сприяння Кремля, був доступний лише три дні під час перепоказу для преси, перш ніж відкритися для широкого загалу. Втім, коротке повернення москви виявилося доволі дієвим: воно змусило Європу знову відкрити дискусію, яку багато хто вважав уже закритою. "Вони домоглися саме того, чого хотіли, – сказала в інтерв’ю Politico віцепрезидентка Європейського парламенту Піна Пічерно. – Той павільйон ніколи не мав би відкритися … Він перетворився на гімн пропаганді режиму". Віцепрем’єр-міністр Італії Маттео Сальвіні особисто відвідав павільйон у дні перед офіційним відкриттям. "Мистецтво не має кордонів, цензури, йому не можна затуляти рот, – заявив він. – Культура та спорт мають залишатися нейтральним простором і місцем зустрічі". Проте для критиків участі росії її експозиція була не стільки виявом свободи творчості, скільки спробою повернути міжнародну легітимність після повномасштабного вторгнення країни в Україну 2022 року. Бієнале не перше й не єдине місце, де росія поволі відновлює свою міжнародну присутність. За останні кілька місяців світові федерації почали знову допускати російських спортсменів до змагань у різних видах спорту – від водних видів до гімнастики. "росія використовує культуру та спорт як ключові інструменти державної політики, –погодився з цим литовський депутат Петрас Ауштрявічюс. – Культура та спорт у росії завжди слугували досягненню ідеологічних цілей, які нині полягають у виправданні воєнної агресії проти України та посиленні протистояння із Заходом". За його словами, в наступному щорічному звіті Європейського парламенту щодо України законодавці, як очікується, засудять і рішення бієнале знову допустити російських митців, і дедалі ширшу реінтеграцію російських спортсменів у міжнародні змагання, наголошуючи, що спорт і культуру "активно використовують російський та білоруський режими для державної пропаганди". Грузинський активіст Шалва Ніквашвілі, який влаштував протест перед павільйоном у дні перед відкриттям бієнале, згодом сказав Politico, що росія "веде війну не лише зброєю", а й "через культуру, нормалізацію, видимість і відновлення свого образу на міжнародній арені". "Те, що інституції знову обговорюють, як саме росія має брати участь, замість того, щоб говорити, чи понесла вона відповідальність, уже зміщує наратив на користь росії", – пояснив він. "Я переконана, що не існує культури з росії, яка могла б бути аполітичною", – каже Марія Заєва, аспірантка з політології, що спеціалізується на росії, у Вільному університеті Брюсселя. Це особливо стосується митців і опозиціонерів, які досі живуть усередині країни: навіть багато опозиційних голосів і далі мислять "імперськими" категоріями, зауважила вона. "Коли росія оголосила про павільйон, вони не сказали: ми не повертаємося, – зазначила українська художниця Жанна Кадирова. – Вони сказали: ми завжди були тут".

Чи врятує Трамп іранський режим? Рамкова угода на 60 днів свідчить про поступки США ще до підписання ядерної угоди. Головне з редакційної колонки Wall Street Journal: Хоча США можуть зарахувати собі в актив реальні здобутки за 38 днів війни, зазначає видання, справу ще не завершено, і 47 днів перемир’я можуть обернутися стратегічною поразкою. Попередня угода передбачає, що обидві сторони припинять блокади, а США, можливо, додатково підсолодять її фінансовими поступками, поки переговори щодо ядерних питань і подальшого послаблення санкцій триватимуть 60 днів або довше. Головна проблема полягає в тому, що тиск США припиняється ще до демонтажу ядерної програми. Якщо блокаду буде знято, а Іран зможе продавати свою нафту, то єдине, що лишиться, щоб примусити його до ядерних поступок, – це загроза відновлення війни. Але Трамп не наважився зробити це після того, як Іран порушив обіцянку знову відкрити Ормузьку протоку й атакував сили США та союзників у Перській затоці. Обіцянка не створювати ядерної зброї нічого не варта, адже режим завжди заявляв одне, а робив протилежне. США готові вдовольнитися іранськими запевненнями не використовувати підземні ядерні об’єкти й розбавленням, а не вивезенням, урану, збагаченого до 60%. Це залишило б Ірану великі запаси урану, збагаченого до 5% і 20%, які можна легко довести до збройового рівня. А оскільки потенційний об’єкт зі збагачення під горою Пікекс також залишається неушкодженим, Іран і далі становитиме ядерну небезпеку. Це потребувало б найсуворіших інспекцій, що знову повертає нас до питання про важелі впливу. США та Іран ще не домовилися про те, на який термін Ірану