Духівник | Цю невелику новелу написано на Трійцю — у день, коли Церква згадує, як...

Цю невелику новелу написано на Трійцю — у день, коли Церква згадує, як на боязких рибалок у горішній кімнаті зійшов вогонь і зробив із них апостолів. Я давно думаю про те, чому Дух обирає саме це свято, а не Пасху й не Миколая, і єдине, що відкривається мені: бо в цей день горниця більша за стіни одного дому — вона вміщає всіх, хто стоїть нині в храмі. Героїня цієї історії має все, окрім головного дару, без якого людина лишається холодною, хай би якою вправною й успішною вона була. Її серце замерзло не від злоби, а від милосердя до самої себе — так замерзають усі, хто надто довго дивиться на чужу смерть і боїться зламатися. І ось посеред воєнного Києва, у маленькому храмі на території лікарні, на неї сходить те саме полум’я, що й колись на апостолів. Я писав це не як казку про навернення, а як свідчення про спосіб, у який діє Бог: Він заходить тихо, не виламуючи дверей, не порушуючи нашої волі й нашої особистості, і робить нас нарешті собою. Найбільше диво тут не в тому, що крижане серце спалахує, а в тому, що, спалахнувши, воно стає милуючим — і вже не вміє дивитися на людину як на чужу. Любов, яка дається в цей день, є першою з усіх мов: вона давніша за слово й зрозуміліша за будь-яку науку. Нехай же читач, перегорнувши останню сторінку, прикладе руку не до книги, а до власних грудей — і прислухається, чи не тріскотить там крига. Бо Він і досі сходить, і горниця досі відчинена, і вистачить у ній місця кожному.Роман Лілея