👁 233
26-02-24 10:00
Наші учні з-за кордону часом висловлюють захоплення тим, що ми всі ці роки продовжуємо працювати. У темряві, холоді і нонстоп фоновому стресі. Я тоді почуваюся ніяково, бо це наче як наша нова нормальність і вже й здаватися якось прикро було би, погодьтеся. Просто робимо свою справу. А ще почуваюся так ніяково, коли наші учні військові вибачаються за запізнення чи перенос уроку. Чи категорично відмовляються від нашої знижки. І ще я ніколи раніше так не пишалась і не дякувала своїй команді, як за ці 4 роки. Досі дивуюся часом, як у них тримається зозуленька на місці. Здається, я ще ніколи не була така втомлена від нескінченного очікування чогось. А ще я навчилася за 4 роки не ділити людей на чорне & біле, бо вперше замовляла чай у стомлених, виснажених нічним обстрілом бариста, які можуть мимоволі різко гаркнути. Але ти розумієш, і подумки обіймаєш їх. Звісно, більша частина мене воліла би ніколи не знати війни. Стільки світлих людей лишилися би живими. Вічна памʼять і глибока подяка тим, хто захищає нас найвищою ціною. Я хвилин 10 шукала слова, щоб передати той інший бік війни, за який я вдячна. За те, як ми виросли, як переосмислили систему цінностей, яких людей пізнали/викреслили за час війни, скількому навчилися. Не знайшла. Бо кожен «хороший» пункт розбивається вщент об втрачені назавжди життя, домівки і безтурботність. Тому спиняюся лише на вдячності людям, які оберігають нашу державу і наші життя. Працюємо далі)