заборонять збагачувати уран. Це питання може виявитися суто теоретичним, бо режимові достатньо перечекати каденцію Трампа, щоб дістати більшу свободу дій. Уся історія Ірану – це затягування переговорів, і ця попередня угода, поза сумнівом, є частиною такої стратегії. Відкриття протоки знизить ціни на нафту, але небажання президента вдаватися до сили дало зрозуміти, що козир – у руках Ірану. Навіть у разі успіху угода залишить цей козир недоторканним, і він нависатиме загрозою. Іран наполягає, що жодна угода не поверне протоку до попереднього стану. За повідомленнями державних ЗМІ, він міг би дозволити прохід такої кількості суден, як до війни, але на іранських умовах і під своїм контролем. Згадаймо, що рух танкерів скоротився після того, як Іран пообіцяв поступово відкрити протоку в межах перемир’я від 7 квітня. Тим часом краще не питати про іранські балістичні ракети та проксі-сили – дві із цілей цієї війни. Хоча і ракетам, і проксі-силам завдано шкоди, формальні обмеження або заборони відкладено до "регіональних обговорень". Ізраїльтяни кажуть, що за угодою збережуть свободу дій у боротьбі з Хезболлою в Лівані, хоча іранські джерела це заперечують. Іран хоче, щоб його терористичні проксі-сили могли безкарно вести війну на виснаження проти Ізраїлю. Значна частина преси хоче сперечатися про те, чи ця угода краща чи гірша за ту, яку уклав Барак Обама у 2015 році. Головна відмінність – військові удари: у червні Фордо, Натанз та Ісфаган зазнали серйозних руйнувань. Збагачення припинено – принаймні наразі. У неділю Трамп відповів критикам угоди, заявивши: "Я не укладаю поганих угод". Але цілком слушно засумніватися, чи не відчуває він дедалі більшого внутрішнього тиску через зростання цін на бензин і дохідності облігацій у міру наближення проміжних виборів. Поза сумнівом, саме це частково стоїть за його бажанням відкрити протоку – навіть на іранських умовах. Іранський режим увійшов у цю війну з внутрішніми політичнитми та економічними кризами. Війна їх лише поглибила. Порятунок такого режиму економічною допомогою став би справжньою зрадою інтересів США навіть більшою мірою, ніж іранського народу.

Що знає Сі, чого не розуміє Трамп. Плач за колись великою демократією. Головне з допису Френсіса Фукуями: Спостерігати за тим, як медіа висвітлювали нещодавній візит Дональда Трампа до Пекіна, було водночас прикро й принизливо, бо це наочно засвідчило занепад Америки як великої держави у протистоянні з Китаєм. Перед самітом очікування були вкрай низькими: Трамп перебував у слабкому становищі, обтяжений інфляцією та падінням рейтингу, і водночас потребував китайської допомоги, щоб вибратися з іранської пастки, яку сам собі влаштував. Натомість Сі ще роком раніше змусив Трампа відступити в його торговельній війні, а Китай демонстрував потужне зростання експорту на тлі млявої реакції Вашингтона. Так усе й сталося. Трамп повернувся до Вашингтона майже ні з чим: із двома домовленостями про відкриття китайських ринків для американської продукції, і без жодної політичної допомоги на Близькому Сході. Китай таки погодився купити 200 літаків Boeing (менше, ніж очікувалося), проте раніше він уже не виконував подібних заявок. Білий дім також заявив, що Китай погодився придбати американської сільськогосподарської продукції на 17 млрд дол., проте Китай цього не підтвердив. Утім, це не завадило Трампові заявити, що вони "уклали чудові торговельні угоди" і що зустріч була "великим успіхом". Саме візуальний бік зустрічі показав, наскільки Трамп упав в очах китайців. В аеропорту Сі його не зустрічав. Трампа посадили в крісло, яке візуально робило його нижчим за Сі, – прикрість, якої можна було б уникнути, якби Держдепартамент Трампа не відсунув убік протокольних службовців, чия робота – дбати про такі речі. Найгіршим у візиті було безупинне Трампове підлабузництво: він вигукував, що Сі – "великий лідер", "справжній друг", "мов із кіно"; він раз у раз розсипався в захоплені від того, яка прекрасна і вражаюча країна Китай. Як і в попередніх взаєминах із різними диктаторами, Трамп, здається, гадав, що їх вразить та сама хвала й лестощі, якими впивається він сам. Сі ж не відповів на жодне з цих освідчень у дружбі, лише зауваживши, що Сполученим Штатам і Китаю "слід бути партнерами, а не суперниками". Найважливішим питанням, що постало за підсумками саміту, був Тайвань. Напередодні саміту Трамп затримав пакет озброєнь на 14 млрд дол., схвалений Конгресом, і немає жодних ознак, що постачання найближчим часом відновиться. Сі сказав Трампу, що подальші відносини з Вашингтоном залежатимуть від рівня підтримки острова з боку США. Трампу спало на думку, що Тайвань буде "дуже добрим козирем" у торговельних перемовинах із Пекіном. Трамп зробив й інші зневажливі зауваження щодо острова. Те, що він нічого не сказав про гарантії безпеки для Тайваню, різко контрастувало з чіткою заявою Джо Байдена про те, що США стануть на його захист. Китайські медіа вже певний час говорять про США як про "державу, що занепадає"; Сі порушив це питання в розмові з Трампом, висловивши сподівання, що їхні країни зможуть уникнути "пастки Фукідіда", якщо Америка, що занепадає, гідно поступиться першістю Китаю, який підноситься. Трамп одразу витлумачив це як згоду Сі з тим, що за Джо Байдена Америка занепадала, а тепер, коли президент він, вона знову велика. Правда, яку китайці добре розуміють, протилежна: занепад Америки – прямий наслідок піднесення Трампа з 2016 року. Складається враження, ніби Трамп вирішив зробити все можливе, щоб послабити США у протистоянні з Китаєм. Трамп неабияк полегшив життя Сі Цзіньпіну, і це проявилося в поведінці китайського лідера під час саміту. Америка за Трампа так наполегливо шкодить сама собі, що Китаю, по суті, нічого й робити – хіба що сидіти склавши руки й спостерігати, як усе це розгортається. Трамп спрогнозував, що Китай не нападе на Тайвань, доки він є президентом. Можливо, тут він має рацію: Сі не хоче ставати на заваді занепаду США. Але він може бути змушений діяти стрімко, щойно Америка нарешті отримає президента, який захоче розвернути цю траєкторію.

Кремль тисне на Мерца відкрито й приховано. росія хоче посилити проросійських ультраправих. Головне з публікації Politico:путін користується моментом, щоб ударити по Фрідріху Мерцу у момент його найбільшої слабкості. Поки популярність канцлера всередині країни стрімко падає, кремль, схоже, активізував зусилля, аби пришвидшити його занепад і зміцнити проросійські сили серед німецьких ультраправих, які набирають вагу. путін давно прагне підірвати позиції Мерца – одного з найбільших союзників України, а отже й одного з головних стратегічних супротивників російського президента – кампаніями впливу та гібридними атаками, однак рідко обставини складалися так сприятливо для москви. Економіка Німеччини пробуксовує, центристська коаліція ослаблена, а ультраправа AfD лідирує в національних опитуваннях напередодні двох земельних виборів на сході країни, де партія, як очікують, здобуде історичний результат і вперше з моменту заснування може ввійти до складу уряду. Останніми тижнями путін посилив тиск на Мерца і відкрито – припинивши постачання казахстанської нафти на схід Німеччини російським нафтопроводом, і приховано – намагаючись розколоти німецьку громадську думку пропозицією прихильного до кремля колишнього канцлера Ґергарда Шредера як можливого посередника на мирних переговорах щодо України. Один із радників путіна також запросив політиків AfD на щорічний економічний форум російського президента в Санкт-Петербурзі. Стратегія путіна – використати реальні й дедалі більші політичні слабкі місця Мерца, передусім невдоволення німців станом економіки, і поглибити розкол через військову підтримку Берліном України. Задля цього пропагандистська машина кремля змальовує Мерца як неефективного й відірваного від реальності, а відмову канцлера відновити енергетичні зв’язки з росією подає як економічне самогубство. Москва також виставляє канцлера-консерватора безрозсудним "розпалювачем війни" – за підтримку України та відмову вести переговори з путіним заради припинення війни. Багато з цих наративів особливо потужно резонують у колишній Східній Німеччині, де громадська думка зазвичай прихильніша до москви. З наближенням земельних виборів у вересні аналітики прогнозують, що підтримувані кремлем мережі посилять онлайн-кампанії впливу, аби розкрутити й поширити ці меседжі.Уже зараз кількість критичних щодо Мерца статей у німецькомовному сегменті прокремлівської мережі Pravda помітно зросла цього місяця порівняно з початком року – приблизно на 25%. За версією кремля, Мерц і його коаліція – перешкода миру в Європі та добробуту в Німеччині, а можливий уряд AfD – це розв’язання проблеми. Як зазначає Politico, це й пояснює, чому путін намагається подати себе як лідера, готового вести справи з Німеччиною, якби тільки в Берліні був уряд, готовий із ним працювати.Кандидатура Шредера, колишнього лідера Соціал-демократичної партії (СДПН), була розрахованою спробою розколоти німців і водночас виставити путіна сумлінним переговорним партнером. AfD теж заявляє про готовність розмовляти з росією – з огляду на те, що партія подає як відмову Мерца це робити. Цього тижня лідерка AfD Аліс Вайдель припустила, що загрозу Німеччині становить Україна, а не росія, і сказала, що її партія готова обговорювати мир із путіним. Багатьох виборців приваблює простота наративу, мовляв, відновлення імпорту енергоносіїв із москви оживить німецьку економіку, яка борсається у проблемах. Старші виборці, додає він, нерідко хочуть зближення з росією через відчуття звичного, закорінене в їхньому досвіді життя за "залізною завісою".

Олланд хоче повернутися в Єлисейський палац. Розбрат серед соціалістів може дати йому неочікуваний шанс. Головне з публікації Politico:71-річний соціаліст, якого критики прозвали "Фламбі" на честь заварного десерту, хоче знов увійти до Єлисейського палацу президентом. Олланд повернувся в активну політику у 2024 році, здобувши місце в парламенті, а в останні тижні досить прозоро натякав, що готується знову балотуватися на президентських виборах наступного року. За даними більшості опитувань, ультраправе "Національне об’єднання" має непогані шанси на перемогу. Йому доведеться видертися дуже високо. Два опитування перевіряли можливість його повернення у 2027 році – і в обох колишній президент отримував менше ніж 10% голосів, що значно нижче за показники нинішніх фаворитів. Втім, в Олланда все ж є вузька стежина: стати королем на згарищі того, що залишилося від його Соціалістичної партії. Соціалістів настільки роздирають внутрішні чвари, що вони не можуть домовитися ані про кандидата, якого варто висунути, ані про процедуру його обрання. Олланд сподівається, що за умов розколу серед соціалістів і вже переповненого поля кандидатів з усього політичного спектра він видаватиметься поміркованим виборцям найрозсудливішим варіантом. "Якщо правий табір буде розколотий, для соціал-демократичного кандидата відкриється шанс пройти до другого туру", – вважає Андре Валліні, колишній державний секретар за часів Олланда. "Я вважаю, що він – найкращий кандидат", – додав Валліні, посилаючись на досвід Олланда в подоланні криз, зокрема хвилі терористичних атак, яка накрила Францію 2015 року, та у спілкуванні з главами держав, серед яких – путін. Втім, Валліні, схоже, опинився в меншості. Кандидатура Олланда не викликає особливого захвату серед соціалістів. "Я не вірю в повернення Олланда. Повернення – справа складна. Та й ностальгії за ним не так уже й багато", – заявив один із впливових діячів партії. Результат соціалістів на минулих президентських виборах – коли колишня мерка Парижа Анн Ідальго набрала менш ніж 2% голосів, виявився настільки слабким, що змусив партію приєднатися до широкої лівої коаліції з радикальнішими силами. Партія досі розколота щодо того, якою мірою їй варто співпрацювати з іншими лівими силами. Нинішній лідер соціалістів Олів’є Фор хоче, щоб партія взяла участь у відкритих праймеріз, аби уникнути розпорошення голосів і збільшити шанси лівих вийти до другого туру – найімовірніше, проти Жордана Барделли або Марін Ле Пен від "Національного об’єднання". Цій пропозиції протистоять значні фракції партії, серед них і Олланд, які наполягають, що соціалісти мусять висунути власного лідера. Натомість частина членів партії закликала соціалістів підтримати лівоцентристського депутата Європарламенту Рафаеля Глюксмана, який формально не є членом партії, але очолював її список на двох останніх європейських виборах і нині є найсильнішим лівоцентристським кандидатом у рейтингах. Проте нове покоління соціалістів прагне посунути партію далі вліво. Минулого місяця партія представила свій "проєкт для XXI століття" – документ, у якому викладено оновлену ідеологічну стратегію соціалістів. У ньому йдеться про "радикальну податкову політику в ім’я справедливості", зниження мінімального пенсійного віку та підвищення мінімальної заробітної плати. Олланд не погоджується. Колишній президент, який досі гордо називає себе соціал-демократом, відмежувався від партійної лінії щодо зниження пенсійного віку та наголосив на потребі вийти за рамки того, що він назвав "простими рішеннями". Вирішальним для кандидатури Олланда може стати момент напередодні президентських виборів, які мають відбутися у квітні 2027 року. Якщо сильна лівоцентристська кандидатура так і не з’явиться, то непопулярна, проте впізнавана й досвідчена постать може виявитися найсильнішою картою в слабкій колоді.

Війна на морському дні. Засекречені оборонні підрозділи росії та архітектура підводних диверсій. Головне з публікації Олександра Данилюка для RUSI: Останніми роками загрози цивільній і військовій критичній підводній інфраструктурі, пов’язані з агресивними діями росії, стали особливо помітними й широко визнаються як надзвичайно гострі. Це стосується як актів диверсій, що можуть здійснюватися у період "сірої зони" без розкриття російської причетності, так і операцій, які можуть стати частиною майбутньої військово-морської кампанії росії. Важливим елементом спроможностей росії до ведення підводної війни є Головне управління глибоководних досліджень Міністерства оборони російської федерації, відоме як ГУГД. До його основних завдань належать війна на морському дні та глибоководні операції, зокрема встановлення обладнання для перехоплення підводних телекомунікацій, пошкодження і знищення підводної інфраструктури, картографування морського дна та розгортання власних російських систем підводного спостереження й навігації. Достовірно відомо, що ГУГД здатне проводити операції на глибинах до 6 000 м, використовуючи глибоководні комплекси з ядерною енергетичною установкою типу "Лошарик" та автономні глибоководні апарати типу "Русь" і "Консул". З 2023 року ГУГД почало тісно співпрацювати з іншим украй засекреченим підрозділом російської воєнної розвідки – Службою спеціальної діяльності ГРУ. Основна спеціалізація Служби спеціальної діяльності – проведення стратегічних прихованих операцій із кінетичним складником: переворотів, повстань, терактів і стратегічних диверсій. Результатом цієї співпраці стало створення в окупованому Криму 235-го спеціалізованого навчального центру, який займається проведенням морських диверсій із застосуванням безпілотних апаратів, зокрема на великих глибинах. У 2024–2025 роках 235-й центр активно вербував військовослужбовців із Морського центру Сил спеціальних операцій, бригад спецназу, 810-ї бригади морської піхоти та 29-ї окремої дивізії підводних човнів спеціального призначення. Більшість військовослужбовців, завербованих до 235-го центру, – досвідчені фахівці з морських диверсій. Додаткова підготовка стосується її здійснення на великих глибинах із застосуванням безпілотних систем, без розкриття російської причетності або із залученням проксі-сил, а також встановлення шпигунського обладнання на підводних лініях звʼязку. Використання проксі-сил істотно допомогло б масштабувати атаки на підводну інфраструктуру у порівняно мілких водах, а також підготувати прикриття для стратегічних диверсій на великих глибинах із запереченням російської підтримки. Сучасні технології дозволяють росії створити відносно невеликий і не надто дорогий безпілотний апарат, здатний доставити вибуховий заряд до підводної інфраструктури на глибинах приблизно до 1 000-2 500 м. Одночасна атака на кілька таких кабелів здатна спричинити серйозну кризу – деградацію цивільного інтернету, фінансових операцій, хмарних сервісів, урядових комунікацій і військової координації. Найбільша загроза полягає саме в масовому та синхронізованому характері подібних атак, особливо на тлі браку, ба навіть повної відсутності ремонтних потужностей. У цю логіку цілком вписуються російські операції зі встановлення контролю над країнами на західному узбережжі Африки, де є портова інфраструктура, необхідна підводним човнам. Яскравий приклад – Екваторіальна Гвінея, де у 2024 році в портових містах Малабо та Бата було розгорнуто понад 200 російських військовослужбовців з "Африканського корпусу". Розвиток зазначених російських спроможностей цілком вписується в логіку пізньорадянської військово-морської доктрини ураження комунікацій, у якій головною метою є дезорганізація всієї системи морських перевезень і звʼязку. Показово, що навіть тоді, коли росія веде важку та виснажливу війну проти України, вона не припиняє витрачати свої обмежені ресурси на створення дорогої інфраструктури, необхідної у разі тривалої конвенційної війни із Заходом.

Велика вистава – мізерні результати. Чого досягли Трамп і Сі на зустрічі в Пекіні? Головне з публікації Atlantic Council: Це було велике шоу, але похвалитися особливо нічим. У п’ятницю президент США Дональд Трамп завершив переговори в Пекіні й заявив, що вони із Сі владнали  безліч різних проблем, однак, схоже, сторони не уклали жодних масштабних угод із питань, за якими пильно стежить світ. Найбільшим прорахунком  Трампа став  його загальний підхід до Китаю, адже він  зобразив США такими, що відчайдушно потребують прихильності Пекіна. Це поганий сигнал. Він підказує китайським посадовцям: варто грати жорстко. Саме так вони й зробили. Узявши із собою стількох американських бізнес-лідерів, президент США створив враження, що Вашингтон  надмірно прагне підписати угоди, які ще не готові для публічного оголошення. А заяви Трампа про вже укладені угоди на тлі мовчання Пекіна  створювали враження відчаю, чим Пекін одразу скористався. Завжди було малоймовірно, аби Трамп здав Тайвань заради якоїсь великої угоди з Китаєм, адже президент  надавав потужну підтримку Тайбею  протягом обох своїх каденцій. Трамп  не пом’якшив офіційних формулювань США щодо особливого статусу Тайваню  й залишився вірним американській політиці  стратегічної невизначеності. У п’ятницю президент сказав журналістам, що лише він знає, чи прийде Вашингтон на допомогу Тайваню у разі нападу. Першого дня переговорів МЗС Китаю оприлюднило виклад розмови Трампа із Сі, в якому китайський лідер застерігав свого американського візаві  виявляти особливу обережність  у тайванському питанні, інакше США та Китай  матимуть зіткнення і навіть конфлікти. Такими заявами Пекін намагається переконати адміністрацію Трампа відкласти (або скасувати)  пакет продажу американського озброєння Тайваню на 14 мільярдів доларів, який чекає на підпис Білого дому. Хоча офіційного оголошення не було, повідомлення про те, що США дозволили приблизно десяти китайським технологічним компаніям купувати передові чипи H200 від NVIDIA,  посилили оптимізм на американських ринках. Втім, ці продажі чипів насправді можуть і не відбутися, оскільки Пекін наполягає на опорі на власні вітчизняні технології – навіть якщо вони  менш потужні  за американські – для розвитку штучного інтелекту. Китайські посадовці, що ухвалюють рішення, схоже, готові терпіти короткострокові втрати в обмін на те, що, як вони сподіваються, стане довгостроковим захистом від американських вузьких місць у чиповій галузі. Водночас, за повідомленнями, Пекін під час зустрічі не порушував питання американського експортного контролю над чипами. Терпимість Пекіна до чинних обмежень США частково ґрунтується на сподіванні, що США уникнуть раптових масштабних загострень, здатних серйозно зашкодити китайській галузі штучного інтелекту й напівпровідників. Трамп сказав, що слово  тариф  у розмовах не звучало, проте ця тема витала на тлі: американські розслідування щодо нечесних торговельних практик Китаю, як очікується, виллються у нові тарифи вже цього літа. Імовірно, саме тому Китай не відчував жодної терміновості робити масштабні нові оголошення про виконання угод про закупівлі – чи то соєвих бобів, чи яловичини, чи енергоносіїв. Трамп усе ж заявив, що Китай погодився придбати 200 літаків Boeing, якщо Китай це підтвердить. Це вагомо: це перше замовлення такого штибу від офіційного органу китайського уряду майже за десятиліття. Проте це менше, ніж очікувалося: ринок розраховував на 300-500 літаків. Оскільки про рекордний торговельний профіцит Китаю з рештою світу – той, що породжує  китайський шок 2.0  у вигляді дешевих електромобілів, сонячних панелей тощо – не йшлося, обидва лідери, вочевидь, задовольнилися тим, що обмежилися точковими змінами в економічних відносинах. Трамп і Сі мають зустрітися знову у вересні у Вашингтоні, у листопаді – у Шеньчжені, а у грудні – на саміті G20 у Маямі. Цей графік збігається із завершенням торговельного перемир’я, досягнутого в Південній Кореї у жовтні 2025 року, – а отже, складніші розмови, можливо, відбудуться вже ближче до кінця року.

США скасували заплановану ротацію військ у Польщі. Рішення Геґсета заскочило навіть Пентагон. Головне з публікації Politico: 4 000 військових, які дислокуються в Техасі, готувалися вирушити у давно сплановану дев’ятимісячну ротацію до Польщі, що передбачала спільні тренування з союзниками у НАТО, коли надійшов наказ зупинити перекидання. Скасування цієї рутинної місії виглядає особливо незвичним з огляду на те, що американський контингент у Європі є одним із ключових чинників стримування росії. Ухвалене Пітом Геґсетом в останній момент рішення скасувати розгортання військових у Польщі стало несподіванкою для співробітників Пентагону та європейських союзників. Точні мотиви наказу Геґсета залишаються нез’ясованими. Трамп неодноразово виявляв роздратування й невдоволення європейськими союзниками через те, що ті не допомогли у війні з Іраном, хоча Польщу сам Трамп називав "зразковим союзником" через високий рівень видатків на оборону. Рішення видалося ще більш несподіваним з огляду на те, що військові та техніка вже почали прибувати до країни. У четвер це викликало нову хвилю занепокоєння в європейських столицях і всередині Пентагону: чи не додадуть подібні кроки сміливості росії – і хто з союзників може стати наступною мішенню. "Ми гадки не мали, що це насувається", – зізнався один із американських посадовців, додавши, що останні 24 години європейські та американські чиновники не відриваються від телефонів, намагаючись зрозуміти суть рішення і з’ясувати, чи не чекати нових сюрпризів. Цей крок стався невдовзі після оголошеного цього місяця Геґсетом рішення про виведення 5 000 військових із баз у Німеччині. Втім, тоді йшлося про виконання погрози, яку Трамп озвучив після того, як канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що США "принижують себе" конфліктом в Ірані. Роль армії в Європі "полягає виключно в стримуванні росіян, захисті стратегічних інтересів Америки та підтримці союзників, – наголосив генерал-лейтенант у відставці колишній командувач Сухопутних військ США в Європі Бен Годжес. – А тепер вельми важливий компонент, який мав стати частиною цього стримування, зникає". Білий дім переадресував запитання до Пентагону, де це рішення захищали як результат виваженого процесу. Проте стратегія залишається незрозумілою. Виведення військ із Німеччини, за словами двох обізнаних із ситуацією американських посадовців, поки що перебуває на стадії планування. Ідеться про відносно невелике скорочення із 38 000 американських військових у країні, проте європейським союзникам подають сигнал: за публічну незгоду з Білим домом доведеться платити. "Поляки точно ніколи не критикували президента Трампа, вони роблять усе, що належить робити добрим союзникам, – каже Годжес. – І все ж це сталося". Згідно з нещодавніми опитуваннями, більшість поляків, на відміну від багатьох інших європейських країн, підтримують присутність американської військової бази на своїй території. А оборонні видатки Польщі цього року, за прогнозами, сягнуть 4,7 % ВВП – найвищого показника серед союзників у НАТО. Нещодавно Пентагон провів огляд американської військової присутності у світі, хоча його, за очікуваннями, публічно не оприлюднюватимуть. Посадовці натякали, що цей огляд не передбачає масштабного виведення військ із Європи.Втім, ще один важливий цьогорічний документ – Національна оборонна стратегія – обіцяє спрямувати більше військових ресурсів в інші регіони, а безпеку Європи покласти на самі європейські країни. У жовтні Пентагон оголосив, що не замінюватиме армійську бригаду, яка наприкінці минулого року мала залишити Румунію, – крок, що обурив прихильників посилення оборонної присутності у Конгресі. "Це серйозний виклик безпеці Європи й дуже руйнівний спосіб перекласти відповідальність на європейців, – заявив Йоель Ліннаїнмякі, колишній фінський посадовець. – Союзникам, які межують із росією, доведеться переглянути свої розрахунки".

Глобальна "Велика двійка"? За чим стежити на саміті США–Китай. Головне з публікацій CEPA:Саміт Трампа й Сі Цзіньпіна постає як дипломатичний торг, у якому обидві сторони вважають, що тримають сильніші козирі, а на серйозні прориви розраховувати не випадає.Ані Вашингтон, ані Пекін не йдуть до столу переговорів із наміром поступитися. Жодна зі сторін не прагне будувати розрядку. Тож це зустріч транзакційна. Обидві сторони вважають, що говорять із позиції сили, а отже, в китайців не буде охоти йти на поступки, хіба що в обмін на щось, наприклад, на послаблення обмежень у сфері штучного інтелекту, який Сі дуже високо цінує, або, можливо, на щось щодо Тайваню.Варто очікувати знайомих пунктів порядку денного – закупівлі літаків Boeing, замовлень сільгосппродукції, можливо, корекцій щодо експорту в галузі ШІ. Трамп може тиснути на Сі, щоб той допоміг ізолювати Іран. Сі тиснутиме на Трампа щодо Тайваню.Ми не очікуємо, що Трамп або тиснутиме до останнього, або укладе якусь справді велику угоду. Реалістичний результат – продовження торговельного перемир’я, досягнутого в жовтні 2025 року.Тайвань найбільше нависає над саміттом. Китай висуває Тайвань на перший план у своєму підході до цієї зустрічі, і це сигнал, що Пекін вважає свої торговельні позиції достатньо сильними, аби домогтися поступок у питанні суверенітету.Слід відмовитися від будь-якого зміщення в риториці США з "ми не підтримуємо незалежність Тайваню" на "ми виступаємо проти незалежності Тайваню" – така зміна порушила б третє з шести запевнень, які президент Рональд Рейган дав Тайбею 1982 року.Саміт відбувається у довгій тіні осі Пекін–москва. За останні 20 років обидві країни дедалі тісніше зближуються у військовому, економічному та геополітичному вимірах. Сюди ж належить китайська підтримка війни росії проти України через експорт верстатів, хімічних речовин та пороху подвійного призначення, а також узгоджені інформаційні операції проти демократій.Будь-яке уявлення, ніби США здатні провернути зворотний кіссинджерівський маневр, – це фантазія. Радше навпаки: ослаблена росія обрала бік Китаю, Ірану та інших авторитарних режимів – проти Сполучених Штатів та їхніх природних союзників.У підмурку всього – дедалі гостріше технологічне суперництво. Американські експортні обмеження пригальмували, але не зупинили китайське виробництво чипів, і пекінський DeepSeek нині тренує моделі на напівпровідниках Huawei місцевого виробництва.Китайський надлишок промислових потужностей також тиснутиме на переговори. Китай випускає більше автомобілів, ніж становить річний попит усього світу. Глобальне поширення китайських ШІ-моделей вкорінює цензурні преференції Пекіна далеко за межами Китаю.Ризик для трансатлантичного союзу полягає в тому, що саміт посилить пекінську методологію "розділяй і володарюй". Європейські урядовці побоюються, що Вашингтон промінює спільні інтереси на вузькі комерційні вигоди. Трансатлантичної єдності щодо Китаю як головної історії року вже немає.У Брюсселі й Токіо побоюються, що обидва лідери мають намір збудувати світ "Великої двійки", у якому другорядні країни зведуть до статусу васальних.Поки адміністрація Трампа намагається стримати економічне піднесення Китаю, режим Сі Цзіньпіна успішно відв’язує свою державну експортну машину від залежності від американського ринку, водночас зменшуючи потребу в американських технологіях.Саміт Трампа й Сі радше закінчиться продовженим перемир’ям, ніж вирішенням нерозв’язних питань, а торговельні партнери та союзники й далі прокладатимуть курс крізь ландшафт, що постійно змінюється, без жодних правил.Китай залишається третім за обсягом торговельним партнером ЄС після США та Великої Британії. Загалом дефіцит торгівлі товарами ЄС із Китаєм становив 360 мільярдів євро (422 мільярди доларів) – на 2,7% більше рік до року.Брюссель заявляє, що економічні відносини "критично розбалансовані", бо китайська модель за державної підтримки породжує "системні викривлення".